«Музика може творити дива»: про вуличного музиканта, що грає біля вежі

Ігор Гілевич – музикант і співак, який протягом шести років грає на вулицях Вінниці. Найчастіше його можна зустріти на площі біля водонапірної вежі, навпроти ресторану «Мафія». За роки своєї творчості хлопець став символом вінницьких вулиць. Став голосом і музикою міста.

Журналіст RIA зустрівся і поговорив з Ігорем про те, як він опинився на вулицях, чому мати один тільки голос сьогодні замало, як на вуличну музику вплинули події на Донбасі, скільки можна заробити, граючи для перехожих, і про випадок, коли музика врятувала від суїциду.

Музикант на півставки

Після інституту я пішов працювати. Але нормального місця знайти не виходило, через що доводилося часто змінювати сферу діяльності. Потім я влаштувався в одну із газет. Працював журналістом на півставки. При цьому часто бував в центрі міста і постійно чув, як співають вуличні музиканти.

Тоді я вперше подумав, що і сам начебто щось вмію і розумію. Потрібно пробувати. До того ж, працюючи на півставки, у мене залишався час, який нікуди було дівати. Так чому б мені не стати і музикантом на півставки? І я вийшов пограти на гітарі.

Пам'ятаю, як розчарувався першим вуличним виступом. Тому що знання і вміння, які я придбав в інституті, не відповідали запитам міста і людей, для яких я грав. Виявилося, що потрібно вміти спілкуватися з публікою та виконувати для неї певні пісні. Почав працювати над репертуаром.

Звичайно ж, я виходив грати і для самореклами. Мовляв, дивіться, є така людина і вона прямо зараз співає для вас. У майбутньому це принесло свої плоди. Мене почали запрошувати виступати на дні народження, просили грати на зізнаннях в коханні або тоді, коли потрібно було помиритися з дівчиною.

Добро допомагає бути в тренді

Починав я з «Вальсу-Бостон» Розіка (Олександра Розенбаума - авт.) і Висоцького. А потім почав звертати увагу на закохані пари, які постійно проходили повз. Подумав, що було б непогано створити своєрідну ауру навколо місця, де я граю. Адже, коли ти проходиш повз музиканта, тобі було б приємно відчувати якусь романтику. Нехай навіть через призму гітари і голосу.

Вивчив безліч пісень про любов. Причому це пісні різного спрямування: шансон, рок, блюз. До того ж, я не граю те, що крутять по радіо. Тішу тим, що люди хотіли б почути.

Під час виступу дуже важливо випромінювати і дарувати слухачам позитивну енергію. Бо якщо музикант цього не робить, його не стануть слухати. Адже одного голосу сьогодні замало, потрібно дарувати добро. Поєднувати духовне, моральне і естетичне. Це допомагає бути в тренді.

Ось візьмемо «Кукушку» Віктора Цоя. Начебто нічого в ній такого немає, але я намагаюся наповнити її певним забарвленням і звучанням. Люди це одразу відчувають, підходять і кажуть, що я співаю не так, як всі інші. Це важливі моменти для будь-якого музиканта.

Люди не можуть без спілкування. Не важливо де, у церкві, на роботі, вдома чи на вулиці, воно їм просто необхідне. Нерідко підходять, щоб поговорити, вилити душу, послухати пісні, які їх зачіпають і відволікають від суєти. Я дуже радий, що можу дарувати людям те, що у мене виходить найкраще.

Вулиця не для всіх

Я ніколи не проти нових музикантів на вулиці. Мені подобається, коли вони грають і я готовий поступатися їм своїм місцем. Чому? Тому що це і є обмін досвідом. Так я можу спостерігати за тим, як люди роблять свою музику, чомусь вчитися, переймати. Але так не з усіма. Є ті, хто не вміє грати, але все одно виходить на вулицю. Я не звинувачую їх у цьому, але такі люди не приживаються в культурі вуличної музики.

Мене, як бачите, вона прийняла. І вже є певна кількість слухачів, які можуть зателефонувати, сказати, що сумують за мною, запитують, чому я не виходжу, просять прийти, тому що центр без мене для них не сприймається. Нерідко після дзвінка я хапаю гітару, їду в місто і граю.

Але спочатку я б так не зміг. Перший час мені було ніяково виступати на вулиці. Пам'ятаю тремер рук, деренчання голосу, прискорене серцебиття, нерви. Просто спочатку я уявляв свій виступ по-одному, а коли виходив грати, виявлялося, що все зовсім по-іншому. Але це такий собі професійний фільтр для вуличних музикантів. Не всі, хто співає зі сцени, змогли б співати на вулиці. Це важко. І цьому треба вчитися.

Мінор змінити мажором

Ставлення до вуличної музики змінилося. До війни люди були більш розкутими і схильними до неї. А потім на них це стало тиснути психологічно. Вони почали співпереживати проблемам Донбасу, а разом із тим рідше і важче реагувати на музику. Сумно на це дивитися, коли розумієш, скільки потенціалу і можливостей є для розвитку вуличної музики.

Втім, я все одно намагаюся дарувати щось світле. Для мене музика і місце, де я граю, немов храм. І я не стану терпіти тих, хто буде смітити, спльовувати або лаятися у моєму храмі. Я завжди прошу таких людей піти. Мені важливо, щоб навколо панувала позитивна енергія. Навіть кілька дитячих пісень вивчив. Дітки танцюють під них. Їм подобається. Це дарує всім гарний настрій.

А так граю абсолютно різну музику: шансон, ретро, ​​історичні пісні, блюз, романтичні пісні. Єдине, я не хочу співати пісні, які грають на почуттях людей. Наприклад, про маму або про війну. Хіба, якщо підійдуть, попросять і я побачу, що їм це дійсно треба.

Потрібно грати щось для настрою, адже мінору в нашому житті і так вистачає, хочеться побільше мажору.

Музика стала наркотиком

Не можу сказати, що граю, бо хочу на цьому заробити. Скоріш тому, що вже настільки звик це перетворилося на свого роду наркотик. Мені життєво необхідно це просте спілкування з людьми, які хочуть мене бачити і чути.

Та й заробітком це не назвеш, тому що ніколи не знаєш, скільки у тебе буде грошей до кінця вечора. Інколи бувають просто смішні суми. Хоча був випадок, коли за півтори години я заробив сто доларів.

У інший час я поєдную роботу. У мене є учні, яких я навчаю грі на гітарі і вокалу, плюс я перукар, плюс виступаю зі своїм кавер-бендом The Strangers, плюс різні халтури. На життя вистачає.

Врятував дівчину від суїциду

Завдяки музиці у мене з'явилося безліч знайомств, в тому числі і з дівчатами, які так чи інакше вплинули на мою долю. Також з'явилися друзі, яких би не було без музики. Були й інші дуже важливі події.

Якось мені зателефонував друг і попросив поговорити з людиною, яка хотіла покінчити життя самогубством. Я кинув все і взяв слухавку телефона.

Не знаючи, як вона виглядає і хто вона взагалі така, мене чомусь попросили з нею поговорити. Ми проговорили сорок хвилин. Нашу розмову я закінчив фразою: «Не варто губити себе, не знаючи, скільки всього тобі ще належить почути і побачити». Після цього я заспівав їй пісню прямо по телефону. Якимось чином я виконав саме ту пісню і саме так, що вона передумала обривати своє життя.

Так, мені тоді передався весь її негатив і переживання, але я в черговий раз переконався, що музика може творити дива.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.