Три місяці Світлана Загранюк живе з маминою ниркою

>Мамина зарплата 800 грн
Хвороба нирки у Світлани Загранюк настільки прогресувала, що лікарі не приховували від матері найстрашнішого.
- Вони давали зрозуміти, що у доньки дуже погані справи, - каже Віра Макарівна. – Я й сама це бачила. Гемодіаліз їй не допомагав. Коли інші пацієнти, які проходили таку ж процедуру, почувалися краще, у Світлани все було навпаки. Тиск підвищувався до позначки 220 одиниць. Допікали головні болі. Вона висохла на тріску. Важила сорок кілограмів. Тому я наважилася на операцію. Добре, що моя нирка підійшла.
Більше 60 тисяч гривень коштує операція з трансплантації нирки. У Віри Загранюк зарплата 800 гривень. Вона працює секретарем у Козятинській школі-інтернаті. Доньці платять за інвалідність 771 гривню. У Світлани перша група. Оце весь сімейний заробіток. Молодша донька поки що не працює, вона у декретній відпустці, доглядає дитину. Чоловік Віри Макарівни помер.
- Я навіть не сподівалася, що на світі стільки добрих людей! – каже пані Віра. – У цьому переконалася після публікації в газеті. Бувало, люди телефонували і казали, що не мають грошей, щоб допомогти, то хоч словом підтримували.
Дехто з однокурсників Світлани, а це випускники Вінницького національного технічного університету 2004 року, тільки з публікації в газеті дізнався про її біду. Назвати прізвища тих, хто допомагав, немає можливості. Багато з них не залишилися осторонь. Зібрали гроші, передали мамі Світлани. Загранюки отримали підтримку від торговельно-розважального комплексу «Амагама» та фірми «Гервін». Не давали занепасти духом друзі, серед них – Єгор, Володимир та Віталій. Завідувачка нефрологічного відділення обласної лікарні імені Пирогова Наталія Пивоварова стала для Світлани ледве не другою матір’ю.
- Коли ми запитали після операції молодого чоловіка на ім’я Олег, чому він вирішив допомогти Світлані, - каже Віра Макарівна. - Він не приховував, що під час прочитання статті в газеті, ніби отримав якийсь сигнал про те, що має допомогти цій дівчині. Він людина віруюча. Для нього допомагати людям – свята справа.
Олег категорично відмовився, щоб називали його прізвище в газеті. Хоча він чи не перший зателефонував у редакцію після статті у лютому, і попросив телефон матері хворої дівчини. Потім найбільше допоміг фінансово.
- Олег розраховувався з лікарем, - продовжує мати Світлани. – Він два рази приїжджав до нас у Київ в лікарню. Забирав нас своєю автомашиною додому після лікування. Поповнював рахунок, щоб мали можливість купувати продукти, навіть на телефонні розмови давав гроші.
- У мене є знайома, з якою ми разом проходили сеанси гемодіалізу в «пироговці», - розповідає Світлана. – Її мама так само згодна віддати нирку. Але обоє в один голос кажуть: «Нема грошей». Не вірять, що є ще люди з добрим серцем. Ми в цьому переконалися, бо так само не мали чим заплатити за операцію… Тому й радимо, щоб теж спробували.
Перед операцією читала молитву
- Мама мені сказала перед операцією: «Не смій плакати!» - згадує Світлана. – Ми знаходилися в одній палаті. Спочатку на операцію мали забирати маму. Щоб не плакати, я читала молитву. Дуже довго. Просила Бога, щоб допоміг мені. Бачила, що медицина безсила. Стільки часу лікувалася, а краще не ставало, тільки гірше. Тому просила Всевишнього. Тим і заспокоїлася.
- Не повірите, я страху не відчувала нітрохи, - каже Віра Макарівна. – Страх був тоді, коли треба було знайти гроші. А вже як воно так вирішилося, чого боятися. Не повірите, мене везуть на каталці в операційну, а душа, здається, співає. Я й сама, щось там мугикала собі під ніс. У мене є передчуття того, що має бути. Уже не раз перевіряла це на собі. У той день внутрішній голос підказував, що все буде добре.
Приблизно три години тривала операція з видалення нирки. Потім ще стільки ж часу нирку тримали у спеціальному розчині. І тільки після того її пересадили доньці.
- Нирку видаляв хірург Володимир Баран, - каже Віра Макарівна. – Він внук засновника відділення трансплантології. Велике фото його дідуся пацієнти бачать при вході у відділення. Володимир Євгенович дотепер залишається нашим лікуючим лікарем. Кожен місяць їздимо до нього на обстеження. А пришиває нирку тільки один лікар – Рубен Заграбян.

Важка, як каменюка
- Усі знають, що нирка знаходиться на спині, - уточнює Світлана. – Але при пересадці її вшивають спереду, на животі. Ось вона в мене на кишечнику, трохи праворуч від центра живота. Під шкірою, звичайно. У перші хвилини після операції мені здавалося, що поклали якусь каменюку. Такою важкою здавалася нирка. А як боліло! Лікар казав, що це кишки й нирка воюють між собою. І тільки через тиждень відчула полегкість. Сказала про це медсестрі, а вона: «Тепер вона вже твоя».
Дівчина не приховує, що дуже хвилювалася. Бо перед нею у трьох пацієнтів після трансплантації виникли проблеми.
- Один хлопець поступив у лікарню ще до нас, - каже Світлана. – Ми вже поїхали додому, а він ще залишився. Бачили його в лікарні, коли через місяць приїхали на перевірку. Всім роблять усе однаково. Нирки для пересадки беруть тільки здорові. А результат різний… Тому я старалася дотримуватися усіх порад лікаря.

Ще на лікарняному ліжку Світлана почала вишивати. Раніше їй цим ніколи було займатися. Щиро зізнається, що й бажання такого не мала. Бізнесові клопоти не залишали часу на таке. Нагадаємо, дівчина до хвороби була підприємцем, мала декілька кіосків, де продавала продукти харчування.
- У неї так гарно виходить вишивка! – каже мама дівчини. – Вже вишила дві ікони. Першу з них подарувала нашому рятівнику Олегу.
- Коли міцніше стану на ноги, хочу зайнятися моделюванням одягу, - розповідає про свої плани Світлана. – Відчуваю, що це моє заняття. Торгівля – то суєта. Не те. А тут можна дарувати красу людям.
Світлана показала деякі зі своїх робіт. Крім вишивки оздобила додатковими узорами звичайні брюки. «Гарно вийшло, правда?» - запитує дівчина, показуючи свою роботу. Найбільше, чого їй не вистачає, це спілкування. Ще під час попереднього лікування дівчина втратила слух. Нині користується слуховим апаратом. По телефону розмовляти майже неможливо. Тому Світлана мріє про комп’ютер. З їхніми заробітками і витратами, зібрати грошей на таку покупку нереально.
- Просити у когось ми більше не можемо, - каже мати дівчини. – Люди й так нам уже багато допомогли.
- З допомогою комп’ютера могла б знайти хоч якусь роботу, - каже Світлана. – Умію працювати на комп’ютері, швидко набираю текст. Дуже хочу сама заробляти гроші. Працювати фізично поки що лікарі не дозволяють. Та й не скрізь з таким слухом, як у мене, візьмуть на роботу.

Ліки оплачує держава, але…
Ще в 1998 році Кабмін прийняв постанову №1303 про безоплатний та пільговий відпуск ліків, зокрема, для пацієнтів з трансплантованою ниркою. Лікування, як уже згадували, дуже дороге. Місячна потреба - вісім тисяч гривень. Та ще й лікарі наголошують: пропускати прийом не можна жодного разу. На час спілкування із Загранюками у Світлани залишалося ліків на декілька разів. В обласному управлінні охорони здоров’я Вірі Макарівні повідомили: поки що не отримали необхідних їй препаратів.
- Буду їхати на прийом до начальника управління, - каже мати хворої дівчини. - Нагадувати про себе, просити, бо ж біда буде. Нам уже казали одного разу: може, ви за свої кошти купите трохи ліків. Ось так. Нібито держава дбає про пацієнтів з чужою ниркою. А дехто гне по-своєму.
Віра Макарівна разом із Світланою дуже просила через газету сердечно подякувати усім-усім, хто відгукнувся на їхню біду і у важкі хвилини підтримав їх.
- Про це будемо пам’ятати, доки будемо жити, - кажуть в один голос.
А ще Світлана передає друзям вітання – з ким навчалася в університеті, з ким працювала, з ким познайомилася в лікарні. Каже, що часто згадує їх. Бо має для цього достатньо часу. Дівчина мріє про зустрічі з багатьма з них. Вірить, що це обов’язково відбудеться. Ось тільки трохи сил набереться після операції…

Номер рахунку Світлани Загранюк:
ПриватБанк,
код отримувача: 4627087873431375
на ім’я Світлани Загранюк