На календарі була середина вересня. Звичайний будній день. Катерина, ім’я змінене, тільки-но провела чоловіка-залізничника на електричку до Бердичева. Він поїхав на чергову робочу нараду. Не пройшло навіть години, як до бухгалтерії, де вона працювала, зателефонували: «На під’їзді до станції «Козятин-2» сталася аварія. Вам треба приїхати. Серед загиблих може бути ваш чоловік». 

– Коли ми приїхали на місце, там вже були солдати і міліція. Одні рятували поранених, а інші відловлювали мародерів і охороняли територію, – розповідає жінка. – Мій чоловік їхав у першому вагоні. Від удару підлога та обшивка вагону розійшлися і пасажирів притисло тоннами металу. Ми бачили розчавлені та рвані тіла. Рятувальники казали, що ніхто не вцілів. Мій чоловік також. Я впізнала його за одягом… Після цього я звільнилася з залізниці, не могла більше там працювати. 

Точну причину аварії Катерина досі не знає. Але серед містян поширена думка, що машиніст вантажного потяга проїхав на червоний колір світлофора і врізався локомотивом у головний вагон електропоїзда. Протягом другої половини місяця у лікарнях помирали постраждалі в аварії. Через це той період у народі прозвали «Чорним вереснем».

Врятоване немовля

Відомо, що машиніст вантажного потяга загинув одразу, а його помічник, який знаходився у задній кабіні, залишився живим. Відбувся лише шоком, але на всі запитання відповідав тільки жестами. 

– У першому вагоні було близько 20 загиблих і живе немовля. Його знайшли, коли салон розрізали автогеном, – говорить Катерина. – Вагон стиснуло наче гармошку. Але там був «острівець» з непошкодженим сидінням. Воно і врятувало малюка. Його одразу забрали медики. 

Точну кількість поранених та загиблих жінка не знає. Говорить тільки, що лікарні тими днями були вщент заповненими постраждалими. 

Втрата товариша

Миколу Федорука з товаришем відправили у Козятин-2 ремонтувати колії. Микола взяв з собою велосипед. Планував на ньому повертатися додому. Коли чоловік почув скрегіт коліс і відчув сильний удар, до його зупинки залишалося всього чотириста метрів. 

– Я машинально схопився за ручку вікна, а за мить почав кудись провалюватися. Днище нашого вагону відірвалося від обшивки, я бачив, як товариша затягнуло у тамбур. За двадцять секунд настала тиша, – говорить Микола. – Я вибирався з-під уламків. Поруч було багато людей. Вони просили допомогти їм. Для деяких, це були останні слова, які вони змогли сказати перед смертю. 

Розгублений Микола спробував дістатися до тамбура, щоб допомогти товаришу, але дорогу перегородив інший вагон електрички. Від сильного удару один вагон налетів на інший і вщент зім’яв тамбур. Усі, хто опинився на шляху багатотонної машини, загинули. У тому числі товариш Миколи. 

– Ми витягали усіх, кого знаходили під уламками. Деяким допомога була вже не потрібною. А про врятоване дитя я взагалі нічого не знаю, – продовжує свідок аварії. – Цікаво, що пізніше залізниця відшкодувала мені збитки: і за пошкоджений велосипед, і за костюм, який я віз з собою, щоб переодягнутися. 

На підприємстві, де працював Федорук, хотіли відправити його на реабілітацію. Але після обстеження хірург сказав, що ніяких серйозних травм у постраждалого немає, тому потрібно повертатися на роботу: «А я не міг працювати. У мене все перед очима стояло. Взяв відпустку, щоб хоч трішки відійти». 

Ми дізналися, що помічник машиніста, якому вдалося вціліти, зараз живе за вісімдесят кілометрів від Козятина і про аварію досі не говорить. Про історію двох друзів, які запізнилися на електричку на кілька хвилин, тим самим врятувавши свої життя. Про немовля інформація, на жаль, відсутня. У лікарні зберігаються дані, тільки за останні 25 років. Усього у тій аварії загинуло близько 60 людей. Більшість з яких – жителі Козятина. 

Автор: Владислав Гончарук