Три бойові історії вінничан: граната в БТР, «Дика качка» на Зеніті, несподівана зустріч на «нулі»

Щиро вітаємо наших співрозмовників, а також всіх тих, хто у рядах Збройних сил країни захищає її територію. Хто оберігає її небо завжди, а не лише у цей день свята 6 грудня 2020-го.

«Коли закінчиться війна? Запитайте щось простіше»

Минулого року в цей день, як і у серпні 2014-го, Владислав Кузнецов був у Вінниці. У тому самому медичному закладі — Військово-медичному центрі. Шість років тому його доставили після важкого поранення на лікування. Тоді й познайомилися з десантником. Напередодні торішнього свята Владислав відповів на телефонний дзвінок і сказав, що він знову у тому самому шпиталі.

— Після пневмонії проходжу курс реабілітації, — сказав десантник 95-ї бригади.

Він продовжував служити у навчальному Центрі 95-ї бригади на посаді командира взводу-викладача. За цей час у його житті відбулося багато змін. Влітку 2019-го наказом Міністра оборони бійцю присвоїли звання молодшого лейтенанта. Закінчив навчання в Національному університеті Повітряних сил у Харкові. Отримав цивільну спеціальність — інженера енергетичних систем. Вирішилося питання з отриманням житла. На запитання про одруження співрозмовник відповів коротким «Ні».

У грудні 2016-го, Кузнецова нагородили орденом «Народний Герой України». Під час нагородження військовий пережив особливе хвилювання. Не тільки тому, що орден йому вручала відома людина — народна артистка Ада Роговцева. Після вручення жінка торкнулася губами протезу на руці. На фото видно, як Владислав зашарівся від того. Його тодішній стан видає обличчя. Це добре видно на фото.

— Було таке, — згадує хлопець. — Така людина і раптом цілує протез! Самі розумієте.

Ще одна подія у житті десантника — поїздка в Канаду на Ігри нескорених. Його відібрали в команду після перемоги на національному відборі. Владислав став першим у змаганні з плавання. Має намір ще раз спробувати свої сили у таких змаганнях. За його словами, наступні Ігри відбудуться у 2022-му. Сподівається, що потрапить на них.

— Коли закінчиться війна? — перепитав співрозмовник і відповів: — Спитайте щось простіше. Думаю, на це питання ніхто вам не відповість. Дуже важке питання — і для військових, і для тих, хто не служить в армії.

Як і тоді, у серпні 2014-го, Владислава провідували у шпиталі його земляки — куми, друзі. Як і тоді, він залишався в доброму гуморі, не втрачає оптимізму. Ось тільки протез на руці нагадує про випадок на війні, який міг мати фатальні наслідки. І для нашого земляка, і для його побратимів. Коли вони перебували у БТРі, туди залетіла граната…

Вибухнула у повітрі

Жмеринчанин Владислав Кузнєцов, 20-річний десантник 95-ї  Житомирської аеромобільної бригади, зумів у лічені секунди викинути її. Урятував екіпаж із семи бійців, але сам залишився без руки.

— Вибух пролунав через секунди  після того, як я викинув гранату через люк, — розповів журналісту десантник. — Не встиг руку відвести, її так поранило, що довелося ампутувати. Нас усіх контузило. Я особисто  після того маю проблеми із слухом. Ще й осколками поранило. Але екіпаж живий. Навіть не віриться, що від загибелі нас відділяли секунди.

Як розповів десантник, сталося це на околиці Лисичанська Луганської області. Бойовики окопалися далеко на підступах до міста. Десантники пішли у наступ. Рухалися на дванадцяти бронетранспортерах.

— Всі машини розтягнулися на значну відстань одна від одної, — каже Владислав. — Згодом кожен екіпаж ув’язався в окремий бій. У той момент, коли наш боєць застрибував через люк у середину машини, слідом залетіла ручна граната. Упала вона в мене між ногами на сидіння. Якби в інше місце, часу дістати і викинути її вже б не вистачило. А так одразу схопив і за люк…

Солдат зізнається, що так швидко, як викидав гранату, нічого не робив у житті. Навіть не всі хлопці бачили, що саме залетіло через люк. Зрозуміли це, коли пролунав вибух.

Рухатися далі на БТРі  не було можливості, в машині пошкодило електрообладнання. Оглушені і контужені, десантники ледве вибралися назовні. І одразу потрапили під обстріл бойовиків. У кого було більше сил, той вогнем у відповідь прикривав висадку.

На щастя, машина знаходилася паралельно до окопів, з яких лунали постріли, і можна було заховатися за броню. Але й тут залишалося небезпечно. Дехто з бойовиків, за словами співрозмовника, цілився у щілини між колесами. Важке поранення отримав командир екіпажу старший лейтенант Максим Савченко. На жаль, врятувати його життя не вдалося. Він помер після того, як доставили до місця дислокації підрозділу.

Ще під час обстрілу по рації зв’язалися з командиром батальйону. Той перший прийшов на допомогу екіпажу. Забрав поранених. По дорозі дав команду перегрупувати сили. Через деякий час захисні редути бойовиків були взяті штурмом. Владислав каже, що дізнався про це, будучи в дорозі. Не тільки здолали захист бойовиків, а й захопили немало зброї, в тому числі броньовану машину.

— Першу допомогу мені надав наш фельдшер, — каже Владислав Кузнєцов. — У кожному екіпажі є медик. Зупинив кровотечу, вколов обезболююче. Але поки доставили до місця дислокації, довелося ще не раз колоти. Якщо не помиляюся, отримав шість обезболювальних уколів.

До місця знаходження вертольота, як пояснив Владислав, їхали майже п’ять годин. Везли їх в кузові вантажівок. Спочатку автомобілем ЗіЛ, потім пересадили на «Урал». Бо дорога стала ще гірша. ЗіЛ міг не пройти. Їхали полями і лісами, у постійній трясучці. Далі гелікоптером до Харкова. Там лікарі ампутували десантнику Кузнєцову кисть правої руки.

Бачив, як загинув Петро Коваленко

До восьмого березня рота, в якій служить Владислав Кузнєцов, залишила розташування частини у Житомирі і відправилася на кордон з Кримом.

— Відтоді ми жодного разу не поверталися до місця постійної дислокації, — казав десантник журналісті 20minut.ua торік, напередодні свята 6 грудня. — От рахуйте, уже п’ять місяців, як наша рота не мала перепочинку. А хтось там говорить про ротацію. 

У повній бойовій їхній перший батальйон був ще до восьмого березня. Коли почався Майдан, у другій половині січня, і до кінця революції, весь час залишалися у казармах, усім видали бронежилети. Десантники розуміли, що чекають команди йти на Київ. Але ситуація змінилася і вони опинилися у Херсонській області. Несли службу на Арабатській стрілці, на  Чонгарі, біля озера Сиваш. У травні переправили на Донеччину.

Запитую Владислава, чи не був він знайомий з ще одним нашим земляком з їхньої 95-ї  бригади  Петром Коваленком, який загинув під Слов’янськом 2 травня.

— Ми з Петром служили в одній роті, — розповідає Владислав. — Я був зовсім поруч, коли він загинув.

Владислав згадує, що машина Петра Коваленка у той день знаходилася в ремонті. Його взяли на завдання автоматником. У нього поцілили з підствольного гранатомета. Весь вибух він прийняв на себе і тим само врятував хлопців, які були у нього за спиною.

— Петро захистив їх ціною життя, мені вдалося залишитися живим, — продовжує  Владислав. — Так ми, двоє земляків, врятували від вірної загибелі два екіпажі. Але там про це не думаєш. У тій ситуації все сприймається по-іншому. Здавалося б, так само світить сонце, зеленіють дерева, пташки  щебечуть, але в будь-яку мить ця казка може закінчитися,

Тоді, 2 травня, на підступах до Слов’янська десантники опинилися у пастці. За словами співрозмовника, з одного боку, де проходила залізнична колія, бойовики пригнали тепловоз з вагонами. Перекрили можливість відступу. Попереду раптом почали з’їжджатися автобуси, а з них виходили десятки людей. Натовп зібрався, мабуть, понад п’ятсот людей. Інші машини без кінця доставляли автомобільні і тракторні шини. З них утворили гору, висотою з десяток метрів. Тобто прорватися через них теж не було можливості. Майже весь день тривали перемовини на підвищених тонах.

— Бойовики заховалися за спинами людей, — каже Владислав. — Стріляти не було жодної можливості. Хоча вони постійно провокували нас на відкриття вогню. У наш БТР закинули пляшку з коктейлем Молотова. Загорівся задній відсік. Я гасив пожежу. Поруч, з правого боку, стояв бронетранспортер екіпажу, з яким прибув Петя Коваленко. В той час, коли ми гасили вогонь, бойовики влучили у нього. Цілилися  в БТР, Петя стояв біля машини…

Десантники у відповідь застосували вибухові пакети. Але це не допомогло розігнати натовп. Тоді, каже, довелося дати декілька автоматних черг над головами. Після цього людей, як вітром, розвіяло. БТРи рвонули на стіну шин. Частково зруйнували її, решту розкидали вручну. Так, відстрілюючись, зуміли  вирватися з пастки.

«Я солдат і ні про що не шкодую…»

Коли ми спілкувалися з Владиславом, до нього приїхали друзі з Жмеринки, колишні колеги по роботі. До того, як стати контрактником, Владислав три роки працював електромонтером на Жмеринській залізниці. Сергій Кушнір з дружиною Тетяною та Євген Матвєєв з дружиною Ольгою, щиро раділи зустрічі. Євген — друг дитинства, разом з Владиславом ходили в одну школу, росли на одній вулиці. Дотепер зберегли довірливі стосунки.

— Після біди, що сталася, я запитав Владислава, чи не жалкує про те, що пішов до війська, — розповідає  Євген. — Я був здивований, коли почув від Влада, що нітрохи не жалкує. Каже, якби була можливість, знову повернувся б у свою роту.

— Владислав ще під час роботи марив службою в десантниках, — розповідає Сергій Кушнір. — На роботу приходив у берцях і камуфляжі. Добився свого.

Владислав — єдина дитина у батьків, вони, до речі, також працюють на залізниці. Хлопець не поспішав розчаровувати маму поганою новиною. У телефонних розмовах повідомляв їй, що все гаразд. Друг проговорився. Видав таємницю двоюрідній сестрі Владислава. А та вже поспішила до його батьків. Ті одразу взяли білет на поїзд до Харкова.

Поранений десантник також розповідав, що він щиро вдячний кожному з волонтерів, які опікувалися ним у Військово-медичному центрі. Гарно відгукувався про медиків. Казав, не всіх запам’ятовує імена та прізвища, але в душі відчуває щирість і тепло від кожного, хто переступає поріг лікарняної палати. Його силі волі можна тільки позаздрити. Незважаючи ні на що, хлопець постійно усміхається, жартує.

— Мабуть, у нашому суспільстві ще не було такого людяного ставлення один до одного, — каже хлопець. — Якби так все збереглося і після війни!

Полковник просився на війну рядовим

Полковник Богдан Бондар з родини військових. Офіцерами були дід і батько. У минулому році Академію сухопутних військ закінчив син Павло, назвали на честь діда. До вступу в Академію хлопець навчався у військовому ліцеї. Полковнику вдалося побувати в Академії і під час прийняття присяги, і на випускному у сина.

Звичайно, Богдан Бондар гордиться тим, що Павло продовжує династію їхньої родини. До речі, дружина полковника також служить у Повітряних силах, має звання офіцера.

Після повернення з АТО Богдана Бондаря нагородили орденом Данила Галицького. Як зазначено в Указі глави держави, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни.

Документ підписано 22 січня 2015 року. Полковник звертає увагу на дату підписання указу — 22 січня. Каже, в цей день відбувся найважчий бій в історії загону «Дика качка». На той час він уже не служив у загоні. На їх місце у підрозділ прийшли по ротації інші добровольці Повітряних сил. Саме від них знає історію того бою.

В історію загону «Дика качка» полковник Бондар увійшов тим, що саме він створював підрозділ у вересні 2014 року. Про те, як все відбувалося, 20minut.ua розповідали після повернення загону із зони АТО. На жаль, повернулися без одного бійця. Під час першої ротації загинув майор Ярослав Костишин, ще семеро бійців зазнали поранень.

Щороку полковник Бондар разом з побратимами їдуть на могилу Ярослава Костишина. У рідному селі Костишина встановили меморіальну дошку у пам'ять про Героя.

44 дні бойовики обстрілювали загін «Дика качка», який створив і яким командував полковник Повітряних сил з Вінниці Богдан Бондар. Незважаючи на це, бійці не здали позиції, яку тримали біля Донецького аеропорту, під назвою «Зеніт».

Начальник відділу штабу Повітряних сил, що дислокується у Вінниці, полковник Богдан Бондар просився в АТО на будь-яку посаду. У рапорті писав, що готовий служити навіть рядовим солдатом. Йому доручили створити загін добровольців з військових льотчиків. Із завданням справився. Очолюваний ним підрозділ, відомий нині під назвою «Дика качка», півтора місяці — у жовтні, листопаді 2014-го, прикривав підступи до Донецького аеропорту. 

Назву «Дика качка» придумав наймолодший у загоні Максим Галустян. У 21- річного бійця-контрактника був позивний «Молоко», через дуже світле волосся. Він говорив, якщо є назва «Дикі гуси», то чому не може бути «Дика качка». З ним погодилися. Командир загону стверджує, що за весь час перебування в зоні бойових дій  їх не обстрілювали тільки один-єдиний день — 2 листопада. Як відомо, цього числа у так званих ДНР-ЛНР тривали незаконні вибори.

— В інші дні «поливали» по-різному, — каже полковник. — Найкоротший період прильоту «гостинців» тривав дві години, найдовший — десять годин. Я добре запам’ятав той день, коли по нас били десять годин. Сталося це 24 жовтня. Тоді моєму синові виповнилося 17 років. З самого ранку я ще встиг привітати його по телефону, а невдовзі почалося пекло. Гатити припинили тільки через десять годин майже безперервних обстрілів. 

На жаль, не обійшлося без втрат. Загинув майор Ярослав Костишин. Ще семеро бійців зазнали поранень. «Дика качка» дотепер залишається на своїй позиції. Нині захищає шлях на Авдіївку, куди не покидають надії прорватися бойовики. З часу створення загону (вересень 2014 року) і дотепер, авіатори утримують стратегічну висоту Зеніт. Нині там служать бійці, які прийшли добровольцями вже за сьомою ротацією.

Начальник став підлеглим

— Я з династії військових, — каже Богдан Бондар. — У мене дід,  батько, а тепер і син — військові. Уже чотири покоління. Син Павло навчався у військовому ліцеї, зараз став курсантом академії Сухопутних військ, ми сім’єю їздили до нього на присягу. Та й дружина, Анжеліка, офіцер, у званні старшого лейтенанта  служить в одному з підрозділів Повітряних сил. Донька Катя, щоправда, має інші захоплення — займається танцями та співом.

Створення загону добровольців з військових льотчиків було викликано необхідністю замінити особовий склад військової частини Повітряних сил, що дислокується біля Донецького аеропорту. Виснажені постійними обстрілами, авіатори потребували ротації. Чому саме полковнику Бондарю доручили сформувати загін? Каже, йому запропонували — він погодився. Трохи хвилювався, чи потягне в умовах бойових дій. Раніше командував і взводом, і ротою, і частиною. Але ж то було у мирному житті, а тут — війна.

Понад двісті добровольців виявили бажання їхати захищати країну. З кожним з них командир спілкувався особисто. Після чого відібрав 61 претендента. Серед них два полковники, два підполковники, майори, капітани, лейтенанти, тобто більшість становили офіцери. Своїм заступником командир взяв полковника Миколу Левицького. На службі Левицький начальник у Бондаря, в АТО вийшло все навпаки.

За словами співрозмовника, бійці рвалися проявити себе у бойових діях. Коли один з них через сімейні обставини не встиг відправитися разом із загоном, наздоганяв на таксі. Їхати довелося  з Києва до Дніпропетровська. За власні кошти, звичайно. Поїздом не встигав.

Бойове «хрещення» «градами»

Бойове «хрещення» загін пройшов 29 вересня. 

— На той час ми ще не добралися на визначену позицію, — розповідає полковник Бондар. — Сталося це біля села Тоненьке. О четвертій годині 25 хвилин ранку нас накрили «градами». Повністю були знищені два автомобілі. На одному пропали продукти, на іншому — речі. Залишилися в тому, в чому були одягнуті і взуті. Пізніше одяг нам привезли волонтери. Це були польські куртки з нашивками їхньої армії. Емблеми не стали зривати. «Сепари» просікли ці знаки і давай галасувати: на всіх ресурсах писали, що Зеніт з останніх сил утримує легіон польського спецназу.

30 вересня загін зайшов на територію військової частини. Пробивалися у супроводі танків та БТРів 93-ї бригади. На той час частина перебувала майже у повному оточенні бойовиками. 

— Коли ми прибули на Зеніт, тоді старий термінал Донецького аеропорту ще залишався під нашим контролем, — згадує полковник Бондар. — Якби «сепари» взяли нашу позицію, вони б «замкнули» ДАП з північної сторони.

— Розповісти словами про все пережите непросто, — каже полковник Бондар. — Так само непросто було щодня під обстрілами мінами, артилерією та «градами» виконувати завдання із захисту військового містечка, прикривати наступ на аеропорт. На власні очі бачив, як кожен з бійців робив все можливе аби захистити рідну землю від ворога. Мої підлеглі в боях довели, що є патріотами, сильними, сміливими, а тому непереможними воїнами.

Забута сторінка війни: бій 22 січня

— 22 січня нинішнього року (2019-го, - ред.) бійці загону провели один з найбільших і найважчих боїв, — розповідав торік полковник Бондар. — На той час, зрозуміло, я вже не був у загоні. Про те, що відбулося, дізнався від учасників того бою, наших офіцерів і старшини. У той день колона російсько-терористичних військ відхилилася від маршруту і нарвалася на наш загін. Деяка техніка навіть заїхала на територію частини. У тому бою було знищено понад 50 бойовиків, підбито танк, БТРи. Детальніше про знищену ворожу силу і техніку мали б розповісти безпосередні учасники того бою. Незрозуміло, чому дотепер залишається поза увагою така вагома перемога бійців «Дикої качки» у той зимовий день.

22 січня 2015-го по 10-й ранку до ДАП рушила колона техніки терористів — батальйонно-тактична група «1-ї словянської бригади» ДНР, підкріплена 10-ма танками Т-72 та протитанковою батареєю МТ-12 — рухалися з українськими розпізнавальними тактичними знаками. На спостережному пункті «Зеніту» знаходився боєць Ігор Ємельянов. Він розпізнав задум противника. Одразу доповів командиру. Полковник Олександр Турінський (позивний «Граф») дав наказ вести вогонь зі всіх стволів.

Бій тривав десять годин. Спочатку відкинули першу колону терористів, потім відійшла і друга колона. Вранці вояки зібрали поранених терористів на полі бою, котрі своїм виявилися непотрібними, годували їх з тієї ж каструлі, із котрої й самі харчувалися, згодом передали поранених СБУ. Було взято в полон 7 терористів, захоплено 2 БТР-80, 4 МТ−12 (одна одиниця в справному стані, була встановлена на позиції «Зеніт» та вела обстріл промзони Спартака). У бою загинув солдат Денис Попович, а на сусідньому посту обірвалося життя майора Василя Петренка (позивний «Моцарт»).

Волонтерка не упізнала земляка

Двоє вінничан, які не бачилися багато років, зустрілися на передовій. «Юліє, ти мене упізнаєш?». Вона дивилася і згадувала, хто це може бути...

Віктор Мезенев, контрактник одного з підрозділів ЗСУ. Юлія Толмачова — відома волонтерка, кавалер двох орденів княгині Ольги. У молоді роки у рідній Вінниці обоє тренувалися у спортшколі у секції велоспорту в одного й того ж тренера.

Юлія виконала норматив майстра спорту, виступала за збірну України, давно проживає у Житомирі. Віктор — кандидат у майстри спорту, у рідному місті працював тренером. У 2014 році пішов добровольцем на Донбас. Під Дебальцевим зустрів свій 55-й день народження. Зазнав контузії. Лікувався дома. Позаторік знову повернувся в район ООС. У вересні 2019-го побратими, з якими несе службу, вітали його з «круглою» датою — чоловікові виповнилося 60.

Мезенев і Толмачова не бачилися багато років. Не дивно, що жінка не упізнала земляка. Як же тоді він не помилився?

— Юля Толмачова нині відомий волонтер, — розповів у телефонній розмові Віктор Мезенев. — Я часто заходжу на її сторінку у Фейсбуці. Тому було простіше упізнати. Тільки після того, як назвав прізвище нашого тренера з спорт школи Віктора Сулійманова, у неї з’явилася усмішка на обличчі. Привіталися щиро, як давні друзі і земляки.

Під’їхав джип, вийшли три жінки

— У той день я перебував на позиції на «нулі», — продовжує Віктор Мезенев. — Чекав своїх хлопців. У нас відбувалася зміна: одні звільнялися після чергування, інші — заступали. Під’їхав джип. З нього вийшли три жінки.

Толмачову добре знають у багатьох підрозділах. З першого року війни їздить в АТО. Зазнала поранення під час доставки гуманітарної допомоги.

Нагороджена двома орденами княгині Ольги — третього і другого ступенів. Цього разу також привезла допомогу. Разом з ще двома жінками волонтерками доставили і передали автомобіль. Тепер він у користуванні бійців підрозділу, де служить Мезенев.

— На жаль, розмова наша була коротка, — говорить Віктор. — По-перше, не те місце, де можна затримуватися цивільним. По-друге, волонтери поспішали. Сфотографуватися встигли

Як написав про неї один з комбатів, Толмачова — єдина людина, яка могла не виконати мій наказ, і все одно добиралася на найважчі позиції до бійців, які її чекали, робила це у будь-яку пору доби і за будь-якої погоди.

— Юля поїхала, а я ще довго прокручував у пам’яті події юнацьких років, — каже військовий. — Як же швидко все минуло!..

Його вихованка виступала на Олімпіаді в Афінах

Віктор і Юлія у молоді роки мали однакове захоплення — велоспорт. Воно привело їх у Дитячо-юнацьку спорт школу. Тренувалися в одного тренера –—Віктора Сулійманова. Потім Мезенева призвали на службу в армію. Після демобілізації закінчив Вінницький державний педагогічний інститут. Став тренером. Протягом 20-ти років готував спортсменів- велосипедистів.

Одна з його вихованок — Наталя Качалка — виконала норматив майстра спорту міжнародного класу, перемагала на чемпіонатах України та міжнародних турнірах з шосейних гонок. Захищала честь держави на Олімпійських іграх в Афінах у 2004 році.

З Юлією Толмачовою зустрічалися на змаганнях.

— Юля вийшла заміж за велогонщика з Житомира Святослава Толмачова, — каже співрозмовник. — Вона входила до складу жіночої збірної України з велоспорту. Бачилися на змаганнях. Товаришували з її чоловіком, жартома називали його «Свєтік». Він тренував збірну України з велоспорту серед жінок. На жаль, передчасно пішов з життя. У пам'ять про нього в Житомирі проводять турніри велосипедистів.

Добровольців було багато, брали не всіх

Коли почалися бойові дії на Донбасі, Віктор Мезенев працював на підприємстві «Барлінек» у Вінниці. Не міг залишатися дома. Хоча й розумів, що шансів потрапити у район бойових дій у нього небагато. Вік не той. Та й добровольців на першому етапі війни було багато. Брали не всіх. Як правило, відмовляли старшим за віком.

Згадує, як для групи добровольців, серед яких був і він, влаштували марш-кидок. Хто витримав випробування, зараховували у підрозділ. Мезенев опинився серед таких.

Вдруге потрапити в район ООС було ще складніше. Йому встановили третю групу інвалідності.

— Указ Президента про те, що з інвалідність третьої групи, дозволяється йти на службу, якщо не завадить стан здоров’я, став тим документом, з яким я вдруге пішов у військкомат, — говорив минулого року журналісту 20minut.ua Мезенев. — Підписав контракт. Виконую поставлені завдання. Коли буду у Вінниці? Якщо випаде можливість поїхати у відпустку, то це станеться десь після Нового року. Контракт закінчується навесні 2020-го. Як буде далі, поживемо-побачимо.

З Меземевим розмовляли напередодні 6 грудня минулого року по телефону.

— Настрій у хлопців нормальний, — сказав він. — Вітання землякам. Знаю одне: з такими людьми, як тут, у нас, ніхто країну не здасть.


Читайте також:

184 вінничанина забрала війна на Донбасі. Список загиблих по районах області. Чи всіх Героїв згадали?

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.