«І сміялися, і плакали, і згадували» — у Вінниці презентували фільм про Кузьму «Страшно веселий»
- Кузьма знову зібрав повну залу. Він жартував з екрана, розповідав про себе, згадував минуле — і знову змушував глядачів сміятися.
- Журналістка «20 хвилин» побувала на прем’єрі та поспілкувалася з творцями стрічки про її створення, пошук архівів і маловідомі сторінки життя музиканта.
Сьогодні, 17 серпня, йому б виповнилося 58 років. Саме 17 серпня — день народження Андрія Кузьменка, відомого мільйонам як Кузьма Скрябін.
За понад 25 років творчості він став одним із найвпливовіших українських артистів. Десятки пісень гурту «Скрябін» і сьогодні співають в унісон кілька поколінь українців. 2 лютого 2015 року Кузьма загинув у ДТП на Дніпропетровщині. Йому було 46 років.
Від дня трагедії минуло вже понад десять років. Та творчість Кузьми залишається живою — його пісні продовжують слухати, цитувати й відкривати для себе нові покоління.
Цими вихідними у Вінниці відбулася прем’єра нового документального фільму про Андрія Кузьменка — «Кузьма: Страшно веселий». Стрічку презентували режисер Артем Григорян та продюсер Максим Сердюк. В український прокат фільм вийшов 13 серпня.
На прем’єрі побувала і журналістка «20 хвилин». Мала можливість поспілкуватися з творцями стрічки — про легендарного Андрія Кузьменка, фронтмена гурту «Скрябін», творчість якого свого часу сформувала погляди кількох поколінь.
Як зародилася ідея створення цього фільму?
«Ми пару років тому знімали серіал під назвою «Епізоди», який складався з кількох серій. Одна з серій була про телебачення 2000-х. І, власне, там Андрій уже був одним із головних героїв, тому що він був ведучим «Шансу», «Шейканемо». Під час створення цієї серії ми познайомилися зі Світланою Бабійчук, його дружиною.
Андрій справді був тією персоною, яка заслуговувала на такий фільм найперше. У нас уже тоді була певна репутація, і ми запитали у Світлани, як вона на це дивиться. Ну, вона не одразу погодилася», — розповідає режисер Артем Григорян.
Перемовини з родиною співака тривали кілька місяців. За словами продюсера Максима Сердюка, Світлана Бабійчук спочатку навіть не замислювалася над подібним проєктом. Переконати дружину Кузьми допомогла директорка ТОВ «Кузьма Скрябін» Людмила Зубрій. Саме завдяки їй команда отримала кредит довіри на реалізацію задуму.
Стрічка тримала глядача від перших хвилин і до фінальних кадрів
З перших хвилин показу у переповненій залі запанувала тиша. На екрані — Андрій Кузьменко, який відповідає на запитання: «Хто я?».
У цей момент вся увага глядачів прикута до екрана. Люди майже не рухаються, щоб не пропустити жодного слова. Звучить голос Кузьми, а перед очима змінюються фотографії, відеозаписи, моменти з його життя.
На екрані — дитинство Андрія, злам 80-х та 90-х. На екрані з’являються його дитячі фотографії. На деяких він ще зовсім маленький, на інших — уже з тією посмішкою, яку згодом упізнаватимуть мільйони українців.
Ці кадри дозволяють усміхнутися. Але за кожною фотографією — своя історія.
І саме в цьому, мабуть, одна з головних особливостей стрічки — Кузьма тут не просто герой документального фільму. Він сам розповідає свою історію через старі інтерв’ю, записи, жарти та спогади.
Два роки пошуків і понад 400 годин архівів
«Кузьма: Страшно веселий» практично повністю побудований на архівних матеріалах. Для створення фільму команда опрацювала понад 400 годин відео та аудіозаписів, а також більш як 22 тисячі фотографій.
Пошук цих матеріалів для творців виявився чи не окремою історією. Команда збирала буквально все, що вдавалося знайти: від домашніх відео та старих інтерв’ю до фотографій, концертних записів і маловідомих кадрів із життя Кузьми.
«Сам пошук архівів відбувався як певного роду детектив. Ми вирішили, що фільм буде складатися лише з архівних матеріалів. Артем, як режисер монтажу, сказав, що почне працювати над фільмом, коли в нього буде достатня кількість матеріалів. Але достатня кількість — це скільки?» — розповідає продюсер Максим Сердюк.
Тож команда просто почала шукати.
«Ми приходили до однієї людини, від неї йшли до іншої, потім до третьої, п’ятої… Щоб знайти одну фотографію чи якесь відео. Ми просили все, що є, бо не розуміли, що саме може увійти у фільм, а що — ні», — каже продюсер.
За його словами, цей пошук тривав близько двох років. Часто одна фотографія або кілька секунд відео ставали результатом довгого ланцюжка знайомств.
Але навіть знайдений матеріал не завжди можна було одразу використати.
«Те, що ми знаходили, часто було в поганій якості. Потім ми окремо шукали деякі матеріали на заміну — у кращій якості, ті чи інші кліпи, оцифровки. Ми вклалися по максимуму, щоб була якісна картинка», — розповідає Максим Сердюк.
Тому окремою частиною роботи стала реставрація, оцифрування та пошук якісніших копій старих записів.
Перший монтаж — фільм тривав близько чотирьох годин
Коли матеріалу вже стало достатньо, почалася інша складна частина роботи — монтаж. І тоді з’ясувалося, що скорочувати доведеться дуже багато.
Початкова версія стрічки тривала близько чотирьох годин. У ній було значно більше історій, спогадів та архівних кадрів, ніж зрештою побачили глядачі.
«Світлана бачила фільм перед показом разів п’ять, це точно. Я пам’ятаю, коли в нас була перша зустріч, то ми змонтували близько чотирьох годин самого фільму. Це нормальна робоча процедура, коли сам фільм не такий, який ви бачите в кінотеатрі, а він набагато довший», — пояснює режисер Артем Григорян.
За його словами, проблема була не лише в тому, що матеріалу багато. Коли кілька років працюєш з однією історією, дуже складно самому визначити, які епізоди справді важливі для глядача, а без яких можна обійтися.
«Ти розумієш, що з нього вже треба щось скорочувати. Вже око замилене, ти не знаєш, що скоротити у чотиригодинній версії. То ми взяли ті “ножиці”, щоб разом щось повирізати», — розповідає Артем Григорян.
Фактично команда мала не просто скоротити хронометраж, а вибудувати з величезної кількості розрізнених матеріалів одну цілісну історію. Щоб дитячі фотографії, перші музичні експерименти, концерти «Скрябіна», телебачення, особисте життя, жарти та складні періоди біографії не виглядали окремими фрагментами, а складалися у послідовну розповідь про людину.
Особливо важливою для команди була реакція Світлани Бабійчук — дружини Кузьми. Саме вона однією з перших побачила, яким виходить фільм.
«Це дійсно комусь цікаво?»
Режисер зізнається, що під час першого перегляду більше стежив не за екраном, а за Світланою. Її реакція для нього була своєрідним тестом — чи справді історія працює і чи буде вона цікавою не лише людям, які особисто знали Кузьму.
«Фільм спочатку був дуже затягнутий. Історія тільки з Новояворівськом тривала близько години, і Світлана питала: «Це дійсно комусь цікаво?»» — згадує Артем Григорян.
Для режисера це був важливий момент. Адже те, що для команди, яка роками збирала архіви, здавалося надзвичайно цінним, не обов’язково мало бути таким самим для людини, яка вперше дивиться готову історію.
Тож матеріал поступово скорочували, залишаючи найважливіше. Деякі епізоди довелося відпустити.
У результаті з величезного масиву архівів народився фільм, який має власний ритм і веде глядача через різні періоди життя Кузьми — від дитинства та перших музичних кроків до великої популярності, телебачення, особистих переживань і тих рішень, які згодом сам Андрій переосмислював.
І, мабуть, саме тому стрічка сприймається не як звичайна біографія. Кузьма у ній постає не лише через спогади інших. Він сам говорить із глядачем — своїм голосом, жартами, інтонаціями та архівними кадрами.
Але за цими 133 хвилинами на екрані — роки роботи великої команди та людей, які повірили у цей задум ще задовго до прем’єри.
Повірили в задум ще до прем’єри
За словами продюсера Максима Сердюка, проєкт підтримали кілька великих українських компаній. Серед них — генеральний партнер фільму AUTO.RIA, компанія, яка свого часу розпочала свою історію у Вінниці.
«Дуже приємно, що протягом періоду створення фільму підтримували проєкт багато людей. У тому числі великі компанії, за що ми їм дуже вдячні. Зокрема, наш генеральний партнер, який повірив у нас першим, — це AUTO.RIA. Особливо приємно, що вони родом із Вінниці, і ми окремо їм за це дякуємо», — сказав Максим Сердюк під час презентації стрічки.
Для команди AUTO.RIA рішення підтримати фільм також було певною мірою кроком на довірі. На момент звернення авторів до компанії готового сценарію ще не існувало — партнери не могли побачити ані фінальної версії, ані повністю готової історії.
«Коли команда до нас звернулася, можна було лише опиратися на власні спогади про артиста — і все. Результат ми побачили лише в кінці, коли фільм був готовий. Ми отак на довірі просто підтримали команду», — розповів Сергій Молдаховський, член правління RIA.com.
«Кузьма народився в серпні. І бренд AUTO.RIA також народився в серпні. Є й інші точки перетину — любов Кузьми до автомобілів, доріг і подорожей, а також його прагнення говорити відкрито та чесно. І для нашої компанії це незмінні константи», — зазначив Сергій Молдаховський.
«Він любив дорогу, рух, автівки. Ми створили на AUTO.RIA спеціальний розділ — таку автобіографію автівок Кузьми. Ми запрошуємо: заходьте, дивіться», — сказав Сергій Молдаховський.
Підтримка, за його словами, не обмежилася лише створенням фільму. У компанії також продовжують допомагати українським військовим.
«Кузьма в останні роки, особливо у 2014 році, підтримував хлопців у ЗСУ. Це було для нього важливо. У нас на AUTO.RIA також це є: ми кожен донат як компанія подвоюємо і відправляємо хлопцям для захисту», — зазначив Молдаховський.
За його словами, за згоди родини Кузьми команда також створила спеціальний мерч, 100% коштів від продажу якого спрямовують на підтримку оборони України.
Але головна історія, заради якої глядачі прийшли до кінозали, — життя самого Андрія Кузьменка. І фільм починається саме з його дитинства.
Від маленького Новояворівська до великої сцени
Архівні кадри 90-х, частину яких раніше ніхто не бачив, показують перші музичні експерименти Кузьми, концерти у Новояворівську та становлення «Скрябіна».
Є тут і історія альбому «Чуєш біль» — одного з ранніх етапів творчості гурту. Через старі записи та розповіді самого Андрія глядач може побачити, яким був «Скрябін» задовго до всеукраїнської популярності.
«Ми були хворими на голову меломанами», — так Кузьма свого часу описував той період.
Окрема частина — авантюрні поїздки до Німеччини. Сам Кузьма з притаманним йому гумором називав себе та друзів «парою рагулів зі Львова у Берліні». Ці пригоди пізніше стали основою його книги «Я, “Побєда” і Берлін».
У фільмі поступово вимальовується шлях людини, яка спочатку не мала чіткого плану стати великою зіркою.
Служба у радянській армії, навчання на стоматолога, робота таксистом, продаж дублянок — і паралельно музика, яка з кожним роком займала дедалі більше місця у його житті.
«Сцикотно було перший раз виходити на велику сцену»
Одним із важливих епізодів стрічки стає участь «Скрябіна» у фестивалі «Червона рута».
Кузьма згадував, що йому було страшно вперше виходити на велику сцену. Він навіть посперечався з мамою: якщо гурт не привезе з фестивалю нагороду, він назавжди залишить музику та повернеться до медицини.
Але все склалося інакше. Нагороду, третє місце на фестивалі, «Скрябін» таки привіз. А музика поступово стала його професією і способом життя.
Далі у фільмі — трансформація самого гурту. Від андеграундних та неформатних альбомів «Хробак» і «Птахи повернулися» — до значно легших та популярніших «Добряка» і «Радіо Любов».
«Я — пацан з маленького містечка»
Кузьма не приховував, що шлях до великої сцени не був простим. У фільмі він згадує переїзд до Києва у середині 90-х.
«Я — пацан з маленького містечка, мені було страшно… Маленький муравєй у чужому великому муравєйніку», — говорив Андрій.
Глядач бачить, як змінюється його життя — від музиканта, який змушений був ночами таксувати та продавати дублянки, до телеведучого і великої зірки української сцени.
Та разом із популярністю приходили нові випробування.
Коли Кузьма просто «гнав»
Попри складні моменти, фільм не стає важким. У ньому дуже багато гумору — і це, мабуть, одна з причин, чому зал не відпускає навіть у найбільш особистих епізодах.
«Кузьма гнав, він багато і постійно гнав», — згадують його друзі.
Про це ж говорить Ірина Білик, яка у 1995 році вирушила у свій перший всеукраїнський тур, а «Скрябін» тоді виступав у неї на розігріві.
«Ми постійно ржали, це було неймовірно», — згадує співачка.
Згодом їхня спільна пісня «Мовчати», яка вийшла у 2003 році, стала однією з найвідоміших композицій української музики.
У фільмі Ірина Білик розповідає і про останню розмову з Кузьмою. Незадовго до смерті він зателефонував їй та запропонував записати ще один спільний трек. Вони не встигли.
У фільмі не оминули й складних сторінок його життя. Зокрема, йдеться про розпад першого складу «Скрябіна», коли гурт залишили Сергій Гера (Шура) та Ростислав Домішевський (Ростик).
Окремо автори торкнулися політичної сторінки життя Кузьми — його участі у виборчих кампаніях та концертах на підтримку політичних сил.
Найбільш суперечливим залишається його участь в агітаційному турі за Віктора Януковича у 2004 році.
У фільмі використані архівні кадри, де Кузьма пояснює свою позицію. Пізніше він говорив про тиск і фінансові обставини, які, за його словами, вплинули на це рішення. Рідні та друзі згадують, що після цієї історії музиканту погрожували та публічно навішували ярлики.
За словами Світлани Бабійчук, дружини Андрія Кузьменка, ця історія стала для нього болючим досвідом. Після цього Кузьма вирішив більше не брати участі у політичних концертах.
«Не формат, бо вони українською»
Ще одна тема, яка проходить через фільм, — українська музика та її місце в інформаційному просторі. В одному з архівних інтерв’ю Кузьма з гіркотою говорить про те, що його пісні не ставлять на радіо.
Причина, за його словами, проста — вони «не формат», зокрема тому, що українською мовою.
І саме тут фінал стрічки набуває особливого символізму. Адже сьогодні пісні «Скрябіна» звучать на українських радіостанціях, а їх співають люди, які народилися вже після смерті Кузьми.
«Путіна єблом об тейбл» — Кузьма без цензури
Кузьма у фільмі постає не лише веселим, іронічним та часом безбашенним. За жартами й гострими висловлюваннями — людина, яка дуже тонко відчувала те, що відбувається навколо.
Він боявся війни. Говорив про страх перед насильством і про те, як легко великі політичні рішення можуть змінити життя звичайних людей. І навіть у таких темах залишався собою — прямим, різким, без дипломатичних формулювань.
Один із таких моментів у фільмі — спогад про поїздку Кузьми до Америки.
«Будучи в Америці на гастролях, я побачив одну фразу на плакаті: “Путіна єблом об тейбл”», — згадує Кузьма.
Ця фраза звучить різко. Але саме вона дуже точно передає його манеру говорити — без прикрас, без пафосу і так, як він відчував.
133 хвилини, у яких зібралося ціле життя
Фільм триває 133 хвилини. Але під час перегляду час відчувається зовсім інакше. Кожна хвилина несе свій сенс, емоцію, спогад чи маленьку деталь із життя Андрія Кузьменка.
Ми сміялися разом із ним. Усміхалися, коли на екрані з’являлися його дитячі фотографії та старі записи. Згадували пісні, які колись знали напам’ять. А ближче до фіналу в залі вже було важко стримувати сльози.
Особливо драматичним стало завершення — документальні кадри після автокатастрофи, прощання з Кузьмою, люди, які прийшли провести його в останню путь.
Поруч із журналісткою сиділа жінка, яка не стримувала сліз. Вона плакала навзрид, особливо в останніх кадрах прощання з Кузьмою. І це, мабуть, була найчесніша оцінка фільму, яку тільки можна було отримати.
Бо авторам вдалося передати не просто факти біографії. Вони дісталися до найтонших емоцій — до болю, радості, ностальгії, любові та відчуття втрати.
На екрані знову був Кузьма — той, хто колись збирав величезні концертні зали, жартував зі сцени, співав для тисяч відданих шанувальників і просто жив на повній швидкості.
Цей фільм — не лише про Андрія Кузьменка. Він про почуття. Про спогади. Про юність покоління, яке росло на піснях «Скрябіна». Про час, який для когось уже став історією, а для когось — досі частиною власного життя.
Ми плакали. Ми сміялися. Ми згадували. І, виходячи із зали, кожен, мабуть, забирав із собою свою історію про Кузьму.
Вас може зацікавити:
14 років аншлагів та дефіциту квитків: вінницька вистава увійшла до Книги рекордів України
За 46 мільйонів оновлять синагогу в центрі Вінниці. Що буде з памʼяткою, якій понад 120 років?
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google
