На травень 2015 року запланований черговий саміт Східного партнерства у Ризі. А питання, що робити з цим партнерством, так і літає у повітрі.
П’ять років Східного партнерства (політики ЄС що до шести східноєвропейських країн – України, Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови, Азербайджану) пролетіли як одна секунда. При всіх амбітних планах зближення цих країн із Європейським Союзом, успіхи ініціативи більш ніж скромні. А те, що видають за досягнення політики Східного партнерства, далеко не завжди напряму пов’язано із цією ініціативою.
Складається враження, що все проти Східного партнерства. Італійка Федеріка Могеріні, яка зайняла посаду верховного представника Європейського Союзу із міжнародних справ і політики безпеки, лояльна до Путіна і путінської Росії. Політикою сусідства ЄС буде опікуватись член австрійської Народної партії Йоханнес Хан, який офіційно виступає проти подальшого розширення Євросоюзу. Головні промоутери Східного партнерства – польський і шведський міністри закордонних справ Радослав Сікорський та Карл Більд – покинули свої пости. Реалізація угоди про поглиблену зону вільної торгівлі із Україною відкладена. Вишеградська група (Польща, Чехія, Словаччина і Угорщина), що відстоювала політику Східного партнерства в ЄС, втратила єдність через різне ставлення до Росії та російської інтервенції в Україну. А Росія, на території країн Східного партнерства, активно пропагує ідеї «русского мира» та монстерізує образ Європи і Європейського Союзу, використовуючи для цього широку мережу мас-медіа, православну церкву та криміналітет.
Партнери із Східної Європи очікують від ЄС більшої співпраці у сфері безпеки та енергетичної політики. А європейські країни самі не можуть дати адекватної відповіді на ці виклики, оскільки зав’язані, з одного боку, на систему безпеки в рамках НАТО, а з іншого – на поставки російських енергоресурсів.
Напередодні саміту в Ризі інституції ЄС повинні оцінити ефективність діяльності Східного партнерства і доцільність виділення коштів на цю ініціативу. Попри те, що небагато можна представити для оцінювання після п’яти років провадження політики сусідства із східними партнерами, Європейський Союз мусить випрацювати подальший план діяльності. Найвірогідніше, що переможе принцип «більше за більше» - чим більше успіхів у внутрішніх реформах роблять країни, на які розрахована політика Східного партнерства, тим більше допомоги вони отримують від Європейського Союзу. Ця парадигма може перемогти, тому що вона максимально компромісна, хоча й передбачає нульовий результат. Європейські країни дійдуть консенсусу і задовольнять прагнення країн, що підтримують Східне партнерство (Польщі, Швеції, країн Балтії). Країни, що не підтримують Східне партнерство (Італія, Франція, Іспанія), забезпечать відсутність фінансування. Країни-партнери із Східної Європи (Україна, Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова, Азербайджан) не проведуть, «належних» внутрішніх реформ, адже навіть Грузію після реформ Саакашвілі європейські «мозкові центри» класифікували як країну із «заниженими стандартами демократії». І, значить, ніякої допомоги нікому надавати не потрібно. Чим не геніально-бюрократичний план, як створити видимість активної діяльності із прогнозованим нульовим результатом?
Автор: Олександр Неприцький
