Танкіст Олександр Багнюк з Іллінців загинув у бою під Волновахою

Головним завданням  Олександра  Багнюка, який служив заступником командира батальйону з озброєння  72-ї окремої механізованої бригади, був ремонт пошкодженої техніки.  Де ремонтують танки, снаряди не рвуться.

- Саме  такими словами  мене щоразу заспокоював син під час коротких розмов по телефону, - розповідає мати загиблого офіцера Валентина Григорівна, вона багато років працює бухгалтером в Іллінецькій міськраді. – Саша так любив техніку! Він навіть танк називав танчиком. Бувало, промовляв з сумом «Підбили мій танчик…»

Мати вірила, що син,  хоч і на фронті, але  не там, де стріляють. Їй також хотілося вірити у перемир’я, оголошене у ті дні. Саме під час нього загинув офіцер-танкіст.  Майор  разом зі своїми підлеглими  брав безпосередню   участь у боях. В одному з них, під Волновахою на Донеччині,  у нього влучила куля снайпера. Постріл прийшовся у ліву скроню. Сталося це 12 вересня. Напередодні Олександр розмовляв з матір’ю і дружиною. При кожній нагоді він телефонував їм обом.

- Коли 12-го числа телефон Саші не відповів, я ще нічого не запідозрила, - ділиться думками дружина офіцера Лідія Василівна. – Таке бувало не раз. Якщо не мав можливості відповідати, то пізніше сам передзвонював. Хвилювання настало після декількох годин. А потім прийшла жінка з сусіднього гуртожитку. Її слова різонули, ніби гострим ножем. Вона висловила співчуття. Хотіла залишити гроші на похорон. Я не знала, що зі мною коїться. В душі все протестувало проти сказаного нею. Не хотілося вірити. Думала, що поранило Сашу, думала про все, тільки не про найстрашніше. Я вигнала її геть і гроші повернула.

Сім’я офіцера Багнюка проживає у Білій Церкві на Київщині, у цьому місті дислокується 72-а окрема механізована бригада, де служив  Олександр. Власної квартири не мають, живуть у гуртожитку. У них двоє неповнолітніх дітей – 2-річна дівчинка і на десять років старший хлопчик. Згодом прийшли офіцери з військової частини. Вони розвіяли всі сподівання на можливу помилку щодо повідомлення про смерть чоловіка.

Ще восьмого березня майор Багнюк зі своїм підрозділом відбув у район АТО. Один раз приїздив у короткотермінову відпустку.

- Саша більше розповідав про хлопців, ніж про себе, - згадує дружина. – Особливо радів за випускників  їхнього інституту танкових військ, Саша навчався у Харкові. Найбільше запам’яталася розповідь про молодого солдата, який мав з собою молитовник. Під час обстрілів, коли була можливість, діставав святе письмо і читав молитву.

З молитвою на устах пані Лідія  їхала забирати тіло чоловіка. Навіть мертвого їй хотілося пошвидше побачити його. Але те, що побачила, приїхавши на місце, залишило ще страшніший слід, ніж повідомлення про смерть. Тіло рідної людини, офіцера, захисника держави, знаходилося в поліетиленовому мішку чорного кольору. До приїзду дружини патологоанатом не проводив  належних у таких випадках дій. Вдові пояснювали, що вбитих багато, тому не встигають. Пані Лідія, як кажуть, підняла на ноги місцевих політиків, журналістів, тільки після їхнього втручання вдалося забрати вбитого.

Поховали Олександра Багнюка в Іллінцях на  міському кладовищі. Провести Героя в останню путь зібралися сотні мешканців райцентру. Прибули на похорон побратими майора. Мало хто міг стримати сльози, коли в могилу опускали труну, а над кладовищем лунали залпи військового салюту. Слава Герою! Земля йому пухом. Найщиріші співчуття рідним, друзям і побратимам офіцера Олександра Багнюка.