Про вируючу молодість і самотню старість. Історія життя одного милого дідуся

  • Художнику Аркадію Павлюку 92 роки. За цей час він пройшов Велику вітчизняну війну і кілька разів був одружений. Він пригадав, як Людмила Гурченко підбадьорювала його піснями, а Ляля Ратушна просила робити стінгазети. Не забув і про малювання, якому присвячене усе його життя.
Про вируючу молодість і самотню старість. Історія життя одного милого дідуся

Домовляємося з Аркадієм про зустріч на площі Героїв Майдану о третій годині дня. Однак в обумовлений час його немає, як і немає номера телефону, за яким з ним можна зв'язатися. З'явилося відчуття, що зустріч не відбудеться. Причини могли бути найрізноманітнішими. Замотався і забув, погано себе почуває, а може просто передумав і вирішив, що інтерв'ю йому ні до чого.

Журналіст обійшов околиці і переконавшись, що розмова не відбудеться збирався йти. Але потім, у натовпі, вдалося розгледіти обриси високого дідуся з білою бородою і глибокими темними очима. Аркадій був одягнений у жакет сірого кольору, чорні кросівки та білу кепку, через плече перекинута потерта шкіряна сумка. Побачивши журналіста, художник посміхнувся.

– А я весь час тут був. Ось прямо на цій лавочці, – здивовано каже Аркадій Павлюк. – Ні-ні, про зустріч я пам'ятаю: площа; третя година дня.

Сідаємо на лавку, біля якої звуки місцевого фонтану здаються не такими гучними, відпочиваючі не такими допитливими, а сонячні промені не такими палючими. Втім, з останнім довелося туго.

Перед початком інтерв'ю, наш герой поцікавився, чи буде журналіст встигати записувати сказане чи варто говорити повільніше. А коли дізнався про диктофон, став посміхатися, і, здається, навіть здивувався, що таке ноу-хау взагалі існує.

Іноді він ставав нерухомим і мовчки занурювався у свої думки. Бувало, що по кілька разів перепитував. Рідше втрачав суть розмови, забував щось або просто просив почекати, мовляв, проживеш стільки років, і сам все забудеш. У такі моменти ми сиділи мовчки, лише зрідка долинали клацання фотоапарата.

– Відомий дід чи що? – з цікавості запитує чоловік з сусідньої лавочки. – А, художник? Як прізвище говориш? Павлюк? Ніколи не чув про такого.

Так само, як і не чули всі інші, хто в той момент знаходився на площі. Вони не знали про того, кому нещодавно стукнуло 92 роки. Про того, чиї роботи можна побачити в Міністерстві Культури і Туризму України, різних музеях, галереях, підприємствах, військових частинах, навчальних закладах і приватних колекціях, як українців, так і іноземців. Про того, хто розповідає цю історію.

Ми ніколи не бідкалися

– Я народився у Києві у 1925 році. У ті часи люди нерідко бідували, але ми не відчували всіх труднощів епохи. Ми не голодували і цілком могли собі дозволити життя в центрі української столиці. А все тому, що батько був заслуженим метрологом союзу.

Коли хлопчикові виповнилося сім, його батька перевели у Вінницю для організації палати мір і ваги. Тут він і пішов у свій перший клас. Спочатку навчався у другій, а потім родина переїхала на Ленінградську (зараз вулиця Олександра Довженка), де маленький Аркаша став учнем дев'ятої школи.

– Мама дуже гарно малювала. В основному це були діти або квіточки. І з раннього дитинства я почав за нею повторювати, – згадує Аркадій. – Це я до того, що коли я прийшов у дев'яту школу, там була піонервожата, яка нерідко просила учнів, у тому числі і мене, малювати стінгазети. Звали її Лялею Ратушнною (підпільниця, героїня Радянського Союзу - авт.) Пам'ятаю її у білій блузочці і сіренькій спідничці. Вона страшенно бойовою була. Хлопці за нею тільки і встигали.

Шкільні будні хлопчика проходили, як у всіх: освоєння знань затверджених Міністерством, ігри на вулиці з однолітками, читання книг і малювання, яке, здається, було для нього понад усе. Була і художня школа на вулиці Некрасова, у якій він займався і в якій познайомився з молодими художниками Жорою Петровським і Аркашею Сорокою. Згодом вони стали друзями на все життя.

Через рік хлопці вступили в Одеське художнє училище. Ще через рік, після восьмого класу, там опинився і юний Аркадій Павлюк. Тоді вже почалася Друга світова війна. На календарі був 1940.

– Прозаймався в училищі рік, а з настанням літа мала розпочатися практика. Але її скасували. Сказали, що практикою буде те, що намалюємо вдома. І ось, 18 червня 1941 року я сів на потяг сполученням Одеса-Вінниця. – розповідає Аркадій. – Пам'ятаю, як мама сиділа на ліжку, а я її малював, як раптом над головою почало щось гарчати і бу-бух, бу-бух. То були перші німецькі літаки, які атакували місто. Потім чулися зенітки і звуки кулеметів, з яких строчили з інституту на Замості. Виходив вночі і дивився на літаки, ракети, безліч сліпучих прожекторів. Було дуже страшно, але все одно цікаво. Так для мене почалася війна.

Угляркою в Казахстан

Родина не мала наміру залишатися в окупованому місті і зібралася в евакуацію. Добралися до залізничного вокзалу, завантажилися у відкриту углярку набиту матрацами і вже готувалися вирушати, як почався ворожий наліт. Довелося залишати речі, вискакувати з вагонів і бігти від літаків, світ за очі...

– Все скінчилося, ми повернулися до углярки, а валізи (такого здоровенного шкіряного чемодана), у якому були всі наші речі, і сліду не було. Так пройшло наше перше бойове хрещення. І ось, я в одній маєчці, а мама в легенькій суконьці, стоїмо обкрадені, не німцями, а своїми ж, і чекаємо відбуття поїзда.

Евакуювали вінничан у Семипалатинськ (з 2007 року Семей). Це місто обласного значення східної частини Казахської РСР. В умовах війни добиратися їм довелося і довго і складно.

– Навіть не пам'ятаю, скільки ми туди їхали. Може місяць, а може й більше. Все через простої на залізниці. Бувало, що німці розбомблять залізницю і по тридцять ешелонів поспіль не можуть зрушити з місця. Стоїш добу, другу, потім трохи просуваєшься, – розповідає Аркадій. – Більшу частину шляху харчувалися чим доведеться. Але іноді були організовані пункти, де варили супік, каші, давали окріп. Так і підгодовувалися.

Українська РСР була далеко позаду, а Павлюки пробиралися все далі на Схід. За вигинами залізниці залишився Воронеж, Самара, Челябінськ... Чергова зупинка поїзда. Напис на вокзалі – «Семипалатинськ».

Тут вінничанам теж не довелося бідувати. Оскільки очільника місцевої палати міри і ваги було призвано на фронт, батька Аркаші призначили на його місце. Сім'я отримала квартиру на вулиці Омській. Знову восьмий клас, потім дев'ятий, а далі ті, хто народився у 1925 стали призовниками. У 1943 хлопця забрали в армію.

– Мене направили у військове піхотне училище в Алма-Ата. Туди їхав з семипалатинськими та барнаульськими хлопцями. Вони всю дорогу співали пісні циганською, а як вони перекладаються, не знаю донині.

В училищі хлопця зарахували в кулеметний батальйон, де він познайомився з вітчизняною та німецькою зброєю. Потім почалася підготовка і відправлення на фронт.

Коли німців, як бритвою збрило

– Потрапив у гвардійську частину, де став командиром кулеметного розрахунку. Ми були одними з тих, хто форсував Дніпро. Там було пекло. З усіх боків стріляють, на землі убиті і уже роздуті люди та коні лежать, – згадує Аркадій. – Пам'ятаю нас було 12 кулеметників. Ми зібралися на високому пагорбі, де нас повинні були розформувати по ротах. І потрібно ж було в той момент німцям з'явитися. Спочатку ми навіть не зрозуміли, що то за чорні фігурки на протилежному березі. Придивляємося. Так це ж німці! І ми врізали по ним так, що їх як бритвою збрило.

Аркадій розповів і про інші сутички з німцями. Про те, що нерідко противник їх сильно накривав вогнем. В одному з таких боїв вінничанину перебило руку. Після цього харківський шпиталь і тил.

– Під час лікування нас нікуди не випускали. Тоді ж тільки визволили Харків і мало що могло трапитися. А мені так хотілося вийти в місто, побувати на Сумському ринку, – сміється Аркадій Павлюк. – Виходжу я на обгороджене міцним парканом подвір'я, знаходжу на ньому якісь балки, хвать, підтягнувся, перекинув руку, ногу, другу перекинув, сиджу як галка на паркані і ні туди і ні назад. Стрибати страшно, бо рука тільки загоюватися почала. Виходить молоденька дівчина навпроти шпиталю і питає: Хочете зійти? Так – кажу. Вона підійшла і допомогла спуститися. Ось я вперше і побачив Сумський ринок.

Художнику всюди знаходилося місце

У шпиталі військовий пролежав кілька місяців. За цей час його та інших бійців неодноразово відвідували дівчата з місцевих гуртків самодіяльності. Підбадьорювали вояків співом. І тільки через місяці, а то й роки, червоноармієць дізнався, що серед них була Людмила Гурченко, яка згодом стала кумиром мільйонів.

– Після шпиталю я пішов до місцевої артилерійської частини. А оскільки я був художником, то мене одразу в штаб забрали. Мені всюди знаходилося місце. Мене цінували у цьому сенсі. Хоча за документами я числився навідником гармати.

Війна вже як два роки скінчилася. Аркадій поволі ставав харків'янином. Прийшов час налагоджувати особисте життя.

Його полк стояв на одній території з військовим училищем зв'язку. Там же був клуб, де крутили кіно. Час від часу хлопець відвідував його. Після одного з таких візитів, Аркадій познайомився з дівчиною, яка працювала кіномеханіком. Почали зустрічатися, закохалися, через кілька років одружилися. Потім разом закінчили 10 клас, разом готувалися до вступу в інститут, вступили і закінчили його, теж разом. А потім стосунки пішли шкереберть і у Вінницю вже приїхав розлучений чоловік.

– Коли я повернувся, тут вже давно був тато, мама, тітка, сестрички Льоля та Свєта, – з сумом згадує Аркадій Павлюк, – Влаштувався тут у Художній фонд, писав портрети членів політбюро, пейзажі. Виступав на районних і республіканських виставках. Один раз моя картина, «Прикордонник Бресської фортеці», експонувалася на виставці в Москві. Це почесно було! А деякі мої роботи купували і це був великий творчий успіх. Усе життя я тільки й робив, що малював. Навіть, коли розвалювався Радянський Союз, я сидів в майстерні і писав картини. Професія художника цінується. Вона дуже потрібна! Тільки за неї ні копійки не дають.

Моє таке цікаве життя

Інтерв'ю тривало понад дві години. Ми дізналися, що у Аркадія була друга дружина, яка, на жаль, вже померла. Від неї залишився син Жорік, який живе в Сіетлі (США) і якого батько не бачив з 1998 року – «Живе і слава Богу!» Спілкуються, тільки по інтернету, в якому дідусь нічого не тямить. Є онук, Міша.

Аркадій і сам одного разу був у Сіетлі, але спогадів вже практично не лишилося. Сказав тільки, що там добре і красиво. Більше зміг розповісти про Бресську фортецю, куди він двічі їздив. Писав портрети її захисників з натури. Таких аж з два десятки – «Уявляєте, яка це пам'ять?». Наразі живе з молодшою ​​сестрою.

– Більшу частину часу лежу вдома або гуляю навколишніми вуличками. В основному сам, тому що всі вже повмирали – наостанок каже сивий дідусь. – Пробував писати спогади, але нічого не виходить. А шкода, бо у мене було таке цікаве життя.

 

Коментарі (13)
  • Anonymous

    "зустріч на площі Героїв Майдану"

    Якщо автор такий вже собі "українець",то чому "площа"? Чому не майдан?

    Михаил Курдюков reply Anonymous

    По-перше, "такий вже собі українець" - це чим визначається?

    По-друге - майдан Героїв Майдану - може це троха тавтологія?

    Я так бачу, що у вас професія - "Троль" - і ви з нею не дуже вдало справляєтеся. Тренуйтеся, шановний, Н.А.Глядачу, тренуйтеся більше!

    Anonymous reply Михаил Курдюков

    По-перше,не "такий вже собі українець",а такий вже собі "українець". Відчуйте різницю...

    А по-друге,ви самі прекрасно розумієте,що це тавтологія,але продовжуєте вживати ці слова.

    І це,в принципі,не особисто до Михайла Курдюкова звернення ,а в його особі до всіх журналістів(особливо до О.Б.)-вчіть мову! А якщо ви її знаєте,то вмійте правильно нею користуватися.

    Anonymous reply Михаил Курдюков

    Если вам делают замечания - значит сразу троль. Может вам всем составом всё таки поднять свой уровень написания статей и хотя бы грамматики - сколь раз вас исправляют и ошибки в КАЖДОЙ статье.

    Михаил Курдюков reply Anonymous

    На минуточку, замечания у данного комментатора в каждой статье. Пора бы начать отвечать ему.



    А поводу ошибок в каждой статье, то пересмотрите свой комментарий, в нем ошибка.

    Anonymous reply Михаил Курдюков

    Будь ласка,відповідайте,я нічого не маю проти,буду тільки радий. Тільки робіть висновки з помилок.

    Михаил Курдюков reply Anonymous

    Ми цим займаємося. Але буде краще, якщо і про помилки читачі будуть повідомляти трохи інакше. Простим та дружнім тоном, типу, у вас помилка в слові, ви пропустили кому, нам незрозуміле речення. Такий фідбек вітається і він найефективніший :)

    Таким чином і журналісти стануть уважнішими, і читачі отримуватимуть більш якісний контент.

    Anonymous reply Михаил Курдюков

    Згоден з вами. Але в даному випадку(з площею Героів...) вже просто дістало. Схоже,що у нас об'єкти називають кому як заманеться. Наприклад,зупинка "Майдан Героів Чорнобиля",а вже наступна-"ПЛОЩА Перемоги". А в чому різниця???

    Anonymous reply Михаил Курдюков

    Я могу допускать ошибки, я частное лицо - а Вы лицо официальное, лицо газеты, лицо журналистики. Сделайте как у большинства - увидел орфографическую ошибку - выделил и поменял читатель - и все довольны и ошибка исправлена.

    Михаил Курдюков reply Anonymous

    Так и делается, и лично я, всегда благодарю за исправления, потому что при работе с массивными текстами, физически не можешь уследить за всем.

    Но в данном случае - это не исправление, а оскорбление - "такий вже собі українець". А по поводу майдана вместо площі - я также объяснил

    Anonymous reply Михаил Курдюков

    Понятно.

    Переходить на политику - это последнее дело.

    А у Глядача видно пригорает, вот он и мучается :-))))))

    Anonymous reply Anonymous

    Ні,Глядачу вже стає соромно за наших земляків-журналістів. Адже "20 хвилин" не  лише у Вінниці читають.

    Михаил Курдюков reply Anonymous

    Возможно и так, но я все равно за мэйк лав нот вар :)
20:59 Дизайн зміниться. В Україні введуть в обіг нові купюри 17:57 «Католики теж мають право на свято». Вінничани про новий вихідний 25 грудня photo_camera 17:01 Рада хоче скасувати 8 Березня і перенесення вихідних на понеділок (ОПИТУВАННЯ) 16:14 Студентські роки: як це було у таксиста, оператора тиру, баристи та продавця photo_camera 16:01 На Вінниччині загорівся храм. Гасили трьома пожежними машинами 15:19 У Вінниці презентували машини з майбутнього. Купити їх можна прямо зараз! (Новини компаній) 15:19 За опалення — від 2000 гривень. Жителям на Артинова прийшли «космічні» платіжки 15:02 Природа підготувала погодні сюрпризи на ці вихідні дні (18 та 19 листопада) 14:01 Водіїв попереджують про затори. Ремонтуватимуть дорогу біля Епіцентру 12:07 На Вишеньці вночі вінницькі копи зупинили п’яного водія маршрутки 11:39 Розслідування вибуху в Калинівці: шукають полігон для слідчого експерименту 10:59 На Келецькій гуляла роздягнена жінка з дитиною, закутаною в ковдру 10:59 Вибух гранати: В поліції розказали попередні результати - загинув АТОшник photo_camera

Синоптик повідомила, якою буде погода в суботу та неділю.

Військова прокуратура та Міністерство оборони України шукають полігон для слідчого експерименту при розслідуванні детонації...

Вінницьку об’їзну дорогу зі сторони міста Хмельницького будуть ремонтувати. Як краще об’їхати цю ділянку?

photo_camera

У день студента RIA/20 minut розповідають про вінницьких студентів, які навчаються за кордоном. Ми поспілкувалися із...

Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up