До мурашок. Історію найвідоміших психів покаже сьогодні онлайн театр Садовського

Прем’єра цієї вражаючої психологічної драми відбулася рівно 10 років тому. Щоб легендарний роман Кена Кізі ожив у Вінниці, до театру імені Садовського приїхав знаменитий львівський режисер, заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський.

У театральному світі «заньківчанин» прославився своєю неординарністю, сміливістю, новаторськими підходами й неодмінним інтересом, який викликають його вистави у глядачів. Кожен народжений ним спектакль — а Вадим Сікорський у рідному Львові, Вінниці, Рівному, Тернополі, Чернівцях та Києві поставив їх понад 50! — супроводжує успіх.

Надскладну виставу поставили за 1,5 місяці

Взаємна любов між провідним режисером Львівського національного театру імені Марії Заньковецької і вінницькими акторами зав’язалася давно, адже за два роки до цього Вадим Сікорський ставив у Вінниці комедію-притчу «Хелемські мудреці», а у 2013 році ще й втілив комедію «Рисове зерно».

— Ми спрацювався буквально з першої репетиції, тож вінницькі актори мені тепер, як рідні, — розповідав після прем’єри у ексклюзивному інтерв’ю RIA/20minut.ua режисер. — Як тільки у мене виникла пауза, яка дозволила знову попрацювати разом, я одразу приїхав у Вінницю. «Політ над гніздом зозулі» ми поставили за півтора місяця. Не кожен театр може собі дозволити такої складності матеріал. Адже можна бажати, що завгодно, але приходиться реально оцінювати можливості. Талановитих акторів у Вінниці вистачає, тому, коли їхав зі Львова, на 95 відсотків уже знав, хто яку роль гратиме.

Сміливого авантюриста Рендела Макмерфі, який з ніг на голову ставить «закони» психлікарні, заражаючи усіх пацієнтів жагою життя, зіграв народний артист України Анатолій Вольський. У ролі його «колег-психів» виступили: Валерій Прусс (Гардінг), Володимир Тимошенко (вождь Бромден), Роман Хегай-Семенов (Біллі також грає Максим Какарькін), Анатолій Книшук (Стенлон, у другому складі — Богдан Костюк), Олександр Радько (Мартіні, у другому складі — Анатолій Ялоза), Микола Чуча (Реклі) і Володимир Олефір (Чезвік). Лікарняну «гвардію» у виставі грають: Олена Пархоменко (сестра Ретчед, у другому складі — Надія Кривцун), Володимир Постніков (лікар Співі) та Сергій Бондарчук (санітар Уільямс), а от у звабливу Кенді Стар перевтілилися Валентина Наталушко і Наталія Шолом.

Родзинка — музика, заснована на ритмах людського серцебиття

— У 2002 році у Львові я вже ставив «Політ над гніздом зозулі», але із вінницьким спектаклем його важко порівнювати. Це кіно, записане на різні диски, залишається тим самим, у театрах же - різні актори з іншою психофізикою, — каже Вадим Сікорський. — Я дуже люблю цей матеріал, тому що його головна ідея співзвучна моєму баченню й відчуттю життя, усьому, що ми бачимо навколо. Це саме те, про що я прагну говорити. У англійській мові існує стійкий вираз «гніздо зозулі» (cuckoo's nest), що перекладається, як лікарня для психічнохворих. Звідси — і назва вистави.

Всі психологічні акценти у постановці майстерно підкреслює музика, заснована на ритмах людського серцебиття, котру написав незмінний партнер режисера — один із найцікавіших сучасних композиторів Іван Небесний, а також проста до геніальності сценографія у виконанні Шевченківського лауреата Мирона Кипріяна.

— Мій улюблений момент у виставі: коли Макмерфі питають: «А знаєте, чому ламаються такі сильні, благородні люди, як ви?... Через таких, як ми...», — відзначає Вадим Сікорський. — З роками людина змінюється, носить інший одяг, їздить на інших машинах, але суть її залишається незмінною. Внутрішньо вона хоче знайти гармонію, але ніяк не вдається. Всі ми народжуємося романтиками, мріємо про море і підкорення космосу, але, дорослішаючи, починаємо йти на компроміси. Всі довкола кажуть: без компромісів не обійтися, але ніхто не показує, де межа, переступивши яку, ти втрачаєш честь, совість, романтизм і, власне, себе.

У передчутті онлайн-перегляду психологічної драми «Політ над гніздом зозулі», що розпочнеться сьогодні о 18.30 на Youtube-каналі театру ім. Садовського (посилання на перегляд —https://youtu.be/Crbcn2PLFdc ), ми пропонуємо вам найцікавіші факти з життя неординарного постановника Вадима Сікорського.

Про наставництво Данченка і роботу у театрі Франка та на сцені МХАТу

Свій шлях у театрі Вадим Сікорський розпочинав, як актор. І хоч був справжнім улюбленцем публіки, зізнається: за акторством нині не сумує.

— Я — один зі щасливих, тому що займаюся тим, чим хочу, і не чекаю відпустки. За акторством не сумую, бо ще не бачив такої людини, якій вдалося б успішно всидіти на двох стільцях. Я б не хотів у чомусь не допрацьовувати, тому давно зосередився виключно на режисурі. Хоча у свій час цей вибір я навіть не сам зробив, а, скоріше — за мене його зробив мій покійний вчитель Сергій Володимирович Данченко. Він для мене абсолютний авторитет. Саме він сформував мої смаки й відношення до театру. Тому коли на гастролях у Києві він сказав: «Влітку приїдеш вчитися у Київ», — я навіть не роздумував. Все кинув і поїхав. Він одразу зайняв мене роботою: я грав у театрі Франка, на сцені МХАТу, ми поїздили по багатьох цікавих гастролях, були і в Болгарії, і в Грузії. І зараз я розумію, що таким чином Данченко оберігав мене і не робив цей перехід з акторства в режисуру різким і непередбачуваним. Все відбувалося логічно і спокійно.

«Читав українською — приблизно, як Азаров, і у театральний пішов на зло тітці»

— У театр я прийшов у 19 років. І теж зовсім випадково. Я вступав на журналістику, але не добрав півбала. Під Львовом живе моя тітка, яка забрала мене до себе, влаштувала працювати монтажником і я мав вступати на нульовий курс. Батько мій був військовим льотчиком, тож дитинство я провів у гарнізонах на російських островах біля Владивостоку. Української мови взагалі не знав. І ми мали таку забаву: вечорами я читав газету «Вільна Україна» — приблизно, як Азаров. Всі сміялися досхочу, а в одному з номерів було оголошення про набір у театральну студію при Львівському театрі Марії Заньковецької. Тітка пожартувала: «Що, може, поступиш?» Мені не сподобався її підтекст і я сказав: «Поступлю!» Ті документи, які мав нести на нульовий курс журналістики, поніс до театру. І на диво ця безмовна каліка поступила. Хоча тоді я би себе не взяв! Навіть не уявляю, що вони про мене думали, але чогось взяли. Може, за карі очі? — сміється режисер.

Про пригоди у тайзі і любов до людей

— Хоч я виріс у гарнізонах, де з театрами туго було, мене все життя тягнуло до людей! Я — циганське дитя, а «не конторська криса». Без людей здох би. Мені потрібно бачити світ, щоб мене бачили, знайомитися — ось це моє. У дитинстві я музикою займався, у всіх спортивних секціях побував, у всіх шкільних заходах брав участь і дуже любив наші виходи в тайгу на один-два тижні. Якось раз циклон пішов і змив наші намети. Ми лишилися без солі, сірників — і тоді я навчився їсти сиру рибу, яку ми ловили за допомогою зроблених з дерева острогів. У походи ми завжди ходили без дорослих, а напередодні робили щеплення від кліщів і медузки хрестовичка, що водиться у тайзі. Вона малесенька, з хрестиком, але може паралізувати. А ще я зі старшими хлопцями з двору, які зробили катамаран із дерев’яного плоту і двох баків літака, вночі любили виходити під вітрилом. Вогонь, гітара, вітрило, сачком пройдешся по траві і маєш жменю найсмачніших креветок — все це зараз згадується, як кіно, — було чи ні з тобою? (посміхається)

Зараз у походи, я на жаль, не ходжу — немає коли. Але оскільки я дуже люблю воду, обов’язково їжджу до моря чи гірської річки хоча б на п’ять днів. Райське місце знайшов у Карпатах, біля Косова. П’ять днів там — і ти літаєш! У цьому місці ріка Рибниця робить коліно, тож порогів немає, а глибина — чимала. Та й сам будинок стоїть над річкою, і вночі чутно, як шумить вода. Хлопці там весь час стрибали з гори. Я дивися-дивися — і зрештою наважився сам стрибнув. Усі потім сказали, що я не сповна розуму, але сам собі плюсик поставив (сміється). А взагалі просто бачити Карпати — це неймовірне щастя. За день ціле кіно відбувається з тими горами, небом і перемінами краси.

Про комедії життя і театр, як форму втечі від самотності

— Якщо на нас і те, що ми виробляємо із собою, дивитися з космосу, все дуже буде схоже на комедію. Класифікація тільки у всіх різна вийде: у когось — трагікомедія, у когось — суцільна іронія. Для себе я взагалі вивів таку формулу, що театр, сцена — це одна із форм втечі від самотності. Адже, прийшовши у цей світ самотніми, ми з нього самотніми і йдемо, а от за життя влаштовуємо собі безкінечний марафон втечі від цього почуття. У несвідомій своїй самотності люди приходять у театр, знаходять спільне з тим, що відбувається на сцені, і вже відчувають, що не одинокі у своїх проблемах і цьому світі. У такі хвилини людина переживає маленьке щастя і це не залежить від жанру вистави.

Репетиції вибудовує, як стосунки чоловіка та жінки

— Створення будь-якої вистави — це інтим. Репетиції треба вибудувати, як стосунки чоловіка та жінки: власне він, саме вона, не хтось інший, у конкретній, власне такій ситуації, та так, щоб вони утворили необхідну саме їм атмосферу. Це родинні стосунки, побудовані на пошуку близькості, поваги, коли всім комфортно на репетиції, ніхто нікого не боїться, коли є довіра, не «бо треба», а «в кайф». Якщо працювати на штучності й фальші — таким і буде результат, — переконаний Вадим Сікорський.

Цікаво, що одну зі своїх найбільш скандальних вистав — андеграундний спектакль «Монологи вагіни» за знаменитою п'єсою американської акторки Ів Енслер він ставив у львівських підземеллях Музею ідей. І поруч зі сповідями американських жінок режисер розмістив найкращі епізоди інтерв'ю, які спеціально проводилися серед львів'янок.

— Мене текст цієї п'єси просто за горло взяв, і я бачив, що акторки також чують усю глибину болю жіночих сповідей. Сьогодні, на жаль, у нас немає такого сучасного якісного сценічного матеріалу. Тому ліпше ставити хорошу драматургію інших країн, аніж посередню — свою.  

Про любов до Вінниці

— Не буду кидатися пафосними словами, але те, що я приїжджаю сюди, як до хати — це правда. Та й вінницькі актори мені всі — рідні, про них я можу говорити день і ніч. У вас зібрана дуже якісна трупа, якою не кожен театр може похвалитися, а їх, повірте, я бачив багато. Якби мав можливість, багатьох акторів «украв» би до себе. Мало того, що по здібностям і таланту вони всі умнички й трудяги, так ще — й люди прекрасні. У них все добре з нутром, загальною культурою, відношенням до роботи і один до одного. Тож працюється нам разом завжди в задоволення.

У Вінниці я дуже люблю просто вийти на міст і, спостерігаючи за течією ріки, думати про своє. А у центрі міста люблю не стільки башту, скільки металеві скульптурні композиції. Завжди дивлюся на них, і думаю, який цей майстер талановитий — таку красу своїми руками зробив!

«Всім раджу: ходіть із піднятою головою»

— Я багато поїздив світом. Але мені найкомфортніше у Львові. Своєю красою, компактністю, тим, хто навколо мене, там мені найкомфортніше. Може, близько би був ще Вільнюс і старий Краків. А от Будапешт, Париж, Барселона, Київ для мене завеликі й не такі комфортні. Ще мені дуже сподобалося французьке містечко Раматюель, розташоване біля Сен-Тропе. Серед виноградників там є гора, яка так забудована, як у казках Андерсена: вулиці — на витягнуту руку. Зі свого вікна можна за руку поздороватися з сусідом. Там таке все дивне, немає агресії, цивілізації, суєти. Таке мені до душі, але й на це я свій Львів не проміняв би. У Львові, ніби знаєш вже кожну вулицю, але можеш йти і час від часу знаходиш щось досі небачене. Тому всім раджу: ходіть із піднятою головою!

Улюблені книги на все життя — Хемінгуея, Маркеса і Нодара Думбадзе

— Я завжди багато читаю нового, але найбільше вражень приносять ті книги, що, певно, залишаться зі мною протягом усього життя. Я обожнюю твори Габріеля Гарсіа Маркеса і романи Ернеста Хемінгуея — саме романи, бо його оповідання чогось мені менше до вподоби, певно, через «Старика і море», любов до якого відбила школа. А от як романіст Хемінгуей — неперевершений, що особливо відчутно у його знаменитій «Фієсті».

Прекрасні романи також у грузинського письменника Нодара Думбадзе, ім'я якого, на жаль, нині часто незнайоме сучасній молоді. Раджу почитати його «Белые флаги» і чудове оповідання «Я, бабушка, Илико и Илларион». Як і в Хемінгуея, у творах Думбадзе ніби й біда показана, а все одно є сонечко в руках, оте світло в кінці тунелю. Так, як вони любили людей, певно, ніхто не любив! А на вершину піраміди улюблених письменників я б поставив ім'я Ліни Костенко. Читаєш її надінтимну лірику, вражаючі романи — і не перестаєш дивуватися, як влучно вона підбирає одне слово до іншого.

З мрією, щоб у розмовах про культуру, не доводилось скиглити

— Я хочу, щоб театр, в якому я працюю, був успішним настільки, щоб був рівним найкращим театрам світу. Це не мрія-утопія, вона може бути реальністю. Я бачив багато театрів у світі і знаю, що ми нічим не гірші. Ми просто зарізані комунікацією, фінансами, загальною політичною ситуацією, але за своїми можливостями і талантом не тільки не гірші, а навіть — краще збереглися. З нутром, професією, бажанням і здатністю чесно працювати у нас все в порядку. Тому я мрію, щоби обставини змінилися настільки, щоби я перестав про це скиглити. Не хочеться більше просити: «Подивіться на мистецтво й культуру!» Хочеться, щоб все це було по факту. А що стосується особистих мрій, то головна — аби мені не треба було мріяти. Нехай все бажане було реальністю!

Розклад онлайн-показів вистав Вінницького академічного театру ім. Садовського на квітень:

У квітні на Youtube-каналі театру ім. Садовського дивіться:

Сьогодні, 10 квітня, о 18.30 — виставу «Політ над гніздом зозулі» Вадима Сікорського.

У неділю, 12 квітня, о 12.00 — казковий мюзикл «Попелюшка» Таїсії Славінської.

У вівторок, 14 квітня, о 18.30 — театралізоване шоу «І все життя – Театр!»

16 квітня о 18.30 — виставу «Сон» Віталія Селезньова за драматичною поемою Т. Шевченка.

22 квітня о 18.30 — драму «Молода кров» за твором В. Винниченка.

24 квітня о 18.30 — зворушливу історію про просте і вічне «Бог пообіцяв…» Оксани Бандури.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.