Голод 46-47: «Мого батька посадили на 10 років за 2 качани кукурудзи»

У пана Альберта не так вже й багато вільного часу: коли не на дачі, то у офісі громадської організації чорнобильців. До редакції RIA приходив розповісти історію свого життя. Голос його звучить спокійно, коли він згадує трагічні події семидесятирічної давнини. Коли почався третій голод в Україні, Альберту Яременко було 5 років.

«При німцях було краще»

— Як війна закінчилася, усі чекали, що перемога буде, буде краще жити. А вийшло так, що ще гірше стало. При німцях набагато краще було жити: вони не втручалися. В нас тоді багато хліба було і дід був живий. Все, що треба, було: і картопля, і квашена капуста… Німці навіть не заглядали до нас. Пам’ятаю, коли навіть якусь курку спіймають, завжди за неї платили марками. Зла не робили, — розповів пан Альберт.

А потім прийшла зима 1946-го: намело снігу по коліна, і комуністи почали нишпорити по селах.

— Коли оточили хату, так четверо діб варта стояла, аби мої батьки не сховали в сусідів те, що в них було: картоплю, зерно.

Забрали все, на наступний день після обшуку залишилася тільки гола хата.

— Пам’ятаю, їли ми картоплю в мундирах тоді, як обшук почався. Так вони її з мискою прямо зі столу у мішок вкинули. Чергували попід вікнами, потім все добро вивезли. На другий день нічого в нас не стало: голо, порожньо. І все. І так все село. Все забрали, а потім, знаєте, хату нашу, глиною обмазану, дрючками залізними обкололи. Вони проколювали глину, щоб побачити, чи, бува, не заховали ми у простінку зерна, — згадав чоловік.

За що в тюрму?

У родині Яременків було четверо дітей: сам Альберт, його старші сестра та брат і наймолодшенький. Він зими 46 року не пережив. У той же рік посадили і Євгенія, батька хлопця.

— Я не знаю причину, тільки пам’ятаю, що забрали його. Мама потім сказала, мовляв, комуністи знайшли два качани кукурудзи десь у нас удома, забрали мого батька. Він щез на 10 років. Такий шмон тоді був — трудно передати. Мати моя посивіла, батька ув’язнили, грошей не платили, допомоги було нізвідки чекати. Можете уявити, як це було: жити із трьома дітьми, коли в тебе ні грошей, ні їжі.

За усі 10 років ув’язнення мати Альберта отримала від свого чоловіка лише тільки пару листів.

Голодна зима

На початку 1947 року легше жити не стало — здирництво й смерті тривали.

— То гнилу картоплю копали, лобода рятувала. Ще щось мама шукала. Позичити ні в кого не можна було  — у всіх порожньо по засіках. Це, уявіть, зараз: не дати грошей людям, та ще й зачинити магазини… Такий же самий голодомор був би. Як було потепління, гнилу картоплю шукали по городі, листя лободи збирали, гілки зелені з дерев обривали та й їли раз на добу. А який з лободи суп? Ніби й не порожньо у животі, а їсти всеодно хочеться, — розповів пан Альберт. — У Ялтушкові тоді центр був «усієї цієї червоної банди» (так із презирством у голосі чоловік називає комуністів — авт.). Тоді вони кожного дня посилали своїх посіпак, аби ті дивилися, «що там люди їдять».

Відібране зерно, з його слів, відправляли за кордон на експорт, а награбоване в селян добро зберігали у місцевому цукровому заводі.

— Там прямо надвір звозили його та висипали його. Дощ піде — усе добро намокне, а потім і згниє. А що могли — вантажили й везли від Ялтушкова до Бару. Звідти до Одеси, а з Одеси — кудись за кордон. Колгоспи сіяли зерно тоді, колоски не давали збирати,  дуже карали за це. Хоч я і не розумію, за що? Вони ж, ті колоски, всеодно нікому не потрібні на полях гнили, — обурено згадав Альберт Яременко. — Люди тоді вмирали масово. Хто від голоду, а хто від відчаю. У мене по сусідству дівчина була років із 14. Гарна така. Від голоду осліпла, а мама її наклала на себе руки. Лишився у неї тільки батько — інвалід війни без ніг.  

Дорога в Донецьк

Пан Альберт пережив ці скрутні часи, закінчив 7 класів школи. А далі довелося переїжджати. Грошей на місцеву школу у нього не було.

— Я закінчував тоді школу у Ялтушківській слободі. Той район, звідки я родом, зараз називається Старе місто. Там я закінчував школу, сьомий клас. Далі нам заборонено було вчитися. Ну, як заборонено? Вже у восьмому класі потрібно було платити гроші за навчання. А чим? Тоді ж не платили людям, ставили хрестики тільки, — розповів пан Альберт.

Але вчитися хлопцеві кортіло не на жарт. Він подався до Києва, аж тут у приймальній комісії йому сказали: київське училище, мовляв, —  не для селюків.

— І я мусив поїхати до Донецька. Туди брали людей, бо не вистачало робітників на шахти.

От Альберт і вчився — спочатку електриком був. Каже, були часи, коли одягнутися не мав у що.

— Але навчили мене робити. Майстерня там була, так навчили молотки виготовляти. А шахтарем робив у шахті Абакумова. Зарплата була у мене гарна. Поїхав до Вінниці у гості, і тут запропонували мені залишитися, — згадав співрозмовник.

А там підійшов час, і батько з ув`язнення повернувся.

— Коли тато відсидів строк, його звільнили й реабілітували. Повернувся звідти хворим, робив комбайнером потім, — розповів пан Альберт.

Він досі не знає, де саме був ув’язнений його батько протягом 1946-1956 років.

— Батьки вирішили, що краще, аби діти не знали тих жахіть. А вже коли постарішали - то й не хотіли розповідати нам, — сказав чоловік.

Життя триває

Зараз його брат живе десь у вінницькому селі на пенсії. Сестра теж у області живе.

— А ми із жінкою на пенсії. Я, тако, знаєте, дачу маю. Та й пораюсь на дачі: дерева собі прищеплюю.

Є у Альберта Євгенійовича і онуки. Він посміхається, коли розмова заходить за два покоління його малечі — сина із донькою та онуків:

— Діти мої забезпечені. Дочка тут в Академічному, щасливо одружена, є діти. А син — адвокат, із родиною в Італії живе. Є онук - вже у другому класі, і ще дівчинка - їй рочки чотири. Можна сказати, я щасливий.

Повоєнний голод був спланованою акцією

Іван Романюк, доктор історичних наук, профессор Вінницького державного педагогічного університету

— Післявоєнний голод в Україні в цілому був величезною репресивною акцією держави проти народу. Її складові - насильницькі хлібозаготівлі, непосильні податки, виселення людей з рідних місць. Засушливого, неврожайного 1946 року для України було встановлено нереальний хлібозаготівельний план - 340 млн пудів. У липні він був збільшений до 362,7 млн пудів. Вінничина здала у рахунок плану хлібозаготівель 376 тис. тонн збіжжя, або стільки ж, скільки й у 1932 році, коли наша область займала вдвічі більшу територію. Пік голоду повоєнних років припав та зиму 1946-1947 років та весну-літо 1947 років. З початку 1947 року органами МВС велося розслідування 180 випадків людоїдства, зафіксовано 189 з`їдених людських трупів, до кримінальної відповідальності притягнуті 132 особи. У голодні роки посилюється переслідування “розкрадачів соціалістичної власності”, які згідно радянської Конституції 1936 року кваліфікувалися як вороги народу. За підрахунками, зробленими професором Шульгою, в 1947 році у 44 районах Вінничини, 1089 селах і в місті Вінниці пішло з життя 43,1 тис. осіб. Безперечно,частину людей забрала старість, хвороби, рани війни. Але навіть якщо половина з них загинула внаслідок голоду, то й тоді ця цифра вражає.