«Була дикою і наляканою, стала улюбленицею»: рідкісна лисиця Вулпі знайшла дім у родині з Погребища

Альона Черніюк

У Катерини на подвір’ї живе лисиця, яку їй віддали на перетримку в шестимісячному віці. Минуло майже три роки, і Вулпі стала повноправною частиною родини.
Її відео швидко збирають перегляди у TikTok, але за кадром — нелегка історія довіри, страхів і великої відповідальності.
Як власники звикали до дикої тварини, що було найважчим і що радять іншим — ми дізналися.

Чи уявляли ви колись, що у вас вдома житиме лисиця? Не іграшкова і не казкова, а справжня — жива, з характером і своїм настроєм. У Катерини із Погребища так і сталося. Вже близько трьох років в її родині живе Вулпі — лисиця з рідкісним забарвленням Smoky.

— Її привіз наш знайомий, військовий, — розповідає Катерина. — Це мало бути лише на два тижні. Перетримка. Але вийшло зовсім інакше.

Історія почалась у липні 2022-го. Повномасштабне вторгнення перевернуло життя мільйонів українців. У цей час один із розплідників на Чернігівщині терміново згортався. Господарі виїжджали за кордон. Дорослих лисиць забрали з собою, а маленьких почали поспіхом роздавати. Серед них була й Вулпі, яка тільки народилась у лютому.

Відео дня

— До того, як вона з’явилася у нас, я майже нічого не знала про лисиць. І не планувала її заводити. Але коли вона приїхала — налякана, дикувата, у дуже тривожному стані — я зрозуміла: просто віддати її назад ми вже не зможемо, — каже співрозмовниця.

Знайомий, який привіз Вулпі, сам спочатку планував її залишити собі, але через службу у війську не мав можливості приділяти їй час і навіть облаштувати вольєр. А для лисиці це — необхідність. Вона потребує місця, щоб бігати, стрибати, долати перешкоди.

— Нам довелося все продумувати самостійно. На той час лисиці було більше п’яти місяців. А для лисів, як і для собак, критично важливо те, що вони побачать у перші півроку. Це формує їх назавжди. Саме в цей період тварини проходять основний етап соціалізації. Вони знайомляться з навколишнім світом, людьми, звуками, простором. І все, що побачать у цей час, вони сприймають за норму, — розповідає Катерина.

Новини Вінниці - фото з «Була дикою та наляканою, а стала улюбленицею»: рідкісна лисиця «Вулпі» знайшла дім у родини з Погребище — Такою лисеня Катерина побачила вперше

— А вона нічого нормального не бачила, — каже Катерина, — Її ніхто не привчав ні до людей, ні до простору, ні до елементарних речей. Вона жила у поганих умовах. Знаю, що близько місяця просто сиділа в переносці. Але найстрашніше було навіть не це. Я не можу навіть спокійно згадувати її в перші дні. Вона не була агресивною, але її стан... Ми ж бачили психологічно травмованих людей. А тепер уявіть — тварина, яка не може нічого сказати, пояснити, страждає від панічних атак...

Панічні атаки у лисиці проявлялись по-різному: іноді — через прискорене дихання, відкриту пащу, іноді у вигляді повного завмирання. Вона наче «відключалася» від усього світу. І це було лячно.

— Я розуміла, що потрібно її якось з цього витягувати. І почала працювати. Це був дуже-дуже довгий, складний процес. Але він був дієвим, — говорить Катерина.

На запитання, чи одразу вирішили залишити тварину у себе, жінка лише зітхає. Ні — такого рішення не було спочатку.

— Ми розраховували, що наш друг таки забере її. Ми не планували залишати. І знаючи себе, як я прив'язуюся до тварин, я навмисно намагалася не зближуватись. Старалася відсторонити себе від неї, щоб вона до мене не звикла, і щоб я до неї, — каже співрозмовниця.

Жінка протрималася так недовго — тиждень, максимум. Потім побачила, що це не просто стрес від переїзду. Це щось набагато глибше. Звичайна тривожність — це одне, але Вулпі боялася будь-яких звуків, які тварини в нормі сприймають як фонове тло.

— Вона жила у нас спочатку у великій клітці. Я сиділа якось біля неї, коли пролетів літак. І в неї почалась панічна атака. Просто на звук. Або коли звучав сигнал повітряної тривоги, то вона теж реагувала. Тремтіла та завмирала, — розповідає господарка.

Катерина пригадує, як їй доводилось годинами сидіти поруч з лисицею під час грози, щоб їй не було так лячно. Тоді жінка звернулась до досвідчених «лисичників». І саме вони допомогли з першими порадами: як годувати, чого уникати, що критично важливо у перший час.

Любить від м’яса до малини

— А розкажіть, що вона їсть? — питаю Катерину. — В них же інстинкт до полювання має зберігатися?

— Так, але полювати вона не вміє. Все ж таки уже домашня, і живе в нас у вольєрі. Але смакові вподобання Вулпі має дуже цікаві. Вона їсть усе. Дуже полюбляє ягоди, особливо вишні та малину. Це, звісно, не основа раціону, але як смаколики — залюбки. Основу меню Вулпі складає, звийчно ж, м’ясо, але не свинина — її лисицям не можна. Я купую яловичі обрізки, додаю овочі — моркву, яблука, кабачок, гарбуз. Як правило, заготовлюю все на тиждень наперед.

— Моркву вона не любить, — сміється Катерина. — Тому я її перекручую, щоб не помічала. І, до речі, літом вона чомусь сама переходить на сухий корм. Я не привчала, вона сама так вирішила. У спеку навіть від натурального харчування відмовляється. Їсть спеціальний собачий корм. Бо в принципі, лисиці — це родина собачих. І годують, і лікують їх за тими ж принципами.

— Як часто вона їсть? — уточнюю у власниці лисички.

— Двічі на день: вранці й увечері. Коли була менша, то їла частіше, тепер — стабільно два рази. А протягом дня ще отримує ласощі. Зараз сезон — їсть черешні, вишні, малину.

@foxvulpi Улюблена малина 🥰😋 #лисиця #лисиця🦊🦊 #vulpix #лис #animalsoftiktok #твариниприколи #animals #fox #тварини #zoo #зоопарк #ферма #saveanimals #тіктокукраїна #фрукти #сад #малина ♬ [Animals and dishes] Cute BGM - Sound Owl

Довіритися тварині — найскладніше

Коли рішення залишити «Вулпі» стало остаточним, родина взялася за облаштування умов для її проживання.

— Це був початок осені. Ми почали будувати вольєр, — згадує жінка. — Було складно, бо тоді вимикали світло на багато годин. Доводилося підлаштовуватися.

Усі деталі продумували ретельно. Вольєр мав бути не просто зручним, а й безпечним, так, щоб лисиця ніде не пролізла, не втекла, не травмувалась. Окреме питання — психологічний стан тварини. Панічні атаки та тривожність. Все це вимагало великої обережності.

— Вона боялася йти на руки. І я почала з самого простого, — каже господарка. — Просто ставила перед нею руку і чекала. Не кликала, не тягнула, просто сиділа поруч і чекала, поки вона сама підійде. У лисиць є така особливість: якою б наляканою вона не була, все одно прийде і понюхає.

Згодом, коли Вулпі звикла до запаху, Катерина робила наступні кроки: легенько ворушила пальцями, потім погладила по носику. Через кілька днів — уже по голові. Поступово, без жодного тиску, вона навчилась довіряти.

— Все це — маленькими, майже непомітними кроками, — каже Катерина. — Коли маєш справу з твариною, яка пережила стрес, не можна поспішати. Вона почала мені довіряти, але кожен наступний крок потрібно було обмірковувати. Якщо зробиш щось різко — усе обнуляється. І знову з самого початку.

На запитання, що допомогло найбільше, Катерина відповідає без роздумів:

— Терпіння. Треба відчути момент. Побачити, чи вона справді готова. Інакше — все дарма. Я годинами просто сиділа біля неї. Не важливо — літо це було чи зима.

Цей процес тривав довгі місяці. І лише приблизно рік тому Катерина вперше відчула, що тварина стала спокійнішою, перестала лякатися кожного руху.

— Я навіть консультувалася з дівчатами, які тримають лисиць, щодо підтримки нервової системи. Взяла відповідні вітаміни, таблетки. Це допомогло. Бо бували моменти, коли ми наче рухаємось уперед, а потім вона лякається — і знову відкат назад, — каже жінка.

Але найбільше, що Катерину досі тривожить: Вулпі не гуляє. Вона весь час у вольєрі.

— Мене це дуже бентежить. Я пробувала привчити її гуляти. Дуже хотіла. Але вона боїться відкритого простору. Думаю, це через те, що довгий час провела у переносці. Їй потрібно, щоб за спиною було щось: стіна, будка, вольєр. Якщо відкрита територія, то в неї починається панічна атака.

Катерина пробувала шлейки — різні конструкції, з різних матеріалів. Але Вулпі або розгризала їх, або вислизала і починала носитися двором у паніці.

— Я вже й не знаю, скільки тих шлейок ми перепробували, — каже жінка. — Нічого не спрацювало. Їй потрібне відчуття безпеки. Якщо його немає, то вона втрачає контроль.

Співрозмовниця пояснює, що лисиця — це не домашній улюбленець у класичному розумінні. Вона не буде спати поруч чи постійно шукати уваги. Вони не нав’язливі, дуже самодостатні. І в той же час — особистості. Їм потрібні люди, щоб було цікавіше, але не більше.

— Це не як собака, яка вірно сидітиме біля тебе завжди. І не як кіт, який приляже біля тебе, щоб було тепло. Лисиця — окрема історія. Вона поруч, коли хоче, — додає Катерина.

Про утримання лисиці, лікування та виклики

— Раціон лисиці — це м’ясо, овочі, вітаміни. Щомісяця йде немало коштів. А ще лікування, обстеження, стерилізація. — зітхає жінка. — Ми стерилізували її пізніше, ніж радять. І пережили з нею першу тічку. Це, чесно, було щось страшне.

На запитання, що саме так лякало, Катерина відповідає без вагань:

— Вони і так голосні. Можуть вночі закричати, наприклад, коли їжак пролізе чи хтось чужий. Але в цей особливий період... Ви може чули колись, як кричить лисиця? Цей крик схожий на щось середнє між плачем дитини, пташиним зойком і криком відьми. Страшний і пронизливий.

— А сусіди не скаржились? — питаю у співрозмовниці.

— Особисто ніхто нічого не казав. Та й ми живемо в невеликому містечку, тут ліси й поля навколо. Лисиці в нашому місті — це звичне явище. Іноді навіть чую, як кричать дикі, — каже жінка. — Але, чесно, щоразу, коли Вулпі кричить, у мене серце зупиняється. Хоч я й звикла, але все одно так.

Є ще одна характерна риса — запах. Сильний і дуже специфічний.

— Його ні з чим не переплутаєш, — каже Катерина. — Навіть, коли ми просто гуляємо десь у лісі, я одразу знаю, якщо десь тут пробігав лис.

Коли Вулпі жила деякий час у будинку, то проблема із запахом була особливо відчутною.

— До туалету вона звикла швидко. Але запах... Це, мабуть, найбільша складність. Ми перепробували дорогі засоби, різні хімікати. І знаєте, що допомогло? Інтимне мило. Нам підказала знайома жінка, і воно справді спрацювало.

— А линяють вони як? Раз на рік? — цікавлюся.

— О, це окрема історія, — усміхається Катерина. — На зиму Вулпі просто неймовірна. Її забарвлення дуже рідкісне. В Україні таких лисиць лише дві — вона і її братик. Мама в неї — чорнобурка, а тато — повністю білий. А її забарвлення називається smoky, димчасте. Зимою — очей не відвести. А от влітку вона здається іншою, навіть трохи холоднішою зовні, якщо не знати всієї її історії.

Процес линьки у лисиці триває довго і вимагає багато зусиль. Її доводиться регулярно вичісувати, а вона цього не любить.

— Наприклад, минулого року я її чесала все літо, — згадує Катерина. — І хоч шерсть уже майже повністю змінилася, на лобі ще довго стирчали кілька старих, темних волосин. Це виглядало жахливо. Цього року пройшло легше. Все залежить від погоди, харчування... Але загалом линяють один раз на рік, ближче до осені. На зиму виглядає дуже гладенькою, хоч насправді лисиці стрункі й худенькі, а все решта — густе хутро.

Команди, смаколики і «Кучму геть!»

— Вулпі постійно потрібно бути в русі. Вона розумна, їй треба завдання. Ми почали займатися простими командами, — каже співрозмовниця. — Це допомогло нам ще більше зблизитися. Вона відволікалася від страху і концентрувалася на тому, щоб зробити дію і отримати смаколик.

Серед звичних команд Вулпі знає «сидіти», «йди до мене», «на ручки». Але є і дуже смішна команда — «Кучму геть».

— Це випадково вийшло, — сміється Катерина. — Вона сиділа на ліжку, а я кажу: «Кучму геть!». Вона підвелась і втекла. Мене це дуже насмішило. Тепер коли кажу «Кучму геть», вона знає, що треба тікати.

@foxvulpi Ех, ці непрості лисяці будні 🙄 сімейні сварки під час линьки, то звична справа 🤷🏻‍♀️ задля кількох гребінчиків шерсті , іноді, доводиться пританцьовувати пів дня😬 #лисичка #лис #лисиця🦊🦊 #fox #foxy #smoky #vulpix #foxsmoke #тварини #animals #твариниприколи #дикаприрода #animalsoftiktok #твариниукраїни #дикаяприрода #чорнобурка ♬ оригінальний звук - FoxVulpi

Про сказ та вакцинацію

Під час розмови зачіпаємо ще одну важливу тему — щеплення від сказу.

— Люди часто думають, що саме лисиці є головними переносниками сказу, — каже Катерина. — Але це не зовсім так. Найбільші розповсюджувачі — це миші, кажани, дрібні гризуни.

Вона згадує випадок, коли з чоловіком поїхали на риболовлю, і там їх вкусив кіт.

— Кіт, якого ми навіть не знали. Після того ми самі змушені були вакцинуватися. І тоді жартували, що це наша лисиця від нас ще може заразитись.

«Якби повернути час назад..»

На запитання, чи взяла б Катерина лисицю ще раз, якби знала наперед усе, що на неї чекає, вона відповідає:

— Попри всі труднощі, я хочу ще раз наголосити — було дуже складно. Просто не описати, наскільки. Але, якось, усе вдалося. І я вважаю, що зробила для неї усе, що могла. Хоч і досі мене мучить одна думка — що вона не гуляє. Я б дуже хотіла, щоб вона мала змогу вільно ходити, щоб не боялась простору. Але навіть із цим — я не шкодую.

Після цих слів Катерина додає:

— Знаєте, мені б дуже хотілося, щоб люди перед тим, як брати таку дику тварину, добре подумали. А ще краще, щоб взагалі не купували лисиць у розплідниках. Заробляння на таких тваринах — це болюча тема. Насправді дуже багато історій трапляється, коли люди не справляються і просто викидають тварину.

Жінка згадує знайому з Вінниці, яка забрала до себе лисицю після того, як хлопець, що її купив, одружився. Дружина завагітніла, тварина почала ревнувати, і в родині почалися проблеми. В результаті — лисицю просто віддали.

— Я б радила тим, хто хоче завести лисицю, не купувати її. Є інші шляхи. Наприклад, викупити з хутряної ферми. Там їх досі, на жаль, вбивають заради хутра. Це шанс подарувати життя. Або врятувати, як сталося з нашою Вулпі. Але спершу треба вирішити, чи ви готові присвятити тварині не просто кілька хвилин на день, а справжній шмат життя. Бо дикі тварини — це не іграшка. Це велика відповідальність щодня, — говорить Катерина.