“Мужчіна”, “молодой чєловєк”, “женщіна”: чи доречно так звертатись один до одного

Ви помічали, як до вас звертаються в громадському транспорті, у магазині чи просто на вулиці незнайомі люди? Звісно, за статевою ознакою! Ми вперто продовжуємо називати один одного “мужчінами”, “молодими чєловєкамі”, “женщінами” та “дєвушкамі”. Про культуру мовлення вирішила поговорити і RIA під час круглого столу за участю експертів у цій галузі

Дівчина може образитись, коли її називають “женщіною”, а от поважна пані і так знає, що вона вже не “дєвушка”. Когось дратує саркастично-ввічливе “шановний!” А хтось навіть не розуміє, що таке отой “добродій”...

Багато людей переживає справжні муки, коли доводиться звертатися до незнайомців. Хто його розбере, як правильно. Тому ми діємо на власний розсуд. Найпоширеніше звертання - за статевою ознакою. Цікаво, чому? Наслідуємо приклад із світу тварин, де кіт - це кіт, а слон - то слон? Чи просто соромимося здатися занадто ввічливими? Так, багато людей взагалі уникають звертатися один до одного і обмежуються короткими “гей!” чи “послухайте”.

8 серпня за “круглим столом”, який організувала RIA, зібрались вінницькі філологи та культурологи. Чашка кави у невимушеній атмосфері “Віденської кави” сприяла цікавому спілкуванню, де кожний із присутніх поділився своїм баченням того, які форми звертання у нашому суспільстві були б доречні.

Відео дня

поет:

{photo_gallery id=381|}

- За радянських часів ми всі були “товаришами”. Як на мене, це звертання не таке вже й погане, адже у старопольській мові воно означає “лицар” і є дуже шанованим. Якщо “копнути” ще глибше, то можна дізнатися, що морфема “товар”, від якої і походить цей “товариш”, позначала те, що найбільше цінувалось у різних регіонах. А от поширене “пан” з латинської, як не дивно, означає “останній”.

Станіслав Бігус,

бізнесмен, директор фірми “Ремаса”:

- Як на мене, неважливо, яке саме слово ми оберемо для того, щоб нарешті уникнути цих “мужчин” і “женщін”. Адже не кожний той, хто має бороду чи вуса, може і справді називатися чоловіком. Можна обирати між “паном” чи “добродієм” в українській мові та, приміром, “господин-госпожа” в російській. Але однозначно потрібно визначитися із бодай-якимось ввічливим звертанням. Складається таке враження, що комусь вигідно, аби ми перетворилися на безлику масу чоловіків та жінок. Я ніколи не був у жодній партії, в тому числі за радянських часів, але тодішнє “товарищи” мені подобалося набагато більше, ніж те, що маємо сьогодні. Ця форма була закріплена у спілкуванні, робила всіх рівними. Те, що маємо сьогодні, лякає: у мене підростає двоє онуків, і якщо вже не для себе, то хоча б для них хочеться підготувати якусь культурну платформу.

Анатолій Секретарьов:

- А от я особисто проти того, щоб вводити “зрівнялівку” і шукати якусь панацею. Ми всі різні, і кожному регіонові - своя мода. Чомусь пан-пані асоціюється у мене з відомим написом на трибунах “Литовські хами, склоніться перед польськими панами!”, яке не так давно наробило багато шуму. Погодьтеся, що не кожний хотів би бути паном. Таке звертання несе певну зверхність і асоціюється із куркулями чи польською шляхтою. Чому б не використовувати чудове українське “добродій, добродійко”? Я демократ, “людина без краватки”, і мені особисто зайвий офіціоз не потрібен.

Олег Кадочников, філолог:

- Можна подивитися на ситуацію з певним гумором. Ви тільки подумайте, яке це щастя, що у той час, як всю Європу “трусить” від парадів сексуальних меншин, ми все ще можемо називати один одного чоловіками та жінками. Хоча б якась певність... А якщо серйозно, то відсутність культурно допустимого звертання до незнайомих людей свідчить про те, що немає коректного соціального замовлення. Адже те, як ми звертаємося до інших людей, демонструє не тільки рівень взаємоповаги, а й показує, настільки ми шануємо самі себе. Тенденція до уникання звертання як такого спостерігається в усьому світі, не тільки в Україні. Вже сьогодні ми відчуваємо незручність, коли доводиться заговорити з тією ж продавчинею в магазині. І починаємо щось там муркотіти: “Послухайте, ...”, “А не могли б ви...”, “Перепрошую, ...”. Ми маємо непогані архаїчні форми звертання, наприклад, “господин/госпожа, сударь/сударыня”. Але, як на мене, вони породжують відчуття відчуженості між людьми. Важко уявити, що ми почнемо називати один одного сударями.

Олександр Самаруха, вчитель української мови та літератури школи №6 м. Вінниці:

- Я вже 24 роки працюю з дітьми. І переконаний, що виховувати культуру мовлення потрібно з дитинства і починати із сім’ї. Бачив якось матусю, яка тягла своє чадо до школи і прикрикувала на нього, бо він збирав листя. При цьому вона дивувалась на всю вулицю, “на х...” воно йому потрібне. Про що можна говорити далі?..

Згадайте, як до нас звертаються на вулиці і по телевізору. Ким ми вже тільки не були! І товаришами, і чоловіками-жінками, і “любими друзями” та громадянами. Мені особисто подобається “пан/пані, шановне панство, добродію”. Так я зазвичай звертаюсь до учнів. До речі, колись це була велика проблема: імен-прізвищ учнів у новому класі вчитель ще не запам’ятав, а говорити на “ти” чи “гей, ти!” було негарно і соромно. Сьогодні ж із цим простіше, тому що всі школярі мають бейджики. Незважаючи на це, я все одно звертаюсь до дитини по імені: Сергійку, Наталочко, Маринко. Навіть якщо цей учень двієчник, йому стає приємніше від того, що він не просто Сергій Пупкін, а Сергійко.

Не можна вирішити проблему культури спілкування, тільки обравши якусь одну форму звертання. Не менш важливим є те, з якою інтонацією ми говоримо. Наприклад, саме по собі “шановні пані та панове!” є ввічливим та позитивним. А якщо його розділити і сказати “шановний, послухай...”, “шановний, а чи не могли б ви?” чи просто “шановний...”? Відразу ж налаштовуєшся на агресію, бо це звучить саркастично і схоже на насмішку.

Олександр Федоришин, письменник, літературознавець, історик:

- От-от, теж хотів про це зауважити. Добре пам’ятаю, як в школі вчителька викликала до дошки. Якщо скаже просто “Відповідає Федоришин”, то все ок. Коли ж це було “ а тепер до дошки піде пан Федоришин”, то я знав точно - мені гаплик...

Тому все залежить і від інтонації, з якою ти звертаєшся до людини, і від обставин, в яких це спілкування відбувається. Що доречно при звертанні в офіційних установах, може бути недопустимим у транспорті чи магазині. На останньому курсі в університеті між магістрами було поширеним сленгове звертання “дядьку” - це звучало гордо і було зрозумілим у вузьких кругах. Звісно, я не стану так називати незнайомих людей, але за певних обставин це було доречним.

До аудиторії під час екскурсій я звертаюся саме “шановні пані та панове!”. І бачили б ви, як ця фраза міняє людину: чоловіки та жінки відразу ж розправляють плечі, а в очах стає більше гідності. І, хоча я погоджуюся з паном Секретарьовим в тому, що не можна “чесати всіх під одну гребінку”, проте думаю, що призвичаюватися до ввічливих форм звертання не завадить.

Станіслав Бігус:

- Я теж вважаю, що необхідно визначитись із допустимою формою звертання, хоча б у державних установах. Деякий час я працював у адміністрації, і було дуже неприємно, коли секретар у приймальні звертається до громадян у черзі на прийом “жіночко”, “бабушка”, “дєдушка”. А якби до них казали “пан/пані”, то, можливо, люди б міняли і своє ставлення до чиновників. У Польщі малюки, наприклад, звертаються до виховательки тільки на “пані”. А у нас дітям потрібен час, щоб запам’ятати ім’я та по-батькові виховательки, і в більшості випадків вони так по-батькові її і називають: Сергіївна, Василівна, Леонідівна. Щось це не дуже культурно, як на мене. Наше покоління, можливо, вже й не зміниш. Ми такі, які є. А от з дітьми ще реально почати все “з чистого листа”. Вчити їх поважати не тільки інших, а й себе, і не схилятися ні перед ким.

Олександр Федоришин:

- До речі, ви помітили, що відбувається на телебаченні? Відома телеведуча пані Фреймут називає людей “мужчинчики, жіночки”. Звучить доволі зневажливо. Якось був у міській раді, і чув, як жінка досить поважного віку, вітаючись із чоловіками-колегами, називала їх теж “мужчинчиками”.

Станіслав Бігус:

- А телеведучий Ігор Кондратюк? Чудова людина, яка робить багато корисного, але варто тільки послухати, як він звертається до людей під час “Караоке на Майдані”, і стає погано. Всі особи жіночої статі у нього “жіночки”.

Олександр Самаруха:

- Всі ці зменшувально-пестливі суфікси (-очк, -ечк, -оньк, -усеньк) є доречними тільки в сімейному колі. Ми можемо сказати “дитиночко, матусенька”, і це буде звучати душевно. Але скажіть “шановненький”, і готуйтеся до неприємностей. Тому що з’являється елемент здрібненості і якось зневажливості. У спілкуванні між чужими людьми, і, тим більше, на телебаченні, це недопустимо.

Алла Ліпська, спеціаліст по сакральному мистецтву та національних меншинах при Вінницькому обласному краєзнавчому музеї:

- Відсутність ввічливого звертання - це відсутність культури, і, насамперед, внутрішньої. Я б агітувала за звертання “пан/пані”. Якось в Одесі мене назвали “мадам Ліпська”, я поправила на “пані”. Звісно, на мадам я не ображаюсь, тому що саме в Одесі ця форма звертання дуже популярна і шанована. Але мені приємніше, коли кажуть “пані”, і ні в якому випадку не “женщіна”.

Пам’ятаю, як їздила до в’язниці читати лекції по сакральному мистецтву для в’язнів. І звернулася до них “шановне панство”. На їхніх обличчях був шок і радість! Вони потім ще довго згадували мене як “ту саму жінку, яка так гарно до них зверталася”. Цей ефект я часто спостерігаю, коли проводжу екскурсії. Якщо розповідаю російською мовою, то кажу “уважаемые дамы и господа!”, українською - “пані та панове”. І в людей відразу ж покращується настрій, вони починають посміхатися.

Андрій Орленко, суспільно-політичний оглядач на ВДТ-6:

- Коли я запрошую людину до студії, то звертаюся або за іменем та по-батькові, або “пан” плюс ім’я. І мені, і співрозмовнику це зручно. А, взагалі, не бачу необхідності боротися із звертанням за статевою ознакою. Людям зручно говорити саме так, і це допустимо в транспорті, магазинах, на ринках. Не думаю, що хтось всерйоз відчуває від цього дискомфорт. Всі ці “мужчини-женщіни-дєвушки” з’явились у пострадянські часи як виклик тодішньому “товарищи”, що втрачало актуальність. Сьогодні ж у всій Європі відмовляються від зайвого офіціозу, то ж щось зміниться і у нас. Тільки з часом. А форсування цих подій навряд чи принесе гарантований успіх. Чесно кажучи, не уявляю, як можна змусити наш народ перейти на якесь одне ввічливе звертання, того ж таки “пана” чи “добродія”.

Проголосуємо за “панів-добродіїв”?

Врешті-решт, учасники “круглого столу” дійшли думки, що боротися за культуру спілкування варто. І починати цю боротьбу потрібно вже сьогодні. Як? Однозначної відповіді на це питання поки що не маємо. Адже для того, щоб щось укорінилося в народі, потрібні не тільки зусилля, а й час. Як варіант, прозвучала ідея проведення соціального опитування та голосування самих людей: як би їм хотілося звертатися до інших. І як подобається, коли звертаються до них. Або ж проведення, скажімо, тижня ввічливості, коли можна поекспериментувати із формами звертання. До речі, серед наймилозвучніших для наших вух звертань більшість присутніх відзначила саме “пан/пані” та “добродій/добродійко”.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.