Левко Лук'яненко: "Державі не потрібно, що ми думаємо. Сексотів уже не розмножують… Та довіряти треба"

"Тільки без палки…"  88-річний Левко Лук'яненко так люб’язно просив студенток, які набігли робити селфі після його виступу у Донецькому національному університеті. Селфі-палку він не розумів. Бажаючих сфотографуватися із живою легендою було стільки, що мусили робити лише колективні фото. Його хотіли бачити - легендарного українця. Людину епохи. Дві години він виступав у актовому залі. Стоячи. Без палички…

Це було два роки тому – у 2016-му. Сьогодні, 9 липня, з ним прощатимуться у його рідному селі Хотові, а у вівторок, 10 липня, небіжчика буде відспівано у Володимирському соборі та поховано на Байковому кладовищі у Києві…

7 липня Левка Григоровича привезли до реанімації клінічної лікарні «Феофанія» з інсультом та запаленням легень. Пізніше того ж дня помер… 48 днів не дожив до 90. Слухала його тоді і розуміла, що маючи таку біографію, він не втратив ні адекватності мислення, ні почуття гумору. І то був не патріотичний маразм, а людська мудрість… Його слухаєш і себе мимоволі питаєш: а ти любиш Україну, як він? Достатньо фактів з Вікіпедії.  

…Його мама народила у День незалежності України - 24 серпня. Але заради цього свята йому довелося відсидіти 26 років... У 1961-му Левка Лук'яненка засудили до найвищої міри покарання – розстрілу. Винуватили в тому, що він «з 1957-го виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл тюремним ув'язненням на 15 років.

Кару відбував у Мордовській АРСР, з 1967 три роки у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії. 1966 в Мордовські табори прибувала нова генерація політв'язнів — шістдесятників. Вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в'язнів. Дані про цю боротьбу стають відомими світовій громадськості. Лук'яненко бере в цій боротьбі активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв'язнів переводять у Пермські табори. У 1974 за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук'яненка, до тюремного ув'язнення у Владимирській тюрмі…

На свободу вийшов у 1976 році. Одразу ж вступив у опозиційну правозахисну організацію "Українська Гельсінська група", за що був знову заарештований у 1977 році. Голодував, відмовився давати свідчення і відмовився від громадянства. Засудили на 10 років позбавлення волі і 5 років заслання, яке відбував у таборі суворого режиму у Мордовії. Звільнили лише у 1988 році - у розпал "перебудови" Горбачова…

Не такий як інші…

Ще пару фактів – штрихів до портрету особистості.

Так, Левко Лук’яненко був комсомольцем і  комуністом. У 1953 вступив на юридичний факультет Московського університету, а три роки по тому зрозумів, що обраний ним шлях помилковий…

…У травні 1992 року його
призначили Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993 через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну.

Склав депутатські повноваження 15 червня 2007 і відмовився від висування на позачергових виборах-2007, пославшись на поважний вік.

16квітня 2013 року ухвалив рішення піти у відставку з керування Української республіканської партії Лук'яненка і вийти з партії…

Володів англійською, польською, німецькою мовами. 

Дочекався «імені Василя Стуса»

…У 2011 році Левко Лук'яненко зробив спробу присвоїти ДонНУ ім'я Василя Стуса. Але це було у Донецьку, до війни. Тоді йому відмовили, поїхав звідти ображений. Хто ж знав, що мине п’ять років, і він щасливий повернеться у цей самий університет. Тільки у Вінницю – у Донецький університет імені Василя Стуса.
У долі цього чоловіка так багато всього переплелося. Довго він чекав і мріяв, щоб ми із задоволенням одягали вишиванки, як він. І зауважував: "Якщо патріотизм зводиться до вишиванки, то це не патріотизм. Патріотизм - це ширше. Це любов до рідного краю, до рідної землі, до батька і матері, це любов до могил предків…"
Саме Левко Лук'яненко є автором Акта про незалежність України від 24 серпня 1991 року. І після  він залишиться моральним авторитетом нації. З незламним українським духом. Він був "у тренді України". Дожив до того, за що сидів…
А от про це Левко Лук’яненко говорив у Вінниці.  

"СС Галичина - факт нашої історії. Я розумію деяких вояків"

- Радянська пропаганда поєднувала Українську Повстанську Армію із дивізією "СС Галичина", звинувачуючи і тих, і тих. У дійсності УПА була сформована як сила, що воювала проти усіх окупантів - проти німецьких, проти польських, проти радянських російських військ. Стосовно дивізії "СС Галичина" - ця військова одиниця сформована людьми, які думали, що треба допомогти німцям у війні, бо ті уже відступали, і потрібно було оборонятися проти наступу російської армії. Я не виправдую творення цієї одиниці, бо ідея національної незалежності вимагає бути послідовним і не допомагати якимось завойовникам. Але я розумію деяких вояків дивізії "СС Галичина". Серед молодих хлопців була така думка: "Підемо до німців, де можна навчитися стріляти, воювати, а потім перейти до УПА". Деякі йшли у німецьку поліцію, і потім був наказ перейти в УПА… Хтось не зумів чи не захотів, чи не було достатньо розуміння чи сміливості, щоб вийти із дивізії і піти в УПА. А когось німці запідозрили, що вони пішли у ті одиниці не для того, щоб німцям допомагати, а підготовитися до війни при німцях, то таких відправили у африканський корпус. Німці втратили до них довіру, але не роззброїли. От я із такими також зустрічався. Тобто долі різні, і по-різному складалося… Я не схвалюю, було б краще, якби таку дивізію не створювали. Але був Український комітет. Він був створений у 1941 році, на чолі був відомий географ Кубійович. Цей комітет займався допомогою переміщеним особам, наприклад, українців у Німеччину завезли на роботу, а вони звідти тікали. От цей комітет виписував їм фальшиві або нефальшиві документи, легалізував і давав можливість українцям покращити свою долю. Отже цей комітет частково користувався своїм станом, бо був легалізований у німців. От Кубійович виявися ініціатором створення отієї дивізії "СС Галичина". Можливо, вийшло не зовсім так, як думали, але така дивізія - це факт нашої історії.

"Війна дала можливість зрозуміти суть відносин України із Росією"

- Як ставитися до війни на Сході? Один варіант - мобілізуватися і вибити ворога із території. Другий варіант, який ми бачимо, - нація настільки потужна, що може собі дозволити одночасно і воювати на фронті, і займатися звичайним життям. Ясна річ, що треба збільшувати фінансування армії, а із іншого боку, - влада, по суті, майже усунулася від багатьох таких проблем, і тут виявляється інший інстинкт - національного самозбереження. Сучасні козаки взяли зброю і пішли на війну, а інша нація збирає харчі, ліки, одяг, зброю, машини... Це дуже позитивний приклад для цілого світу і для нас самих, що коли війна почалася, то на оборону України повстав весь народ. І от відповідь за вами: чи треба було мобілізувати одразу у наступ чи поступово? Поступовість - той позитивний момент, що вона дає можливість зрозуміти суть відносин між Україною і Росією, і дає можливість налагодити військову промисловість, виробництво техніки, зброї… У нас же не був завершений військо-промисловий комплекс, значну частину зброї Україна не виробляла. Тепер вона мусить наладити це виробництво… Так що "плюс" одного і "мінус" другого - складне явище. Я не знаю, чи відповів на ваше питання…
 

"Я ледь не відмовився від батька, коли той приніс сіна із колгоспного поля"

- Для поведінки людини має значення кілька чинників. Перше - його свідомість, друге - його сміливість чи боягузтво, і третє - його жертовність чи егоїзм. Я від батька взяв сміливість і жертовність, бажання допомогти іншому. А що стосується свідомості, то радянська дійсність мене учила - її реальність. Справа у тому, що я дуже старий чоловік. Справді. Я народився у радянській системі, і давно народився. Тому знаю, як жили батько і мати, як жили сусіди. Я це все пам'ятав. Щось розумів, а щось потім зрозумів. Село Хрипівка на Чернігівщині, де я народився. У нас у селі не було злодіїв. Ну було три поганих чоловіка на село: один - москалі гне, другий - краде, а третій - бреше. У дійсності крав один, що він крав? Коли люди пішли на поле, то він залізе у льох і візьме глечик молока. То село терпіло і прощало йому. Що стосується "гне москалі", то це значить - лайка матом, тобто удає із себе москаля. Це недобрий чоловік, бо у селі це було не прийнято. Отаке було село... У селі злодійства не було зовсім - і замків не було. Точніше, ключ був під дошкою біля кожної хати. Ви могли зайти у будь-яку хату. Люди вважали так: гріх красти, гріх взяти чуже. І немає значення чиє воно - не твоє, а значить - не маєш права взяти. І коли хтось їхав із лісу і сокира впала із воза, то той, хто побачив, візьме її і біля колодязя покладе, бо ж її будуть шукати…

Радянська влада примусила красти - примусила переступити табу "Не бери чуже". Люди пішли у колгоспне поле: той набрав відро картоплі, а  той набрав у рядно сіна… Переступити табу - це страшенно важка проблема. Коли мій батько пішов уночі і приніс сіна із колгоспного поля, мені було так соромно, що я довгий час не міг дивитися на нього, бо я ж знав, що він чесний чоловік, а тепер він - злодій. Це катастрофа! Це розчарування… Я ледь не відмовився від батька... А потім я взнав, що це не тільки мій батько, а сусід соломи із поля вкрав… А потім ті, хто переступили табу "Не вкради", переступили інше - "Не бреши"… Отак нищила комуністична окупація мораль нашого народу. А у 1920-21 роках керівництво УРСР ухвалило постанови, які були спрямовані розколоти селянство, бо до того село жило громадою, що 90% своїх проблем вирішували без влади. Якщо пам'ятаєте, була картина Шевченка "Судна рада": раду вибирало село - справедливих людей… Комуністи - москальні окупанти ловили людей зі зброєю, бо так чи сяк хтось попадався у полон (збройними загонами була покрита вся Україна після 1922 року), і ставили питання: "Або ми зараз тебе розстріляємо, або дай згоду на співпрацю із чекістами". Думали: "Нехай потім мене розстріляють, ніж зараз". І це було логічно. І підписували згоду. Ловили із сіл кілька людей, і ті слідкували один за другим. Потім їх зобов'язували доповідати. Ось так починалося розколювання села і недовіра один до одного… Прокинулись вранці і кажуть, що Бондаренка арештували… За що? Уже тих, хто був у армії Української Народної Республіки, давно виловили. Хто був у отамана Зеленого - теж нема. Тих, хто був у різних партіях некомуністичних, теж нема. А за що ж тоді цього взяли?! І тоді кожен думає: поки знали, за що арештовували, то спокійно спали, а коли немає відповіді, тоді кожен припускає, що і його заберуть серед ночі. Це охопило весь народ - ступор настав. Жахлива ситуація, бо тоді кожен почав підозрювати один одного, що той сексот («секретный сотрудник») і донесе.

Отак у нас зникли відносини по горизонталі і встановились стосунки по вертикалі - сусід сусіду почав недовіряти і для вирішення будь-яких проблем почав шукати розв'язку із владою. Чоловік свою дружину ляснув по м'якому місці, а вона зі злості замість того, щоб до сусідки прийшла поплакати і там би помирилися, а тепер вона біжить до голови сільської ради або секретаря парткому. А там одразу ж заводять справу: за хуліганство три роки. Вона біжить до міліції і каже, що пожартувала, але то вже таке… Чоловіка відправили на будівництво.
Ті роки - то страшний удар по нації. Знищення віри у Бога, переступили табу… Наступні покоління запросто пішли красти у колгоспи, у держави… А їх наступне покоління пішло красти до сусіда… Ось така деградація…

Сьогодні підстав до недовіри не маємо. Окупаційна московська влада розмножувала сексотів. І Хрущов, і Берія казали, що "у нас кожний четвертий є співробітник із КГБ". Уявляєте скільки стукачів? Бо держава цікавилася думками і за думки карала. У незалежній Україні ніхто не слідкує. Державі не потрібно, що ми думаємо. Але повернутися до довіри один одному важко… Але це треба робити. Маємо повертатися до наших національних цінностей. Свобода і демократія дає можливість відчути спорідненість і перейти до нормальних людських стосунків…
Так от, голод і холод радянської влади, ота колективізація, коли люди скреготали проти комуністів, які зробили людей голодними - мішок зерна за рік роботи і вигодуй чотирьох дітей. Ось оця ненависть, життя батьків, сусідів налаштовувало мене проти тієї влади, і на цих переконаннях будувалась потім моя політична філософія.

"Надя Савченко - дитя у політиці… "

У січні 2015 року Левко Лук'яненко, вражений мужністю і подвигом української льотчиці Надії Савченко, написав їй відкритого листа, у якому просив припинити голодування. Нагадав, що також, як і Надія, у 33-річному віці його самого "московська імперія засудила до страти за прагнення вивести Україну з-під влади Москви на підставі Конституції СРСР і УРСР". При цьому Лук'яненко додав: "Ти більше зробиш для України жива, ніж зробить Україні пам'ять про цей твій подвиг". Але після звільнення льотчиці Левко Григорович дав їй критичну оцінку, як депутату: "Я розцінюю Савченко як офіцера українських Повітряних сил. Вона - смілива жінка, тому що потрібно мати велику сміливість, щоб 42 рази стрибнути із парашутом. Вона - хороший воїн, зуміла витримати випробування арештом, підняла честь наших жінок… Але у політиці вона - дитя. І не потрібно її строго судити, як не можна судити школяра другого класу, який не знає математику на рівні 10-го".
- Скажу, що була помилка із боку "Батьківщини" висувати цю жінку у депутати. Це політичний популізм зробити із Надії Савченко "політика". У результаті і у Верховній Раді, і у Європі вона смішить людей.

Виходили ми з ним з університету під дощем. До машини йшли під однією парасолею…

- Левко Григоровичу, на офісі Республіканської партії у Вінниці є два портрети - Тараса Шевченка і Ваш. Як воно бути живим символом України?
- Це на мене покладає велику відповідальність. Треба виправдати надії.
- Ви у такому поважному віці так довго можете встояти - дві години виступали перед студентами...
- Мене Господь підтримує - мою силу духу. Окрім того, я впевнений, що не маю права померти до перемоги над москалями.

Він посміхався. Бо вірив… Дощ не щадив легендарного українця. Краплі текли по обличчі. Мов сльози. По вусах… 

До перемоги не дожив…

Оксана ПУСТОВІТ

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.