Про вируючу молодість і самотню старість. Історія життя одного милого дідуся

  • Художнику Аркадію Павлюку 92 роки. За цей час він пройшов Велику вітчизняну війну і кілька разів був одружений. Він пригадав, як Людмила Гурченко підбадьорювала його піснями, а Ляля Ратушна просила робити стінгазети. Не забув і про малювання, якому присвячене усе його життя.
Про вируючу молодість і самотню старість. Історія життя одного милого дідуся

Домовляємося з Аркадієм про зустріч на площі Героїв Майдану о третій годині дня. Однак в обумовлений час його немає, як і немає номера телефону, за яким з ним можна зв'язатися. З'явилося відчуття, що зустріч не відбудеться. Причини могли бути найрізноманітнішими. Замотався і забув, погано себе почуває, а може просто передумав і вирішив, що інтерв'ю йому ні до чого.

Варто відвідати

Пивний фестиваль "Октоберфест" у Кам'янці

Журналіст обійшов околиці і переконавшись, що розмова не відбудеться збирався йти. Але потім, у натовпі, вдалося розгледіти обриси високого дідуся з білою бородою і глибокими темними очима. Аркадій був одягнений у жакет сірого кольору, чорні кросівки та білу кепку, через плече перекинута потерта шкіряна сумка. Побачивши журналіста, художник посміхнувся.

– А я весь час тут був. Ось прямо на цій лавочці, – здивовано каже Аркадій Павлюк. – Ні-ні, про зустріч я пам'ятаю: площа; третя година дня.

Сідаємо на лавку, біля якої звуки місцевого фонтану здаються не такими гучними, відпочиваючі не такими допитливими, а сонячні промені не такими палючими. Втім, з останнім довелося туго.

Перед початком інтерв'ю, наш герой поцікавився, чи буде журналіст встигати записувати сказане чи варто говорити повільніше. А коли дізнався про диктофон, став посміхатися, і, здається, навіть здивувався, що таке ноу-хау взагалі існує.

Іноді він ставав нерухомим і мовчки занурювався у свої думки. Бувало, що по кілька разів перепитував. Рідше втрачав суть розмови, забував щось або просто просив почекати, мовляв, проживеш стільки років, і сам все забудеш. У такі моменти ми сиділи мовчки, лише зрідка долинали клацання фотоапарата.

– Відомий дід чи що? – з цікавості запитує чоловік з сусідньої лавочки. – А, художник? Як прізвище говориш? Павлюк? Ніколи не чув про такого.

Так само, як і не чули всі інші, хто в той момент знаходився на площі. Вони не знали про того, кому нещодавно стукнуло 92 роки. Про того, чиї роботи можна побачити в Міністерстві Культури і Туризму України, різних музеях, галереях, підприємствах, військових частинах, навчальних закладах і приватних колекціях, як українців, так і іноземців. Про того, хто розповідає цю історію.

Ми ніколи не бідкалися

– Я народився у Києві у 1925 році. У ті часи люди нерідко бідували, але ми не відчували всіх труднощів епохи. Ми не голодували і цілком могли собі дозволити життя в центрі української столиці. А все тому, що батько був заслуженим метрологом союзу.

Коли хлопчикові виповнилося сім, його батька перевели у Вінницю для організації палати мір і ваги. Тут він і пішов у свій перший клас. Спочатку навчався у другій, а потім родина переїхала на Ленінградську (зараз вулиця Олександра Довженка), де маленький Аркаша став учнем дев'ятої школи.

– Мама дуже гарно малювала. В основному це були діти або квіточки. І з раннього дитинства я почав за нею повторювати, – згадує Аркадій. – Це я до того, що коли я прийшов у дев'яту школу, там була піонервожата, яка нерідко просила учнів, у тому числі і мене, малювати стінгазети. Звали її Лялею Ратушнною (підпільниця, героїня Радянського Союзу - авт.) Пам'ятаю її у білій блузочці і сіренькій спідничці. Вона страшенно бойовою була. Хлопці за нею тільки і встигали.

Шкільні будні хлопчика проходили, як у всіх: освоєння знань затверджених Міністерством, ігри на вулиці з однолітками, читання книг і малювання, яке, здається, було для нього понад усе. Була і художня школа на вулиці Некрасова, у якій він займався і в якій познайомився з молодими художниками Жорою Петровським і Аркашею Сорокою. Згодом вони стали друзями на все життя.

Через рік хлопці вступили в Одеське художнє училище. Ще через рік, після восьмого класу, там опинився і юний Аркадій Павлюк. Тоді вже почалася Друга світова війна. На календарі був 1940.

– Прозаймався в училищі рік, а з настанням літа мала розпочатися практика. Але її скасували. Сказали, що практикою буде те, що намалюємо вдома. І ось, 18 червня 1941 року я сів на потяг сполученням Одеса-Вінниця. – розповідає Аркадій. – Пам'ятаю, як мама сиділа на ліжку, а я її малював, як раптом над головою почало щось гарчати і бу-бух, бу-бух. То були перші німецькі літаки, які атакували місто. Потім чулися зенітки і звуки кулеметів, з яких строчили з інституту на Замості. Виходив вночі і дивився на літаки, ракети, безліч сліпучих прожекторів. Було дуже страшно, але все одно цікаво. Так для мене почалася війна.

Угляркою в Казахстан

Родина не мала наміру залишатися в окупованому місті і зібралася в евакуацію. Добралися до залізничного вокзалу, завантажилися у відкриту углярку набиту матрацами і вже готувалися вирушати, як почався ворожий наліт. Довелося залишати речі, вискакувати з вагонів і бігти від літаків, світ за очі...

– Все скінчилося, ми повернулися до углярки, а валізи (такого здоровенного шкіряного чемодана), у якому були всі наші речі, і сліду не було. Так пройшло наше перше бойове хрещення. І ось, я в одній маєчці, а мама в легенькій суконьці, стоїмо обкрадені, не німцями, а своїми ж, і чекаємо відбуття поїзда.

Евакуювали вінничан у Семипалатинськ (з 2007 року Семей). Це місто обласного значення східної частини Казахської РСР. В умовах війни добиратися їм довелося і довго і складно.

– Навіть не пам'ятаю, скільки ми туди їхали. Може місяць, а може й більше. Все через простої на залізниці. Бувало, що німці розбомблять залізницю і по тридцять ешелонів поспіль не можуть зрушити з місця. Стоїш добу, другу, потім трохи просуваєшься, – розповідає Аркадій. – Більшу частину шляху харчувалися чим доведеться. Але іноді були організовані пункти, де варили супік, каші, давали окріп. Так і підгодовувалися.

Українська РСР була далеко позаду, а Павлюки пробиралися все далі на Схід. За вигинами залізниці залишився Воронеж, Самара, Челябінськ... Чергова зупинка поїзда. Напис на вокзалі – «Семипалатинськ».

Тут вінничанам теж не довелося бідувати. Оскільки очільника місцевої палати міри і ваги було призвано на фронт, батька Аркаші призначили на його місце. Сім'я отримала квартиру на вулиці Омській. Знову восьмий клас, потім дев'ятий, а далі ті, хто народився у 1925 стали призовниками. У 1943 хлопця забрали в армію.

– Мене направили у військове піхотне училище в Алма-Ата. Туди їхав з семипалатинськими та барнаульськими хлопцями. Вони всю дорогу співали пісні циганською, а як вони перекладаються, не знаю донині.

В училищі хлопця зарахували в кулеметний батальйон, де він познайомився з вітчизняною та німецькою зброєю. Потім почалася підготовка і відправлення на фронт.

Коли німців, як бритвою збрило

– Потрапив у гвардійську частину, де став командиром кулеметного розрахунку. Ми були одними з тих, хто форсував Дніпро. Там було пекло. З усіх боків стріляють, на землі убиті і уже роздуті люди та коні лежать, – згадує Аркадій. – Пам'ятаю нас було 12 кулеметників. Ми зібралися на високому пагорбі, де нас повинні були розформувати по ротах. І потрібно ж було в той момент німцям з'явитися. Спочатку ми навіть не зрозуміли, що то за чорні фігурки на протилежному березі. Придивляємося. Так це ж німці! І ми врізали по ним так, що їх як бритвою збрило.

Аркадій розповів і про інші сутички з німцями. Про те, що нерідко противник їх сильно накривав вогнем. В одному з таких боїв вінничанину перебило руку. Після цього харківський шпиталь і тил.

– Під час лікування нас нікуди не випускали. Тоді ж тільки визволили Харків і мало що могло трапитися. А мені так хотілося вийти в місто, побувати на Сумському ринку, – сміється Аркадій Павлюк. – Виходжу я на обгороджене міцним парканом подвір'я, знаходжу на ньому якісь балки, хвать, підтягнувся, перекинув руку, ногу, другу перекинув, сиджу як галка на паркані і ні туди і ні назад. Стрибати страшно, бо рука тільки загоюватися почала. Виходить молоденька дівчина навпроти шпиталю і питає: Хочете зійти? Так – кажу. Вона підійшла і допомогла спуститися. Ось я вперше і побачив Сумський ринок.

Художнику всюди знаходилося місце

У шпиталі військовий пролежав кілька місяців. За цей час його та інших бійців неодноразово відвідували дівчата з місцевих гуртків самодіяльності. Підбадьорювали вояків співом. І тільки через місяці, а то й роки, червоноармієць дізнався, що серед них була Людмила Гурченко, яка згодом стала кумиром мільйонів.

– Після шпиталю я пішов до місцевої артилерійської частини. А оскільки я був художником, то мене одразу в штаб забрали. Мені всюди знаходилося місце. Мене цінували у цьому сенсі. Хоча за документами я числився навідником гармати.

Війна вже як два роки скінчилася. Аркадій поволі ставав харків'янином. Прийшов час налагоджувати особисте життя.

Його полк стояв на одній території з військовим училищем зв'язку. Там же був клуб, де крутили кіно. Час від часу хлопець відвідував його. Після одного з таких візитів, Аркадій познайомився з дівчиною, яка працювала кіномеханіком. Почали зустрічатися, закохалися, через кілька років одружилися. Потім разом закінчили 10 клас, разом готувалися до вступу в інститут, вступили і закінчили його, теж разом. А потім стосунки пішли шкереберть і у Вінницю вже приїхав розлучений чоловік.

– Коли я повернувся, тут вже давно був тато, мама, тітка, сестрички Льоля та Свєта, – з сумом згадує Аркадій Павлюк, – Влаштувався тут у Художній фонд, писав портрети членів політбюро, пейзажі. Виступав на районних і республіканських виставках. Один раз моя картина, «Прикордонник Бресської фортеці», експонувалася на виставці в Москві. Це почесно було! А деякі мої роботи купували і це був великий творчий успіх. Усе життя я тільки й робив, що малював. Навіть, коли розвалювався Радянський Союз, я сидів в майстерні і писав картини. Професія художника цінується. Вона дуже потрібна! Тільки за неї ні копійки не дають.

Моє таке цікаве життя

Інтерв'ю тривало понад дві години. Ми дізналися, що у Аркадія була друга дружина, яка, на жаль, вже померла. Від неї залишився син Жорік, який живе в Сіетлі (США) і якого батько не бачив з 1998 року – «Живе і слава Богу!» Спілкуються, тільки по інтернету, в якому дідусь нічого не тямить. Є онук, Міша.

Аркадій і сам одного разу був у Сіетлі, але спогадів вже практично не лишилося. Сказав тільки, що там добре і красиво. Більше зміг розповісти про Бресську фортецю, куди він двічі їздив. Писав портрети її захисників з натури. Таких аж з два десятки – «Уявляєте, яка це пам'ять?». Наразі живе з молодшою ​​сестрою.

– Більшу частину часу лежу вдома або гуляю навколишніми вуличками. В основному сам, тому що всі вже повмирали – наостанок каже сивий дідусь. – Пробував писати спогади, але нічого не виходить. А шкода, бо у мене було таке цікаве життя.

 

Коментарі (13)

Ви не авторизовані

  • Н.А.Глядач

    "зустріч на площі Героїв Майдану"

    Якщо автор такий вже собі "українець",то чому "площа"? Чому не майдан?

    Михаил Курдюков reply Н.А.Глядач

    По-перше, "такий вже собі українець" - це чим визначається?

    По-друге - майдан Героїв Майдану - може це троха тавтологія?

    Я так бачу, що у вас професія - "Троль" - і ви з нею не дуже вдало справляєтеся. Тренуйтеся, шановний, Н.А.Глядачу, тренуйтеся більше!

    Н.А.Глядач reply Михаил Курдюков

    По-перше,не "такий вже собі українець",а такий вже собі "українець". Відчуйте різницю...

    А по-друге,ви самі прекрасно розумієте,що це тавтологія,але продовжуєте вживати ці слова.

    І це,в принципі,не особисто до Михайла Курдюкова звернення ,а в його особі до всіх журналістів(особливо до О.Б.)-вчіть мову! А якщо ви її знаєте,то вмійте правильно нею користуватися.

    Anonymous reply Михаил Курдюков

    Если вам делают замечания - значит сразу троль. Может вам всем составом всё таки поднять свой уровень написания статей и хотя бы грамматики - сколь раз вас исправляют и ошибки в КАЖДОЙ статье.

    Михаил Курдюков reply Anonymous

    На минуточку, замечания у данного комментатора в каждой статье. Пора бы начать отвечать ему.



    А поводу ошибок в каждой статье, то пересмотрите свой комментарий, в нем ошибка.

    Н.А.Глядач reply Михаил Курдюков

    Будь ласка,відповідайте,я нічого не маю проти,буду тільки радий. Тільки робіть висновки з помилок.

    Михаил Курдюков reply Н.А.Глядач

    Ми цим займаємося. Але буде краще, якщо і про помилки читачі будуть повідомляти трохи інакше. Простим та дружнім тоном, типу, у вас помилка в слові, ви пропустили кому, нам незрозуміле речення. Такий фідбек вітається і він найефективніший :)

    Таким чином і журналісти стануть уважнішими, і читачі отримуватимуть більш якісний контент.

    Н.А.Глядач reply Михаил Курдюков

    Згоден з вами. Але в даному випадку(з площею Героів...) вже просто дістало. Схоже,що у нас об'єкти називають кому як заманеться. Наприклад,зупинка "Майдан Героів Чорнобиля",а вже наступна-"ПЛОЩА Перемоги". А в чому різниця???

    Anonymous reply Михаил Курдюков

    Я могу допускать ошибки, я частное лицо - а Вы лицо официальное, лицо газеты, лицо журналистики. Сделайте как у большинства - увидел орфографическую ошибку - выделил и поменял читатель - и все довольны и ошибка исправлена.

    Михаил Курдюков reply Anonymous

    Так и делается, и лично я, всегда благодарю за исправления, потому что при работе с массивными текстами, физически не можешь уследить за всем.

    Но в данном случае - это не исправление, а оскорбление - "такий вже собі українець". А по поводу майдана вместо площі - я также объяснил

    Anonymous reply Михаил Курдюков

    Понятно.

    Переходить на политику - это последнее дело.

    А у Глядача видно пригорает, вот он и мучается :-))))))

    Н.А.Глядач reply Anonymous

    Ні,Глядачу вже стає соромно за наших земляків-журналістів. Адже "20 хвилин" не  лише у Вінниці читають.

    Михаил Курдюков reply Anonymous

    Возможно и так, но я все равно за мэйк лав нот вар :)
Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook