Остап Ступка – про стосунки і стан українського кіно: «Все життя – суцільний трилер!»

Грою народного артиста України Остапа Ступки вінничани насолоджувалися 7 березня. На сцені Вінницького театру імені Садовського у комедії «І тільки смерть розлучить нас» він грав змученого надмірною любов’ю чоловіка, який знаходить порятунок у дружбі з коханцем своєї дружини. Шалені пригоди і всі неочікувані перипетії незвичного любовного трикутника Остап Ступка грав з відомими друзями-акторами: зіркою серіалу «Повернення Мухтара» Костянтином Костишиним і зіркою серіалів «Коли ми вдома», «Слуга народу» і «Родичі» Катериною Кістень.

Під час перегляду неординарної вистави глядачі заходилися від сміху і у фіналі зустрічали улюблених акторів, стоячи. Та попри комедійний настрій, розмова Остапа Ступки з RIA виявилася напрочуд серйозною – про наболілі проблеми українського кіно і його уявний бум, про який усі говорять, але якого насправді і на горизонті не видно.

– Остапе, жанр вистави «І тільки смерть розлучить нас», яку ви показали у Вінниці, визначають як комічний трилер. Наскільки це вдало?

– Вдало, бо вистава про життя, а все наше життя – суцільний трилер! (посміхається) Ми як почали грати у цій виставі, багато згадували із власного життя. Тому що є що підкладати під певні тексти (посміхається). Усі перипетії цього любовного трикутника, всі ці текстові інсинуації драматурга, які стосуються стосунків, сімейного життя, чоловічих монологів – у багатьох ситуаціях і висловах і ми, і глядач пізнаємо себе. Від цього і йде відповідна реакція на цю тему, яка насправді близька всім без винятку.

– У кінотеатрах триває показ першого фільму про Голодомор «Гіркі жнива» за вашою участю. Наскільки важливо саме зараз підіймати цю тему?

– Дуже важливо! І, в першу чергу, це має робити Україна. Адже зараз цю тему першими підняли наші західні партнери – фільм канадський. Канада першою заговорила про Голодомор, а ми, знаєте, весь час запізнюємось… Колись кричали, що треба терміново «Тараса Бульбу» зняти, і зрештою «Тараса Бульбу» зняли росіяни. По Голодомору – та ж ситуація. Хоча є чудові, фантастичні сценарії, присвячені цій темі! До речі, теж спрямовані на співпрацю з європейськими кінематографістами. Але знову ж – усі готові знімати, крім нас. Як сказав класик: «За пустяком дело - нужен денежный капитал». Для кіно потрібні гроші. Бюджет «Гіркі жнива» - 20 мільйонів доларів. Ми не змогли, а Канада знайшла інвестора, спонсора й мецената, який дав гроші на зйомки фільму, що розкриває трагічну сторінку в історії України. І нам треба швидше реагувати на все! Це ж історія 30-х років! За цей час Україна могла зняти не одне кіно на цю тему. Але – першість у Канади. Зараз «Гіркі жнива» показують 43 країни світу і фільм має таку просвітницьку, політичну і пропагандистську місію. Насправді кожна країна має мати свою пропаганду – у  хорошому змісті цього слова. Сьогодні слово «пропаганда» трансформувалося настільки, що ми сприймаємо його лише у всьому, що стосується Росії. Хоча самі теж маємо мати свою пропаганду і кіно якраз гарно відображає ідеологію держави. Але у нас поки що це ще незрозуміло для дорослих, заможних хлопців, які можуть стати потенційними інвесторами в кіно. Кіно - це бізнес, кожен коли дає гроші, хоче отримати хоча б щось назад. У питанні кіно такої гарантії немає, тому люди й вагаються і не стоять у черзі, щоб дати гроші на кіно.

– Але ж усі кажуть, що зараз українське кіно переживає справжній бум?

– Бу-у-ум?! Який бум? Хочу подивитися на цей бум - хай покажуть! Скільки було повнометражних українських фільмів для кінотеатрів у 2016 році? Три, чотири? Це несерйозно! Це не бум! Бум – це коли на українське кіно не можна потрапити у зал, коли знято 44, 54, 64 фільми, а не чотири за цілий рік. От колись французи дійшли до того, що скоротили західне кіно, почавши виробляти більше свого, вийшли на рівень 50% іноземного, 50% - французького, тоді й отримали свій бум. А у нас зняли одну-дві стрічки – і потім десять років про них говорять: «От, ми зняли…» У день прем’єри вже наступний фільм треба знімати, а не говорити про минуле. Кіно – це ж конвеєр. Я не люблю цього слова, але це конвеєр, виробництво. Якщо вже існує у нас така структура як «Держкіно», то має бути чітка державна програма розвитку українського кінематографу, мають оголошуватися конкурси на історичні фільми, драми. Де ця програма?! У нас що, знімаються історичні фільми, історичні серіали? Подивіться, що в телевізорі робиться… Де повноцінні козацькі вестерни? Де українські казки? Де фільми жахів на основі українського фольклору? Україна ж стільки всього може знімати на абсолютно різні теми! У нас самодостатня, нормальна країна, тільки чомусь весь час чогось не вистачає… Відчувається недолугість у всьому. Немає престижного кінофестивалю: є одна «Молодість», ну і Одеський кінофестиваль з’явився – все! Що стосується акторського ринку праці - теж маса проблем. Немає акторських профспілок, які б захищали свої права і закони: хто, що і як знімає.

– А чому профспілок немає?

– Значить - це невигідно комусь. Але ж ми маємо себе захищати, а не пускати сюди по 120 російських акторів, які в минулому році знімалися на території України. Все ж як і було - нічого не змінилося! Вивісили списки, кого не можна пускати – їх не пускають. Фільми забороняють, а російські актори знімаються… Це те саме, що торгувати вугіллям з окупованих територій! Нам треба навчитися брати щось хороше у сусідів, навіть у тої ж Росії, яка видає іноземцям дозволи на роботу. Щоб зніматися в Росії, актор має отримати дозвіл на роботу, як і в будь-якій іншій країні. І цей дозвіл коштує грошей. А в нас пачками знімаються актори з Росії! Платять їм набагато більше, наші сидять без роботи - про що ми тоді кричимо?! «Ге-е-ей, да-а-а-вай!» А що давай? Зробіть щось, а потім вже будемо кричати: «Гей!» У культурі щось робити треба. Зокрема, вводити ті ж дозволи на роботу. Якщо ми вже не можемо жити без російських акторів – окей, зробіть обмеження, щоб не по сім людей у одному проекті знімалися, а – двоє. І щоб кожен отримував дозвіл, який, наприклад, буде коштувати по тисячі доларів. А потім щоб ці гроші йшли на розвиток українського кіно. Насправді ж усе дуже просто! Велосипед у світі вже давно винайдений. Ми намагаємося вигадати якийсь свій «український велосипед». Але ні, велосипед є один на весь світ. Є відповідні закони кіно, закони профспілок, закони для акторів, сценаристів, всіх людей кінематографічних професій. А ми, знаєте, весь час, як на плаву: то нас туди занесе, то - туди. І так весь час бовтаємось…

– У яких проектах ви зараз знімаєтеся?

– Я зараз не знімаюсь, чекаю весни й літа – тоді активний сезон почнеться. Зараз чекаю прем’єри. Має вийти «Казка старого мельника» для дітей. Знову ж – три роки, її, бідолашну, роблять… Ну не можна три роки казку знімати, розумієте?! Але вже з нетерпінням чекаємо, цього року має з’явитися. Також має вийти спільна українсько-італійська чорна комедія «Ізі» - там у мене невелика, але досить яскрава роль. Зараз творці планують по фестивалях покатати стрічку, а за правилами, поки тривають фестивалі, у прокат не можна пускати. Тому, сподіваюсь, що глядачі вже побачать цей фільм наприкінці цього року або на початку наступного.

– А у антрепризні вистави часто запрошують?

– У Києві є театр «Браво» з антрепризним принципом. Художній керівник Любов Титаренко запрошує акторів з різних театрів, які роблять разом вистави. От там у двох антрепризних виставах я відпрацював п’ять років. Ми, на жаль, нікуди не їздили, просто працювали на майданчику у Києві, ну і ще один раз уривок з вистави грали в Ізраїлі. Тому активна фаза антреприз у мене зараз тільки починається – комедія «І тільки смерть розлучить нас», яку побачила Вінниця, перша, з якою ми маємо великі гастролі. У рамках нинішнього туру з 20-го березня поїдемо у Житомир, Миколаїв, Одесу, Кропивницький, Запоріжжя…  Завершимо тур у Києві, де 30 жовтня 2016-го і відбулася прем’єра.

– Як виставу сприймають у різних містах?

– У кожному місті свій глядач, який вибудовує свою історію, перекладає на себе, чи відбувалося з ним у житті те, що він бачить на сцені. Повторюсь, у комедії «І тільки смерть розлучить нас» дуже багато знайомих ситуацій і в тексті, і в поведінці героїв, тому кожен глядач по-різному сприймає, але головне  - пізнає себе. Особливо гарячим був прийом на сході. У Маріуполі, Краматорську, Покровську глядачі з такими гарячими очима після вистави вибігали на сцену, фотографувалися. Вони голодні на цей рахунок - культурний. Ми ж майже ніякої культурної підтримки не робимо у тих областях! І втрачаємо їх потихеньку…

– Культурний голодомор?

– Так. Якщо ти хочеш будувати державу, то всі регіони потрібно залучати. Яка різниця, хто якою  мовою говорить – є державна програма! Це важливі речі, бо на сході люди дійсно прагнуть спілкуватися, хочуть чути українську мову, бачити українських акторів, відвідувати концерти українських артистів. Міністерство культури й відповідні інстанції мають посилати туди театри з гастролями, бо люди цього там потребують. Це ж наша територія! Хоч і дуже невесела…

– Надії на краще є?

– Все-таки є. Ми ж оптимісти! Тому сподіваємось.

– Остапе, наостанок – розкажіть, ви морально готові до нового звання, адже скоро станете дідусем? (син Остапа Ступки – актор Дмитро Ступка зі своєю дружиною Поліною Логуновою наприкінці лютого повідомили, що за два місяці чекають народження донечки, - авт.)

– Та хто ж не буде готовий? (посміхається) Дід Остап! Звучить! Життя триває.

Дякуємо за організацію інтерв’ю компанії «ВІННИЦЯКОНЦЕРТ».

Фоторепортаж з комедії «І тільки смерть розлучить нас» - Юрія Білошкурського.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.