«Мамо, тебе не вб’ють на війні?...» - Мати двох дітей з Вінниці три місяці на передовій

Такими щасливими почувалися Яна й Даша з мамою до війни, коли мама була дома

Заступник комбата з позивним «Штірліц» зробив Євгенії Обертинській подарунок – на свято останнього дзвоника відпустив додому. З поїзда жінка одразу добралася у школу. У міській №22 навчаються двоє її донечок – Яна закінчила перший клас, а Даша – восьмий. Їх привели на свято тато Ігор і бабуся Людмила. Під час свята на порозі з’явилася мама.

Після урочистостей 37-річна жінка розповіла, чому зробила такий вибір. У грудні минулого року пані Обертинська підписала контракт із ЗСУ. Відтоді ще не була дома

Йшла по перону і плакала

-Ступила на перон і, не повірите, відчула сльози, - розповідає Євгенія. - Не вірилося, що я дома, що тут можна спокійно ходити по вулиці і знати, що нічого не бахне, не прилетить на твою голову. Якби люди це розуміли, більше цінували б мир і старалися зробити все можливе, щоб зупинити війну.

Вона хотіла піти добровольцем ще у 2014-му, як тільки почалася війна. Чоловік з мамою тоді умовили не робити цього.

-Знаю, що там від мене більше користі, ніж тут, - зізнається Євгенія. – Це зрозуміла, коли почала їздити волонтером. Мабуть, на «передку» нема такого місця, де б не побувала. Найчастіше була з волонтерами Василем з позивним «Душман», він колишній афганець, та Людмилою Бобровською.

Зізнається, що спочатку її не хотіли брати з собою. Казали: «Жінок не беремо…» Її наполегливість дала результат. Перший раз, було це взимку 2015-го, вона зібрала дві тонни картоплі. Знайомі із зони бойових дій зателефонували. Запитала, що треба. Відтоді її щось манило туди, де небезпека, де стріляють, де гримлять гармати. Можливо, тому, що змалку виростала сміливою, рішучою. Як каже, була пацанкою, а не панянкою…

Про слова донечки

Євгенія не переставала проситися у своїх, щоб відпустили у зону бойових дій. Одного разу, коли учергове отримала відмову від чоловіка й мами, у неї вирвалися слова: «Я ж не якась річ, якою можна розпоряджатися. Я людина з власним розумом, а він мені підказує, що маю робити».

Найбільше тоді вразила молодша донечка Яна. Її слова не забуває ні на мить.

-Мамо, а ти повернешся? Тебе не вб’ють? - запитала її дитина, коли Євгенія збиралася в дорогу.

Вона міцно пригорнула малу до себе. Ледеве-ледве стримала сльози. Сказала, що не за тим їде на війну. Дала слово донечці обов’язково повернутися.

Понад три місяці вона на передовій, у полі. Домівкою служить бліндаж. Бойовики від них одразу за дачним селищем, в якому давно ніхто не проживає. Але туди навідуються диверсійні групи.

Про обстріли

В Обертинської контракт на три роки. Чоловік просив у неї дізнатися, чи можливо зробити так, аби він замінив її, а вона повернулася до дітей. Євгенія на таке не погоджується.

-Я не одна жінка у батальйоні, - каже Євгенія. – Нас там 26. Багато служать зв’язківцями, є медики, кухарі. Каструлі і медицина це не для мене робота. У мене трохи серйозніші завдання.

Після підписання контракту, Обертинська пройшла 3-місячну підготовку у навчальному центрі ЗСУ «Десна». Навчилася стріляти з різних видів зброї.

Пам’ятаю, як на мене дивилися, коли приїхала в частину. В очах читалося питання: «Куди ти, дурне, приїхало?» Чекали, як поведу себе під час обстрілів. Не кожен таке витримує. Є контрактники, особливо це стосується молодих хлопців, які впадають в істерику. Таким ніякий психолог не допоможе.

Вона не приховує, що обстріли, під час яких, здається, земля ходить під ногами, це страшно.

-Як не дивно, мені перед тим, чомусь, хочеться спати, на сон хилить, - розповідає жінка. – Бійці по моїй поведінці визначають час початку прильотів «подарунків» від «сепарів. Жартують: «сепари» проснулися, а Жені дай спати.

Про місцевих

Ще один очевидний знак того, що має розпочатися обстріл, подають місцеві. Як тільки починають чередою вибиратися з села, чекай активізації противника. Їхнє ставлення до військових мало змінилося.

-Коли йдеш одна, плюють услід, проклинають, - розповідає пані Євгенія. – Відверто говорять: «Чого ви сюди приїхали? Не було б вас тут, не було б війни». У мене на таке є своя відповідь: «Якщо на те пішло, мій батько з Донецька, виріс, жив там, на жаль, уже нема в живих, то це куди я приїхала, в Америку, чи що? Я в своїй державі» Там настільки люди зомбовані – не уявляєте. Телебачення тільки російське й «орловське». Нашого нічого нема. Дивно, правда? Вони можуть, а ми – ні.

Керівництво села, мені здається, таке само. Тільки мовчить, бо боїться. У кого зброя, тому служить. Прийшли б «сепари», їм би служили.

У такій обстановці не часто ходимо по одному. Коли є час, в школу приходимо. З дітьми розмовляємо. У нас є знаменитий акордеоніст з позивним «Доцент», він навчає дітей грати на акордеоні. Медики показують, як надавати першу допомогу. Дітям цікаво.

Дехто з місцевих служить у нас, дехто – в ОРДЛО.  Роботи нема – йдуть на контракт. Ми на них кажемо «сепари». Ображаються. Ніби нормальні. Виправдовуються, що не всі хотіли війни. А я їм: «Якщо в Маріуполь не хотіли, то не пустили бойовиків…»

Про своїх дітей

-Зрозуміло, що дуже сумую за своїми двома  квіточками, бо насамперед я мама, - розповідає Євгенія. – Але дуже радію з того, що вони мене не підводять. Даша закінчила музичну школу по класу скрипки. Яна ходить на спортивну секцію тхеквондо. Дуже самостійні. самі дають собі раду. Збираються у школу. Допомагають бабусі й татові. Даша навчилася пекти шарлотку і кекси. Про все це дізнаюся, коли вдається поговорити по телефону. Правда, у нас поганий зв'язок, тому бувають хвилини, коли вони хвилюються за мене, а я за них.

Чоловік Євгенії зізнається, що найскладніше було у перші дні, тижні. На серці постійна тривога, як там справи у нашої мами. Особливо тоді, коли відсутній зв’язок.

Після свята останнього дзвоника Євгенія знайшла час поспілкуватися з директором Галиною Розторгуєвою, вчителями Даші і Яни. Наступний день провела з ними разом і знову вирушила у дорогу. Мріє ще раз приїхати влітку, разом з чоловіком повезти донечок на море, потім – зібрати до школи і знову повернутися туди, де вона потрібна побратимам, з якими захищають рідну землю.

Як потрапити на контракт до тих, з ким хочеш служити

На запитання, чи складно жінці укласти контракт із військовим підрозділом, Євгенія Обертинська уточнила, що такий документ підписують безпосередньо із ЗСУ чи Нацгвардією, а не конкретною частиною.

-Ті, хто хочуть служити, йдуть у військкомат, - каже Євгенія. – Я так само була зробила у 2014-му. Але тоді мене з дому не відпустили. Пізніше вчинила інакше.

Співрозмовниця каже, що найкраще служити з тими, кого ти знаєш і хто тебе знає. Вона починала з волонтерства. Майже два роки їздила в АТО. Познайомилася з багатьма військовими. Обрала для себе частину, де склалися гарні стосунки з командирами і деякими військовими. 

-Попросила у командира документ, згідно з яким він запрошує мене на службу у свій підрозділ, - пояснює Євгенія. – А тоді вже йшла з цим відношенням пішла у військкомат, щоб продовжити оформлення документів. Комфортно почуваюся у колективі. Тому раджу таким само способом скористатися іншим.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.