«Коли йшли по траві, іскри сипалися з-під ніг». Як реагують чорнобильці на ядерну загрозу росії?

«Коли йшли по траві, іскри сипалися з-під ніг». Як реагують чорнобильці на ядерну загрозу росії?
-Світ грається з вогнем, бо недостатньо реагує на ядерну загрозу росії, - вважають ліквідатори аварії на ЧАЕС Михайло Ястремський (ліворуч) і Михайло Федик
  • Можливість застосувати російським агресором ядерну зброю — одна з найбільш обговорюваних тем наших днів.
  • Що думають з цього приводу вінничани, які стикалися з ядерним вибухом — ліквідатори аварії на Чорнобильській атомній станції (ЧАЕС)?

Розмовляємо з «чорнобильцями» Михайлом Ястремським - він очолює  вінницьку міську організацію «Союз Чорнобиль України» та членом цієї організації Миколою Демчуком. Вони нагадують, що Нагадує, що першу в Україні атомну станцію мали будувати у нас в Ладижині, але про це детальніше читайте в кінці тексту. 

15 діб струшували з себе радіоактивний попіл

Спілкуємося в офісі міської організації "Союз Чорнобиль України". Звичайне приміщення перетворили у дві музейні кімнати. Сюди приходять на екскурсію учні, студенти, зарубіжні гості. Представлені експонати показували, зоокрема, британцям з міста Пітерборо  — побратима Вінниці.

Михайло Ястремський провів у Чорнобилі на ліквідаціїаварії 15 діб — з 22 травня по 7 червня 1986 року. Працював заступником начальника штабу двох зведених загонів пожежників — Вінниччини і Харківщини. 220 чоловіків різного віку і в різному званні працювали у зоні радіоактивного лиха. Дозиметри на грудях щодень фіксували рівень отриманих доз опромінення

Відео дня

—Коли у темну пору йшли по траві, з-під ніг сипалися іскри, так проявляв себе радіоактивний попіл, — розповідає пан Михайло.

У 2019-му група вінницьких ліквідаторів їздили у зону ЧАЕС на екскурсію. Не передати почуття, які довелося пережити, згадує пан Михайло. Вони викликані спогадами про страшні дні у їхньому житті. У 2020-му вони з тривогою стежили за повідомленнями з Чорнобиля. Там горіли ліси, вогонь міг перекинутися на станцію.

—Чорнобильський атом не прощає навіть найменших помилок, — говорить Михайло Ястремський. — Це має зарубати собі наше керівництво. Треба, щоб весь світ допомагав нам пильнувати за реакторами. Бо це не тільки наша проблема. На жаль, нині маємо говорити не тільки про Чорнобиль, а й про Запорізьку атомну станцію, про ядерну зброю, якою брязкає той, хто розпочав проти нас війну.

Світ грається з вогнем!

Запитую у співрозмовника, що він думає про повідомлення з країни-агресора  про можливість застосування ядерної зброї.

—Це дуже безвідповідальні заяви, — говорить Михайло Ястремський. — Навіть малої потужності ядерна зброя завдасть великої шкоди. Дуже великої! Сподіваємося, що вона не впаде на наші голови, але  ми так само сподівалися,що росія не піде війною.

Голова організації чорнобильців вважає, що наша країна, державні структури мають робити більше офіційних заяв із застереженням можливого використання ядерної зброї. Такі документи треба відправити до різних світових структур, — найперше до Генерального секретаря ООН,  Генеральної асамблеї цієї організації,  ОБСЄ, європейських парламентарів, інші важливі організації. Треба працювати на випередження.

За словами співрозмовника, вони мали б починатися словами про те, що Україна є державою, яка пережила ядерну катастрофу, тому, як ніхто, розуміє наслідки можливого застосування ядерної зброї.

По-друге, це завдасть шкоди не тільки нашій державі. Бо йдеться не лише про руйнування інфраструктури, економіки, екології.

 —Якщо росія раптом застосує таку зброю, вона тим само відкриє ящик пандори для інших диктаторських режимів, — каже співрозмовник. — Не можна цього допустити. Говорити треба не тільки про ядерну зброю. Ситуація на Запорізькій АЕС уже становить неабияку загрозу. А там шість енергоблоків!

На думку співрозмовника, світове співтовариство не робить все те, що мало б зробити, аби зупинити дії росії на атомній станції.

—Світ грається з вогнем! — говорить Ястремський. — Сподівається, що якось минеться. Це дуже хибна позиція.

Невидимий промінь відібрав богатирське здоров’я

Про те, наскільки радіоактивне опромінення впливає на людину, розповів Микола Демчук, він працював водієм пожежного автомобіля під час ліквідації аварії. Чоловікові доводилося перебувати у безпосередній близькості біля зруйнованого четвертого реактора атомної станції.

Згадує один з епізодів, як відкачували радіоактивну воду з басейна під реактором. Вода стала такою важкою, що не можливо було забрати насосами — ламалися насоси, лопалися рукава.  На поверхні дозиметр показував забруднення у 6-7 рентген, а у самій воді — у десять разів більше.  

Демчук дотепер пам’ятає один з днів. Було це 27 травня 1986 року. Біля реактора провів значно більше часу, ніж дозволялося. Каже, схопив таку велику дозу опромінення, що його наступного дня відправили з Чорнобиля. Він був фізично дужим від природи. Займався гирьовим спортом. Перемагав на різноманітних змаганнях.

Але Чорнобиль безжально відібрав здоров’я. Довго лікувався. Відновити сили так і не вдалося.

—Пригадую, випадок, коли будували хату, — говорить Демчук. — Разом зі мною був батько, який воював з фашистами. У мене не було сил працювати. Час від часу робив перепочинки.

Чоловік пригадує слова, які слова сказав тоді його тато: «Я думав, сину, що відвоював за вас і на вашу долю не випаде горя, але бачу, і вам дісталося втратити здоров’я».

Пан Микола з сумом говорить, що і його внук нині на війні. Разом зі своїм батьком захищає нас від окупантів. Чорнобилець каже, що ядерна бомба це не тільки спалена земля, це й втрата здоров’я тих людей, яким пощастить залишитися живими.

Написав п’ять книг про Чорнобиль

Михайло Ястремський  написав п’ять книг про чорнобильське лихо. Він зробив у Чорнобилі понад 200 фотографій. Хоча це було заборонено. За цим пильнували «кадебісти». Одного разу у нього відібрали плівку з відзнятими кадрами. Більшість з фотографій використав у підготовлених книгах.

Одна з них присвячена жінкам, які працювали у зоні радіоактивного лиха. Називається книга «Полинові шляхи вінничанок».

До речі, очолювана ним міська організація «Союз Чорнобиль України» багато уваги приділяє  вдовам-чорнобильцям. Запровадили Книгу пам’яті і Книгу пошани вінничан-чорнобильців. У 2020-му їхній організації виповнилося 25. Цій події також присвячена книга «Шлях у 25 років».

29 жовтня Михайла Ястремського вітали з гарною датою. Дивлячись на нього, не скажеш, що за плечима уже 80! Попри літа, він продовжує працювати. Збирає матеріали для наступної книги.

В одній зі своїх книг він розповідає про те, як у радянські часи обирали місце для будівництва першої в Україні атомної станції. План будівництва затвердили у 1966 році. Обстежили 16 можливих місць у Київській, Вінницькій і Житомирській областях. Спершу зупинилися на Білій Церкві. Однак з’ясувалося, що потреби води більші, ніж їх може дати річка Рось. Друге місце також не підійшло — село Оташів на річці Прип’ять знаходиться в низині, тому часто затоплюється повенями. Третім став Ладижин. Наголошували, що тут міцна геологічна основа і води достатньо у річці Південний Буг. Тодішнім керівникам області вдалося «відбитися» від перспективи отримати так званий мирний атом.

У 1967 році погодили проект будівництва Центрально-Української АЕС на півночі Київської області на правому березі річки Прип’ять. До слова, у документах замовчувалося, що це буде атомна станція. Її називали ДРЕС – державна районна електростанція.

Читайте також:

«Мамо, ти тільки дочекайся мене…» Про що писала з полону мамі бойовий медик Ірина Стогній

«Були приватним селом»: історія виникнення мікрорайону П'ятничани

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.

Коментарі (1)
  • Next

    Шановний автор, тим фото які Ви виставили більше п'яти -десяти років. Невже немає більш актуальної теми під час війни, ніж тема про "іскри" після похмілля?

keyboard_arrow_up