Ніна Гнатюк «про каштанів свічі, як члени чоловічі», які не перевиховують, але лікують. Бо це поезія

Стоять каштанів свічі,
Як члени чоловічі,
Напружаться на вітрі —
І бризне ніжний цвіт.
І я у тому цвіті,
Як терлиця в термітті,
Молю єдине в Бога —
Ще жменьку юних літ. 

Це Ніна Гнатюк. Її вірш увійшов до збірки інтимної лірики. Саме ці «каштанів свічі» стали її визитівкою. Але лише для тих, хто її не читав… А тут уже неформат: Ніна Юхимівна сьогодні не в тренді. Їй – 70. Не та еротика у віршах. Її прізвище рідко згадують, хоча старше покоління пам’ятає, та й у владних кабінетах не забули її присутність…

Вона проти того, аби «топтались по класиках». Годинами може говорити про Кобзаря, як жив, кого любив і що пив… «Тарас Шевченко не був ні геєм, ні алкашом, хоч про це тепер модно писати. Не слід вигадувати якійсь негідні вчинки і приписувати їх видатним. Людина не може вивищитись тільки на брехні і негативі. І треба знати, що вони робили все, що змогли...»

Її часто питають про дружбу з Ліною Костенко, на що вона делікатно віджартовується: «Ліна Василівна сама із собою не дружить…» І додає: «Вона велика жінка…» 

Свої ж вірші Ніна Гнатюк видавати не спішить: «Залишилось ненадрукованих багато цікавих... Книга вибраних віршів – як зібрання колишніх коханців. По-перше, їх не треба збирати докупи, по-друге, не знаєш, кого з ким посадити, а по–третє, щоб вони ще не пересварилися між собою… Важко зробити книгу, щоб вона була логічною, послідовною, щоб не заперечувала сама себе, щоб ти колишня і теперішня не в була в антагонізмі… Треба написати нову книжку, але вона може бути такою різкою і такою страшно самовбивчою… Бо нове життя нового прагне слова…»     

Її слова поети бояться. А думка Ніни Гнатюк сьогодні важлива – вона одна з тих, хто приймає у Спілку письменників України. Сьогодні про неї пише Вікіпедія, як і про тих, хто писали її біографію…

46 років тому її саму прийняли до цієї спілки, посвідчення підписане Олесем Гончаром. Перша збірка сільської дівчини Ніни Гнатюк вийшла в 19 років – «Пелюстка грому».  Про неї писав Павло Тичина... Рекомендацію на вступ до інституту дав Андрій Малишко… «Стипендія була 28 карбованців, а гонорар за книжку – 490 крб. Я купила дівчатам ящик шоколадних цукерок – зірвала пару, грішна…»

Про вірші у вінницьких трамваях та поетичні «тусовки», про сучасних «геніїв з відхиленнями» та практику у психлікарні, про «патологічну чесність» Василя Стуса і монологи  Ліни Костенко до семи ранку під вино, про своє життя «як прохідний двір» із холодцем та кохання в 70 із бдзігорним салатиком - висока жінка із низьким тембром - Ніна Юхимівна Гнатюк мудро і з іронією. Ексклюзивне інтерв’ю для «20 хвилин».

— Зізнаюсь чесно, я не написала жодного вірша. Не дано…

— То ви нормальна людина.

— Сьогодні усі, хто вміють писати, вважають себе блогерами, журналістами. Чи багато сьогодні поетів, або ж тих, хто себе такими вважають?

— Не поетів, а тих, хто складає вірші.

— Як визначити талант? Ви саме цим займаєтесь – перечитуєте чимало, графоманів, зокрема...

— Річ у тому, що я багато років займалася з роботою творчої молоддю. У Вінниці десять років очолювала обласне літературне об’єднання, їздила на районні літоб’єднання в Чернівці і Могилів-Подільський – там була справжня школа поезії. Ви не уявляєте! Станіслав Тельнюк працював в редакції – друг Павла Тичини, літературознавець, критик. Солдатом служив у війську Роман Лубківській – теж не пересічна творча особистість (саме за його ініціативи започатковано традицію складення присяги президентами України на Пересопницькому Євангелії -  Авт.) http://gazeta.dt.ua/CULTURE/vam-telefonuye-zabutiy-galickiy-poet-_.html)

Потім уже в Києві, працюючи на республіканському радіо, я записувала найвидатніших поетів світу й України… Зараз очолюю приймальну комісію Київської Спілки письменників і є членом всеукраїнської приймальної комісії, тому через мої руки проходять не лише тоненькі збірочки поезій молодих авторів, а двотомники, тритомники досить поважних людей. І доводиться читати все: що хочеш – і що не хочеш, що мусиш – і що не мусиш…

Мода писати була завжди у всі віки. І завжди офіцери, якісь князі, вельможі записували своїй дамі віршами у альбом з побажання чи зізнавались в коханні в поезії. Людина хоче висловити свій погляд на світ чи почуття до коханої людини нетрадиційно. І це так само природньо, як дихати, як посміхатися, як дарувати квіти…

Інколи пишуть рятуючись від депресії, від трагічних переживань, потрясінь… І це теж нормально. Коли людина пише про якісь трагедії, про якесь жахливе вбивство, можливо,  вона не стає вбивцею насправді, а робить це на папері. Отака загадка психології чи психіатрії -- вона теж потрібна.    

Ви запитали, як відрізнити поезію від непоезії – віршоробства? Поезія – це мед, це згусток, це нектар… І для того, щоб зібрати один грам меду бджола має облітати 100 тисяч квіток. Тому для того, щоб знайти оте ядро, оту метафору, своєрідний свіжий незатертий погляд на життя, на якусь деталь треба списати десятки аркушів і викреслити ті слова,  які лягли на папір. А, можливо, ця метафора приходить не знаючи звідки – так, як пелюстка вишнева падає на голову, як повів вітру хитає гілку перед очима… Поезію не можна запрограмувати. Вірш на задану тему - комусь привітання до ювілею можна, а поезію - ні. Вона не планується. Це як якесь озоріння, як сон. Хіба можете запланувати сон?

Є прекрасний поет Станіслав Чернілецький – родом із села Жван Мурованокуриловецького району.  Він закінчив Тульчинську школу-інтернат, Вінницький педуніверситет, викладач Київського театрального університету, перший лауреат премії Симоненка, у позаминулому році вручили премію Бортняка. Взагалі, це легендарна людина – він перепоховував Василя Стуса і зняв про нього трисерійний документальний фільм «Просвітлої дороги свічка чорна». Він є учасником подій на Майдані, був там важко поранений – п’ять осколків увійшло в руки і в ногу. Лікарі мали ампутувати праву руку, але Ольга Богомолець його врятувала. Вона добилась, що сорок важкопоранених відправили в Чехію. Там лікарі з нічого склали йому праву руку, зробили все, щоб вона діяла. Українська діаспора в Чехії ходила до нього, а він марив, забинтований… До нього приходили рядки і їх записували… Так народилася книжка «Чеський зошит». Прекрасна книжка, незрівняна. Ми ініціювали висунення на Шевченківську премію. Премії не дали, але справа не у тому.  Його премія – любов до життя, подвиг... Так от є в нього вірш, який став хрестоматійним і його вивчають у шостому класі.

«Встала мати. Мотузочком диму
Хату прив'язала до небес».

Оце є поезія. Оце метафора. Всього два рядки. Але ви бачите картину, бачите оце вранішнє село, теплу мамину хату, можливо, в снігах, бачите оцю змієчку-мотузочку диму, яка тягнеться… Ви відчуваєте магію тепла, хатній домашній інтим, вам хочеться до мами, до хати, уже пахне свіжий хліб, який мама з печі дістає…

А непоезія: «Вулицею йду, до тебе я бреду, де ти моя кохана, на серці рана… Україна солов’їна, руїна…» Я так можу говорити чотири доби підряд, але тут поезії немає. Це просто складання слів.

А потім поезія – це ще й вміння серед сотен тисяч слів знайти ті, які тільки сюди ляжуть, щоб їх згуртувати, щоб вони органічно лягли, щоб вони не уявляли себе один від одного… Ніхто не знає скільки слів в українській мові. Ви перерахували всі квіти в лузі, всі зірки на небі? Але ж вони існують тільки тоді, коли ми їх вимовляємо, коли їх дістаємо із шухлядок пам’яті це слово. От я недавно писала вірш, і мені потрібна була рима до слова березень. Ну я ніяк не могла її знайти. Селезень – вже було. І я вигадала нове слово «підперезень» - підперезатися. 

Але що робити з тими, хто не може творити, а хоче? Творення віршів – це як добування руди. Пам’ятаєте, як у Маяковського: «Поэзия - та же добыча радия». Хай людина цим займається, можливо, вона тим самим рятується від депресії, від горя, від самотності чи хоче комусь принести радість… Хай пише. Та треба пам’ятати, що є позія,а є просто віршотворення, і не змішувати ці два поняття. Тому що дуже багато є сьогодні претендентів на членство спілки письменників, інколи і приймають тих, хто не досяг якихось вершин, бо буває по-різному. Але треба розуміти, що в літературі досяг ти чогось чи не досяг – сам собі будь суддею. Це дуже важко. Але це треба вміти робити.

— Можливо, бачили чи чули про новий телесеріал «Таинственная страсть» про «шестидесятників» - Євтушенко, Ахмадуліна, Вознесенський, Окуджава, Бродський…

— На жаль і на щастя, я не дивлюсь телевізор з 1991 року – у мене його просто немає.

— Мова не про сам серіал, хоч його і критикував Євтушенко, який днями пішов у вічність. Він з тих, хто в СРСР збирав  стадіони. Їхні вірші читали і знали напам’ять мільйони. Чи є сучасні поети, які могли читати вірші для десятків тисяч?

— Для того, щоб зібрати стадіон, по-перше треба, щоб були ті, хто читав б цього поета. У мене, наприклад, теж були гарні великі творчі вечори. Один з ювілейних вечорів був у Будинку художника в Києві, де в залі 600 місць. Для поета мого рівня – це нормально. Я б сьогодні могла зібрати зал на 800 місць. І «Український дім» у столиці, Будинок вчителя, але навіщо? Самій собі збирати великий зал, коли поети вищого рівня не мають цього залу. Вважаю, неетично.

«Ліна Костенко непрочитана, як й інші великі поети…»

— Кого вважаєте поетами вищого рівня?

— Багато – їх сотні. Я дуже на себе критично дивлюся, вмію дивитися збоку.

— Сьогодні усі люблять цитувати Ліну Костенко. Чи не заїжджено?

— Вважаю, що я непогано знаю Ліну Василівну, тому що мені пощастило впродовж двох десятиліть – десь з 1992 року по 2010 рік, якби це не звучало банально, бути вхожою до Ліни Костенко. 25 грудня 1992 року записувала її на радіо, вона запросила мене додому на каву, потім вона постійно до мене дзвонила, ми зустрічалися, святкували разом день народження  - у неї 19 березня, а у мене 18 березня… Ліна Василівна або не спілкується зовсім, або спілкується дуже й дуже прихильно  і тісно. Наприклад, ми сідали за стіл о сьомій вечора за червоним вином і до семи ранку. Там було вузьке товариство людей – Іван Малкович , Лариса Кадирова, пізніше Дмитро Дроздовський … Можливо, ще когось забула… І ми вислуховували  тривалі, цікаві і неперевершені монологи Ліни Костенко, боячись вставити туди слово, як кажуть, хитнути думку чи гілку цього її словесного цвіту.

Сьогодні біда в чому? Цитують Шевченка, цитують Франка – рідше, цитують інколи Лесю Українку і цитують Ліну Костенко. Одного разу я навіть чула виступ дуже поважної вченої пані на великому зібранні, яка процитувала Ліну Костенко, а сказала, що це Тарас Шевченко. Хоч ця пані має звання доктора наук.

Ліна Василівна так само непрочитана, як й інші великі поети. Я її дуже і дуже ціную,  сотні разів перечитувала її вибране – книжка, яка вийшла у 89-му році, інші видання…  У неї є вершини творчості, збризки афоризмів, є  вірші, які хочеться не просто цитувати, а дихати ними, але є й дуже прохідні рядки і строфи.

— Не боїтесь таке говорити?

— Не боюсь, тому що я це можу процитувати. Це нормально – видно вершини і низини. Гора не складається тільки з піків. Еверест – це вісім тисяч метрів… У кожної гори є западина і є вершина. Ліна Василівна написала, їй здалося, що це гарно і це вийшло у вибраному. Я вважаю, що вона велика поетеса, велика жінка, велика особистість, але в неї теж є слабкі рядки.

— Вам подобається, коли Ваші вірші читають?

— Мені взагалі не подобається, коли про мене говорять. І коли читають мої вірші.

— Ви мали б звикнути до того…

— Ні, я не звикаю. Мені це не подобається, тому я не хотіла це 70-ліття святкувати. Земляцтво просто вимагало, кілька людей хотіли накрити мені стіл, у Вінниці пропонували «Плеяду»… Я не хотіла великих вечорів. Можливо, час не той.  Війна… Людські трагедії - кожен день везуть хлопців без ніг, без рук, а тут раптом якісь вечір, і якісь зізнання, і якісь перебільшення і епітети…

— Може у Вас якісь комплекси?

— Ні – у мене немає комплексів. У мене комплекс був тільки у молодості, коли я працювала заввідділом сільського господарства і писала про тваринницький комплекс.  Інших комплексів у мене немає.

«Щастя – це власний продукт»

— Давайте поговоримо про чоловіків у Вашому житті. Перед студентами педуніверситету Ви сказали, що мало грішили, мовляв, «треба було більше, тобі було більше віршів».:)

— То був жарт.  Питайте,  буду відповідати.

— Коханню свого життя досі присвячуєте вірші?

— Звичайно. Кохання  - це сонце. Воно тебе зігріває все життя, навіть зимою. Зима – це, можливо, старість. Сонце все одно є. Воно вже не стільки гріє, як те весняне, а  просто робить день світлим.

— Чоловіки робили Вас щасливою?

— Людина сама себе робить щасливою. Ніхто тебе не може зробити щасливою. А щастя – це якась мить, озоріння. Щасливим не  можна бути роками, десятиліттями, впродовж усього життя. Щастя  - це власний продукт. Не в кожної людини душа здатна бути щасливою. А що таке щастя? Це гармонія людини зі світом. Це відчуття, що у тебе крила за плечима… Це тепло на кінчиках пальців, яке ти хочеш комусь віддати… Це знайдений рядок і посмішка дитини, яка біжить тобі назустріч…

У мене було багато щасливих митей. Їх хочеться згадувати. І щастя - забувати те, що було прикре. Це теж щастя. Не можна загрузати в минулому. Трагедія нашого народу сьогодні у тому, що ми загрузаємо – згадуємо голодомори, закатованих, концтабори… Згадуємо тільки образи. Це вже було. З цього треба зробити тільки урок… Чому німецький народ і Німеччина високорозвинена? Адже, хто приніс війну на нашу землю? Фашисти, німецька армія. Але ж гинули наші і гинули їхні, ґвалтували жінок наших і ґвалтували німецьких, бомбили наші міста і бомбили їхні. Але вони зуміли підвести під цим риску і піти далі…

І запам’ятайте: якщо людина каже, що вона бідна, злиденна - половина поваги до неї одразу ж зникає. Світ не любить злиденних, бідних, похилих… Уявіть собі таку річ: у нас навіть є свято - День людей похилого віку. Перекладіть російською: «день людей преклонного возраста». Тобто це люди перед, якими «приклоняются» – схиляються в пошані. А похилий вік – це згорблений, похила поверхня – це значить те, що збігає донизу. Це День людей згорбленого віку. Колись зверталась до посадовців, але їм ніколи читати словники і аналізувати слова. Якщо зміст перекласти правильно, то це має бути День людей поважного віку. Згорблених не шанують. Їм інколи можуть дати дорогу, інколи можуть пожаліти. Але навіть коли в тебе горб на спині, треба тримати високо голову.

— Заговорили за владу. Які у Вас нею стосунки? Які сьогодні, взагалі, можуть бути стосунки у поета з владою?

— У поета і влади не повинно бути ніяких стосунків. У поета єдина влада – це поезія, це Бог,  якщо у нього вірить. Для мене Бог  - совість. Немає совісті -  немає Бога. От чому нас складне й інколи убоге життя? Тому що немає совісті. Тільки коли мірилом цінностей буде совість, люди житимуть по-іншому. Ми ганьбимо і клянемо владу, а влада така, як є – виразник суспільства. Ми дозволили їм керувати.

— Вас влада шанувала?

— Я ніколи не старалася бути представником влади. Повірте, у мене була можливість бути депутатом Верховної Ради, принаймні, двічі. Коли Анатолій Сергійович Матвієнко (екс-губернатор, народний депутат, - Авт.) був головою Народно-Демократичної партії, він забрав мене з посади головного редактора вінницького радіо у апарат облдержадміністрації. І коли вони формували список у парламент (це був 1997 рік), то він сказав: «Ніно, ти що не член НДП?! Я тебе в список не можу внести…» Я сказала, що «поки біля вас буде дехто (назвала кілька прізвищ), то я ніколи не буду членом НДП». Це було дивно на той час не бути членом НДП, будучи консультантом голови ОДА, його довіреною особою на виборах... А він тоді провів у Верховну Раду величезний список.

— І Ви б пройшли?

— Звичайно – якби записав мене у перших 30... У перше скликання ВР не пішла, бо йти разом із тими, хто мав партквиток, коли Стуса закатували – це аморально.

— Не шкодуєте тепер?

— Ні. Бо я не пішла проти свої совісті. Сказати, що я взагалі не йшла проти совісті, - не можна. На 95% в житті завжди керувалась тільки велінням совісті.

— Яка сьогодні пенсія у поета?

— У поетів немає пенсій – їм не платять пенсію, як поетам. Пенсія є у журналіста, водія, прибиральниці… Остання посада, з якої я пішла на пенсію,  – кореспондент газети «Урядовий кур’єр», тому у мене журналістська пенсія.

«Якщо думаєте, що всі прочитають книжку про сучасного Павку Корчагіна і стануть іншими, - це самообман»

— Сьогодні шукаєте спонсорів, аби видали Ваші твори?

— Ні, я спонсорів не шукаю. Навпаки  - спонсори шукають мене. Але я не люблю видавати книги. Не люблю пропагувати себе – люблю пропагувати інших. Останнє, що я зробила, це кілька антологій. Із професором Подолинним «100 поетів Вінниччини за 100 років». Із своїм сином Тарасом ми зробили - «Із рідним краєм поріднюсь. Василь Стус і Вінниччина». Зовсім недавно зробили антологію «Дністрове гроно. Літературо-мистецька Ямпільщина». І от зараз я почну працювати над книжкою під умовною назвою «Земля Івана Богуна – колиска Василя Стуса». У 2018 році відзначатимуть 80-річчя Василя Стуса, і я хочу показати землю, яка народила Стуса. Дуже часто в газетних статтях, у виступах і літературознавці, і публіцисти кажуть, що «Стус народжений Донбасом». Якби Стус був народжений Донбасом, у кращому випадку він був би Іваном Дзюбою. Я глибоко шаную Івана Дзюбу – академіка, пам’ятаєте його працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?»... Під час перегляду фільму «Тіні забутих предків» Чорновіл сказав: «Хто проти гонінь на українську інтелігенцію, встаньте».  Василь Стус схопився… І всі ті, хто схопився у кінотеатрі були «взяті на олівець», були посаджені за грати. Арештували й Івана Дзюбу… Але Іван Дзюба покаявся. І я його не звинувачую – невідомо, щоб зробили ми, якби нас так ламали, допитували і катували. Тим більше, у нього був туберкульоз. Він потім працював рядовим журналістом в якомусь виданні, став міністром, академіком, став поважною людиною… Але він - не Василь Стус. Таких, як Стус, майже немає. Якщо лікарі йому встановили діагноз «патологічна чесність». А уявляєте, Медведчук, який був його адвокатом, став його обвинувачувачем на  тому страшному процесі. Я цією книжко хочу підкреслити, що Василь Стус народився на Вінниччині – на землі Івана Богуна, яких зламав об коліно шаблю, щоб не служити московському цареві…

І от ця імперія досить живе в душах мільйонів людей – імперське мислення, імперське схиляння, імперське обожествляння царя, лідера, генсека, президента… І обов’язково думка одна і бажання більше загарбати, хоч воно тобі вже й не треба… Так само - бути рабом і відчувати від цього високе-високе щастя, що ти зігнутий комусь служиш… Це дуже важко. І позбутися цього майже неможливо, але потрібно. Оцих 25 років – це ще не незалежність. Думаю, треба ще років 100-200, щоб пройшло кілька поколінь. Але вміння дорожити своїм, рідним, відстоювати його і знати, що ми не такі, як інші…

Ви мене запитали про стосунки із владою. Я владу не кляну, якщо у тебе засмічений під’їзд, поламані дерева, якщо у тебе брудно навколо, якщо ти сам ходиш і, вибачте, отруюєш повітря матюками. Вже неможливо на тролейбусній зупинці стояти. Треба територію, де ти живеш, робити чистою. І хай цих острівців стає все більше. Кожна людина навколо себе повинна творити якісь світ доброти, ввічливості, приязні, гарної мови. Навіть коли зустрічаються друзі за келихом вина, нехай його буде мало, але це буле ковток доброго вина, якісного чаю… Інакше ми загрузнимо в цьому болоті – і в словесному, і в економічному…

Молоді люди інші. Але й до них достукуватися треба. Сьогодні дуже мало гарних вчителів… У Царській Росії лікар і вчитель – це були державні службовці, які мали певний статус.

— Ви казали, що принципово не хочете опановувати комп’ютер. Але сьогодні не треба применшувати роль соціальних мереж. Чи не вважаєте, що це Ваша помилка -  могли б через інтернет достукатися до молоді?

— Я не прагну нікуди достукуватися.  От сьогодні хтось напише правильний твір з таким поважним героєм – сучасний Павка Корчагін. То якщо ви думаєте, що всі прочитають цей твір і стануть іншими, - це самообман. Жодна книжка не здатна перевиховати – тільки самовиховання.  І тільки тривалий процес еволюції – робота над собою.

— Це закладати мають батьки?

— Оцей генетичний зв'язок між батьками і дідами розірвано голодоморами, війнами… Сьогодні хліба вдосталь в магазинах. Можна купити чверть і дві скибочки, а я все одно купляю цілий буханець. Голодомор живе на генетичному рівні, як з ним не борись. Так буде ще кілька поколінь... У мене хліб засихає, загортаю і віддаю консьєржу, щоб він в селі кури годував.

— У ваших дітях голодомор минув?

— Не можу сказати. Молодший син зі мною живе. Старший – у Вінниці.  Ми не живемо разом, не спілкуємось на такому рівні. Зараз між батьками і дітьми немає такого тісного спілкування, як колись. Навіть якщо і живеш разом, зовсім інші планети. Телефон – це не є спілкування. Телефон - це інформація. Він ніколи не замітить погляду, дотику рук і спільного чаювання. Я вважаю, що телефономанія вбиває. В метро всі сидять і дивляться в телефон, молодь тебе не помічає, навіть якщо ти будеш стояти поруч з тяжкими торбами.

— Журналісти сьогодні знають, що є дві топові теми: секс і вбивство – задоволення і страх - те, чим керується людина. Ваш вірш про «каштанів свічі» міг би зацікавити прочитати Вашу іншу поезію?

— Ні! Взагалі, особисте життя і те, що написане – це зовсім різні категорії. Поезія – гіпербола, перебільшення. В поезії є пошук якоїсь досконалості, якоїсь висоти. Не можна особисте  дорівнювати творчості. Творчість витікає з особистого життя, але вона не ідентична.

— І  все ж таки - інтимна лірика могла би підштовхнути молодь читати більше?

— У Вінниці я більше займаюсь видавничими справами, і мене тут не запрошують, як кажуть, у «тусовки», хоч я цього слова не люблю. Тому я не знаю чим живе творча молодь. Але я знаю, що у Вінниці є фестивалі, десь біля вежі читають вірші, у трамваях звучать вірші… Значить це потрібно. Це добре - має звучати слово, має звучати слово живе, якесь оригінальне. Можливо, навіть не знаєш цього слова, прийдеш і потім знайдеш у словнику.

— А Ви свої вірші часто читаєте?

— Рідко. Немає нагоди це робити.

— Із сучасних поетів,  хто подобається?

— Я не можу сказати, що подобається поет. Мені подобаються окремі вірші. Є поет, у якого 800 сторінок, а там два живих вірша. Можливо, я зроблю ще одну антологію - зберу свої улюблені вірші. Наприклад, у Шевченка є вірші незаїжджені. В одному з віршів є два рядки:

«Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!».

Ці рядки не цитують, лише «борітеся і поборете». Чи ще:

«Ми восени такі похожі,

Хоч капельку на образ божий…» 

Яка глибока філософія у цих рядках…

— Що скажете про сучасних -  Іздрик, Жадан, Андрухович, Забужко, Матіос…

— Я не буду говорити про це покоління. Молоді повинні бути, але розумієте, у нас є мода. Кілька літераторів захопили інформаційний простір, перекладатство. Знають тільки їх і виступають тільки вони. Я не заздрю їм. Треба їх перечитати, але там дуже багато робленого. А закордоном інших просто не знають – інші добитись не можуть. Є, так звана, «сім’я» – група поетів, яких постійно перекладають. Вони талановитіші менеджери, ніж автори текстів. Тести можна аналізувати лише, коли вони перед очима. Я нікому не наклеюю ярлики.

— Раніше теж так було – «сім’ї» ?

— Так. Ті мали ордени, Шевченківські премії, не виходили з ЦК, догоджали… Тоді просто був інший менеджмент.

«Найкраще себе почуваю у товаристві дерев»

— Ваше перше посвідчення члена Спілки письменником підписано Олесем Гончаром. Як  сільський дівчині вдалось «вилізти»?  

— Так складалася доля, що я могла жити в Австралії, в Америці, бути одним із перших поетів України, але завжди робила крок назад – пропускала когось вперед…

Навчалась в шостому чи сьомому класі, щось заримувала, вчитель історії Віктор Григорович Гумовський надрукував ці вірші у багатотиражній газеті. Директором школи був учитель з літератури – талановитий Василь Мефодійович Мазур, він мене підтримав, надрукували вірші в районній газеті, запросили на літоб’єднання вчителів в Чернівці, потім у Могилів… Там був Станіслав Тельнюк… Він це все зібрав і відніс у видавництво «Дніпро», книжка моя мала бути в 16 років. Але сказали йому, що Рильський - в 15 років, а тут в 16… Відклали. Вийшла в 19 років у видавництві «Молодь» - 1966 рік… Вірші були абсолютно нормальні  не було партії, ні Леніна… Потім з’явилися, бо мав бути «паровоз», бо якщо немає вірша про партію і Леніна, то книжка не вийде. Пару «паровозів» було, але на ці теми не писала, зізнаюсь чесно…

Мені щастило на людей. Щастило, що вірші потрапили до Тичини, він написав про мою першу книжку. Андрій Малишко рекомендував до вступу в університет, а потім його дружина - Любов Забашта  писала рекомендацію в спілку письменників. Платон Воронько, Станіслав Тельнюк – вони писала про мене. Мене цінувала Галина Гордосевич – дуже гарна поетеса. Галина Шилова – була заввідділом літератури в журналі «Радянська жінка», яка мене постійно друкувала. Я тоді була настільки відома – журнали всі друкували мої добірки. У «Смені» перекладали мене… Їздила на всесоюзні некрасівські свята, на Дні літератури в Грузію, Киргизію, на творчих виступах об’їздила весь союз – від Риги до Хабаровська… Спускалася в шахту, була на риболовецьких суднах… Боже мій, де я тільки не була?... Все це давало якійсь матеріал, якійсь роздуми… Але абсолютно ніякої гордості, пихи… Я нормальна людина. Ціную людей, які випікають хліб, шиють одяг, садять квіти… У кожного є талант і його потрібно розвивати – немає бездарних людей. Он пані робить нам запашну каву - це теж талант.

— Ніно Юхимівно, з ким дружите сьогодні, з ким хочеться бачитись?

— З квіткою, з травинкою… Найкраще себе почуваю у товаристві дерев… Гуляю дуже мало – немає часу. Рідко буваю в лісі, в парку. Врешті-решт, у місті не дуже погуляєш - багато випадкових агресивних людей. А коли  йдеш з кимось, то це вже нецікаво.

— Втомлюєтесь від людей?

— Крутнусь на каблуках і піду. Людей навколо багато, доводиться їх вислуховувати.

— Вас бояться.

— Чому?                                                     

— Говорите правду в очі, можете біти різкою і нестриманою.

— Різкою можу бути, а нестриманою, мабуть, ні. Я вмію стримуватися. Я вмію мовчати, вмію багато говорити. Вмію собою керувати.

— Ви ображаєте чи ображаєтесь?

— Стараюсь нікого не ображати і не ображаюсь на людей. Коли людина тобі говорить правду, то їй треба бути вдячним. Правда – це ліки. Ліки гірки. Але без них вкоротшується вік. Люди без них не можуть. Треба мати хоча б одну людину, яка тобі скаже: «Оцей рядок – геніальний, а оці рядки  слабкі, ви їх викиньте…» На це люди дуже часто ображаються. А якщо немає такої  людини, то немає зросту. Вибачте, бур’яни ж треба полоти.

— Але творчі люди амбітні…

— Коли я закінчувала вінницький педінститут, перші два курси були знання цивільної оборони – в Радянському Союзі всі готувались до війни. У мене навіть є диплом медсестри, і я проходила медпрактику у психлікарні імені академіка Ющенка. Знаєте, я вмію спілкуватися з геніальними людьми… Коли людина вважає, що вона – геній, я вважаю, що це відхилення.

За життя геніїв немає. Тільки через кілька століть скажуть геніальний чи ні.

— А можливо ми не вміємо говорити один одному компліментів за життя?   Як ті ж самі грузини один одному можуть у вічі говорити «велика людина»…    

— Коли у каву кинути 20 ложок цукру, вона смачна? Ні. Ще й шкідлива.

Комплімент -  це теж солодке. Від солодкого діабет. У всьому треба знати міру.

— Ви вірите гарним словам на свою адресу?

— Та ні. Я собі сиджу і думаю про своє, а ви собі говоріть-говоріть, а я собі ціну знаю… На це все дивлюсь філософськи. Ви ж це бачили на зустрічі у педуніверситеті.

— Приємно було дивитися на Вас, коли вітав Ваш односельчанин Анатолій Левицький – директор вінницької філармонії…

— Анатолій Левицький – це був найкращий парубок у нашому селі, у нього була дуже красива мама – пані Оля. Вона працювала в магазині, і часто чоловіки ходили не купляти хліб і цигарки, а подивитися на пані Ольгу. У нього дуже красивий батько – Роман. Він був бригадиром. Толя грав на трубі в оркестрі, він зараз статний красивий чоловік.

— Він сказав, що Ви з рогатками бігали і танками грались…

— Це гіпербола…  Які там танки?… Ми дружили в дитинстві з сапою і лопатою. Коли там було дружити?.. Треба було ходити на поле, копати буряки, картоплю…  Це ж голодний 47-й рік…

«У мене життя було суцільний прохідний двір!»

— Ваш син – наш колега журналіст газети «33-й канал» Роман Ковальський Вам дякував, зокрема, за те,  що  ніколи не втручалися в його особисте життя.

— Ні в якому разі. Людина сама будує свій дім: сама визначає висоту вікон, ширину дверей – кого вона хоче запрошувати. Син живе у Вінниці, це моя колишня квартира, але ніколи в житті я сама без запрошення туди не прийду. Людина має право у своєму домі бути господарем.

— У Вашому житті так само було?

— У мене життя було суцільний прохідний двір! Постійно були накриті столи, по 20-30 чоловік пили і гуляли, студенти заочники ночували, постійно варила холодець і фарширувала перці… Консервації робила по 400-500 банок. Персики консервувала на газовій плиті по сто трьохлітрових… Та моє життя пішло на кухню і на прийом друзів!.. Я не відбулася, як поет, через це. Моя доброта – це моя найгірша риса… Був такий період у житті. Тепер я зовсім інша. І ніхто до мене не ходить. І консервацію не роблю…

Я люблю піти в кафе взяти  собі кави, взяти бдзігорний салатик. Я знаю, де  це можу їсти. Сиджу у кафе годину - читаю газету або поетичну збірку. І мені дуже комфортно. 

 — І там приходять до Вас рими…

— У кафе – ні. Вночі. У мене біля себе є кілька тонко заструганих олівців і блокнот…  Олівці… Мабуть, тому що з дитинства це. Тоді були лише чорнильні ручки, кулькових ще не було… Тепер завжди є 10-15 тонко заструганих олівців. На столі стоять. Чекають дотику пальців…  

Ніна Гнатюк

***

Ні, мені усе це не здалося,
Ти не просто вигадка свята.
У липневім присмерку волосся
Заблудили маками вуста.

Обпекли морозом теплі пальці,
Між яких я - прутичок лози.
Обняли, наструнили, мов п'яльці,
І життя лягло на терези.

Як же нам розплутати усе це?
Туманіє в погляді сльоза.
Проти всі і все. Саме лиш серце,
Тільки серце тихо мовить - за.

Руки моєї матері...

В мами руки, мов кора дубова,
В мами руки, мов засмаглі весла.
Під очима — сині перевесла,
На губах — печаль і пахіть слова.
В мами руки росяні і теплі,
Мозолі на них, немов медалі.
В мами руки, мов пшеничні стебла,
В мами руки з хліба і печалі.
Як землі торкнуться — сходить рута,
Вийдуть в поле — втопляться у житі,
Бо ж у них жарини сонця чути,
Бо ж у них земні джерела влиті.
Йдуть літа медово і солоно,
Йдуть віки — в диму, в цвіту, у глеї.
Сперся світ на дві рясні долоні —
На долоні матері моєї.
1966

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.