Кіно не для глядачів. Як живе найстаріший кінотеатр Вінниці та секрети його закулісної «кухні»

• Старший інженер вінницького кінотеатру «Родина» про те, що відбувається зовсім поряд з вами поки на екрані показують фільм
• Що потрібно для того, щоб на екрані кінотеатру з’явився аналоговий фільм та про те у скільки оцінюється професія кіномеханіка

До показу на великому екрані фільми проходять довгий шлях. На кожному етапі картину дивляться багато людей і глядач у кінотеатрі у цьому ланцюжку остання ланка. Від кіномеханіка залежить, чи зможе відвідувач кінотеатру побачити результат усього знімального процесу. Журналіст 20minut.ua побував за кулісами кінотеатру «Родина» і дізнався про те, як вправлятись з плівкою.
- Зараз до нас фільми на плівці привозять рідко — розповідає старший інженер кінотеатру Віра Худик. — Останнього разу показували українського «Поводиря». Тепер картини більш у цифровому форматі йдуть. Робота кіномеханіка, як такого втрачає романтизм. Все простіше стало: натиснув кнопку — комп’ютер сам показує. Великого розуму не треба, хоча теж є свої нюанси.
Щоб потрапити у кімнату кіномеханіків у «Родині», потрібно обійти будівлю та піднятись по сходах. На дверях вивіска «службове приміщення». За ними кілька кімнат. Одразу з дверей натикаєшся на умивальник. В найбільшій — три великих проектори і мало світла.

В перерві між сеансами дві жінки — кіномеханіка перевіряють на комп’ютері справність фільму. Одна з них Віра Худик, розповідає, що в системі кіно працює з 1973 року.

— У нас тут теж були свої катаклізми, — каже жінка. — Радянський Союз добре вирощував професійні кадри. Ніхто не задумувався над тим, що мінімальний прожитковий мінімум один, а мінімальна зарплата інша. Зарплата чомусь завжди була меншою прожиткового рівня. Хочеш — не хочеш потрібно якось викручуватись. Всі з роботи щось таскали. А в нашій професії не було що додому нести, тому і не хотіли тут працювати.

За словами Віри Костянтинівни, зарплата кіномеханіків завжди була маленькою, а відповідальність — великою. Жінка починала працювати в кінотеатрі за 62 рублі. Інженер в той час отримував 120.

— Потрібно добре розбиратись у техніці, знати електрику і нести відповідальність за техніку безпеки, — каже жінка. — Ситуації різні бувають. Плівка горюча. Кіномеханік повинен знати, як себе поводити, щоб у залі не було паніки і люди один одного не душили. А то хтось може залізти комусь на голову і увесь зал по ньому пройде.

— Працювати в кіно прийшла у 1973 році, після закінчення курсів кіномеханіків у четвертому училищі, — розповідає Віра Худик. — В дитинстві у нас всі «хворіли» кіно. Це було дуже романтично. В парку стояв дерев’яний кінотеатр «Промінь». Потім закінчила львівський кінотехнікум. Так стала кіномеханіком і кінотехніком. Навчалась у театральному інституті на кінознавця. Почанала працювати у кінотеатрі «Росія». У той час у Вінниці було вісім кінотеатрів, побувала у всіх.

Три кінопроектори у «Родині» працюють тут з 1979 року. Коли йде кінопоказ, одночасно включають два. Третій у резерві, на всяк випадок.

— Фільми раніше ділились на частини довжиною по 8–10 хвилин, потім стали по 15–20 хвилин. Бобіни потрібно було поперемінно ставити то на один, то на інший проектор, — каже Віра Худик. — Важити вони могли від двох до чотирьох кілограмів. Якщо все йде нормально, глядачі у залі не здогадуються, що механік «клеїть» кіно.

Про те, що бобіну потрібно змінити, попереджають звукові мітки на плівці. За один сеанс змінюється п’ять-шість таких бобін.

— Для покращення якості фільми склеювали в одну бобіну, але для цього був потрібен спеціальний пристрій, — каже жінка. — У «Мирі» такий був. Тоді зовсім просто, фільм показували за один раз.

Конструктивно звук на плівці випереджає зображення на 26 кадрів. Така відстань у проекторі від фільмового до звукового вікна.

— Фільми на бобіни різали так, що можна було точно не попадати, — каже Віра Худик. — Одна закінчувалась, наприклад, тим що їхав автомобіль, а на іншій людина відкривала двері і виходила. Якщо щось «не догравало», на сюжет фільму це ніяк не впливало.

— Працюючи тут 44 роки, дивилась майже всі фільми, які нам привозили, — каже жінка. — Зараз стало важче знайти якогось цікавого режисера — новатора. Дивишся фільми і бачиш старі картини, з яких вони скопійовані. Спецефекти стали кращі, але авторських задумок поменшало.

Серед улюблених фільмів Віра Костянтинівна називає «Політ над гніздом зозулі», трилогію «На кілька доларів більше» та «Тіні забутих предків».

— Цей кінотеатр, до речі, найстаріший у Вінниці, — розповідає жінка. — Про цю історію я вже всім розповідаю. Дізналась, що він був побудований у 1890 році. Знаменитий київський «Жовтень» побудували у 1937 році. У Вінниці перший кінопоказ пройшов у 1911 році. Це при тому, що взагалі перший фільм у світі показали у 1897 році в Парижі. До революції в кінотеатрі проходили дворянські збори і був ілюзіон під назвою «Амброзій». Можливо, добре було зараз реконструювати його в ретро стилі, щоб об’єднати музей і кінотеатр. Зараз практично в жодному кінотеатрі не залишилось такої апаратури. Всі або зруйновані, або перепрофільовані. Кінотеатр міг би стати однією з візитівок Вінниці.

Фото 1 з 5

Previous Next

1. 
2. 
3. 
4. 
5. 

Previous Next