«Хочеться кричати: «Не робіть цього!» Як у Вінниці лікарі врятували ученицю від навмисного схуднення

Одна з рятівниць Олесі - лікар-психіатр Анастасія Свинарчук

- Коли приносили їжу, ставало дуже страшно, серце калатало, руки тремтіли, сльози текли з очей, хотілося кричати «Ні! і тікати світ за очі, -- говорить пані Олеся.

Тепер, після одужання, їй хочеться знову кричати «Ні», тільки вже з іншого приводу «Не робіть цього!».

Схуднула до 39 кілограмів

Олеся каже, десь читала, що анорексія, як іграшка. Захотів не їсти – не їси. Надокучила гра – знов пішов на кухню.

- Це не так, -- говорить вона. – Коли хвороба бере за горло, ти вже собою не можеш керувати. У тебе в голові одні лише думки: як нічого не з’їсти. Навіть коли тобі кажуть, що від цього можна померти, все одно не реагуєш. Страх перед їжею не порівняти ні з чим!..

Менше, як за пів року дівчина довела  свою вагу зо 39 кілограмів. Перед тим її маса тіла становила 54 кілограми. На щастя, у неї все склалося добре. Вона знову ходить у школу. Хвороба відступила. Пацієнти з таким діагнозом здебільшого  закриваються в собі, намагаються уникнути чуток про хворобу. Олеся вирішила зробити по-іншому. Дівчина розповіла, як у неї все починалося, чому навмисно голодувала, що відчувала у ті хвилини… Зробила це з однією метою – аби застерегти інших від необдуманого кроку.

Під час нашої розмови поруч з донькою знаходилася її мама, пані Світлана. В очах жінки  можна було побачити неприхований смуток.

-Це страшно, дуже страшно, коли ти бачиш, що твоя єдина дитина згасає на очах, як свічка, а допомогти не можеш, - каже пані Світлана.

Раптом мати й донька усміхнулися. До них наближалися їхні рятівники

- лікар-психіатр  Анастасія Свинарчук (прарворуч)

та психолог Аліна Хранітель з обласної лікарні імені Ющенка. Упродовж трьох місяців вони були поруч з Олесею. Що юнка повернулася до звичного життя – їхня заслуга чи не найбільша.  

Поділ харчів на порції – перший симптом 

Все почалося з докору. Олесю, ніби лезом, різанули слова: «Ей! Яка ж ти не пластична дівчина!»  І це при тому, що вона не мала зайвої ваги, чим відрізнявся дехто з однокласниць. Але насміхалися, чомусь, саме над нею. Цей  епізод стався під час канікул після закінчення восьмого класу. Дівчина не пояснила, чому саме той докір так глибоко проник у серце. Після почутих слів вона не відходила від дзеркала. Розглядала себе зусібіч. Врешті-решт, вирішила змінити  фігуру.  Хотіла, щоб  все було ідеально.

- Спочатку я відмовилася від хліба, - розповідає Олеся. – Мамі нічого про це не говорила. -  Перестала їсти будь-яку випічку. Далі виключила з раціону картоплю. Залишилися супи і каші. Щоразу зменшувала порції. Пізніше, під час лікування на стаціонарі, лікарі розповідали, що поділ на порції – це один з перших симптомів початку анорексії. Вона продовжувала обмежувати своє меню. Коли «відпали» супи й каші, їла варений гарбуз. Так само поступово зменшувала порції – тарілка, пів тарілки, четвертинка…

Постійно рахувала калорії. Потім боялася уже не калорій, а самих продуктів, у яких є калорії. «Пригадую, як у лікарні мені принесли пиріжок, -- говорить Олеся. -- Не могла взяти в руки, вони тремтіли від страху, від думки, що його треба з’їсти, сльози текли від страху. Цей страх не можна пояснити. Зі мною лежала дівчина, вона спеціально розбила голову для того, щоб її не годували».

- Є простий метод дізнаватися про своє схуднення,-- каже Олеся. – Перевіряти товщину рук. Одночасно великим і вказівним пальцем охоплюєш руку на зап’ясті чи в іншому місці. Коли рука ставала тоншою, це так підбадьорювало! Хотілося худнути ще і ще!

Олеся згадує хвилини, коли почувалася просто героєм. Мовляв, це ж так круто – ти можеш нічого не їсти!

- Мені здавалося, що стаю найкращою уже від того, що худну, - говорить дівчина. – Отримувала від цього задоволення. Як кажуть, кайфувала.  Дійшло до того, що взагалі нічого не їла. Перейшла на одну воду. Навіть її обмежила до однієї випитої склянки в день. І не більше. Боялася набрати вагу від води.

А що мама?

Пані Світлана не одразу зрозуміла, на що зважилася донечка. Коли Олеся зізналася, мама застерегла, що з цим не можна жартувати, бо можна захворіти. Розмовляла з донькою багато. Всіляко заохочувала хоч щось з’їсти. Зрештою, говорила навіть про те, що від цього можна померти.

 - Мама казала: «Не будеш їсти – покладемо в лікарню», та  й інші про це говорили, - каже Олеся. -- Але в той момент, коли ти в хворобі, ніякі аргументи не діють. Навіть коли нагадують, що від цього людина може померти, все одно не діє. Думаєш, так шкода, але в голові в тебе інша думка – як би нічого не з’їсти.

Мамі дівчини порадили знайти гарного психолога. «Це я тепер знаю, що психолог мав бути той, хто безпосередньо працює з пацієнтами з таким захворюванням, -- розповідає пані Світлана. – Тоді ж ми шукали просто гарного фахівця. Але це помилка. Має бути спеціаліст саме такого профілю». Вони пережили дуже страшні хвилини. Нарешті Олеся, нібито погодилася відновити харчування. Порадили їсти відварену капусту. У визначених невеликих кількостях. Мати купила електронну вагу. Одного разу донька перевірила порцію, що її подала мама. Вага показала на один грам (!) більше, ніж мало бути за порадою лікаря.

- Мене це настільки розізлило, що я всі свої сили витратила на скандал з мамою, --- розповідає дівчини. – Після скандалу взагалі пішла з дому.

В Олесі була мрія – побачити море. Мама вирішила скористатися цим, сподівалася, що вдасться у такий спосіб повернути дитину до нормального життя але…

На пляж - у… светрі й колготах

Відновити харчування в обмін на можливість покупатися, погрітися на сонечку на березі моря Олеся не погодилася. Незважаючи на це, мама повезла її до моря. Нею продовжувало колотити, коли мама пропонувала з’їзди хоча б половинку персика, наприклад.

- Звідки брала сили? – перепитує дівчина. – Не знаю, сили трохи були. Тільки дуже швидко стомлювалася. Пригадую, як перший раз зайшла у воду. Зі мною сталося щось незрозуміле. Тіло почало тремтіти, зуб на зуб не потрапляв, мене морозило, ніби я босою вийшла на сніг.

Вона вибігла на берег, закуталася у якусь ряднину, натягнула на себе все, що мала. Наступного дня прийшла одягнена у светр і колготи. Всі, хто був поруч, купалися, мліли  від спеки, а їй, зізнається, було холодно у светрі і колготах. Морозило. Тремтіла. Не могла нічого з цим вдіяти.

Одного разу маму попередили: дитину треба терміново госпіталізувати. Залишити на стаціонарі, та ще й у психіатричній лікарні, це теж вартувало нервів. Однак Олеся погодилася. І це стало її порятунком. Їх одразу попередили – лікування тривале, не менше трьох місяців. На щастя, у неї все погане уже позаду. Два місяці минуло після виписки зі стаціонару. Дівчина каже, у неї відбувся перелом у свідомості. Без цього хворобу не здолати.

- Я знову все можу їсти, --- говорить дівчина. – Запитайте у мами. Постійно заходжу на кухню, щось пробую. Якоїсь страви їм більше, якоїсь менше, але їм, не відмовляюся. Починала з яблучок. Це було ще в лікарні. Потім мама привозила мені пироги, іншу домашню їжу…

У її мами все одно залишився неспокій на душі. Лікарі попередили, що така хвороба має властивість повторюватися.

Найвищий показник смертності серед психологічних розладів -- анорексія

- На нервову анорексію хворіють переважно підлітки, -- каже лікар-психіатр обласної лікарні імені Ющенка Анастасія Свинарчук. – Щоправда, бувають пацієнти старші, 30-40 років. Дев’ятеро пацієнтів, які, лікувалися у нас протягом останнього часу, мають вік 13-16 років. Найбільшу втрату ваги тіла зафіксовано у 16-річної дівчинки. Вона добровільно схуднула на 24 (!) кілограми. На момент госпіталізації її вага становила 34 кілограми (до схуднення – 58 кг при зрості 170 см). Найнижча вага була у 13-річної дівчинки – 33 кг.

Найперші симптоми – страх перед їжею, нав’язлива думки про необхідність схуднення, поділ харчування на порції, постійний підрахунок калорій. Є два підтипи анорексиків: обмежувальний і обжерливий або очищуючий. Перші знижують вагу за рахунок відмови від харчування, другі, навпаки, переїдають, а потім добровільно викликають блювоту і в такий спосіб добиваються навмисного схуднення. Найскладніше переконати таких пацієнтів у необхідності лікування. Нагадаю, що у нас лікуються не тільки стаціонарно, а й амбулаторно.

Я ідеальний або я – жахливий

Аліна Хранітель, психолог:

- Серед хворих на анорексію поширено так зване жорстке чорно-біле мислення: «Я ідеальний» або ж навпаки «Я жахливий». Анорексія полягає у спотвореному сприйнятті власного тіла. Найчастіше вони бачать себе набагато товстішими, ніж є насправді. Непокояться цим доти, доки не починають добровільно худнути. Категорично не погоджуються з думкою оточуючих. Правильно сказала наша колишня пацієнтка Олеся – поки не відбудеться перелом у свідомості, хворобу не здолати. Вона не випускає людину з полону. У цей час людина приховує свої дії, заперечує факт схуднення. З метою маскування можуть багато часу проводити на кухні, навіть готувати їжу, але не вживати її. За 1,5-2 роки хворий на анорексію може втратити до половини маси свого тіла.

Лікування неможливе без надання психологічної допомоги, психокорекційної роботи. Звертатися необхідно тільки до того психолога, який безпосередньо працює з пацієнтами з таким захворюванням. Зрештою, таку думку висловила мама Олесі. 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.