Як чиновники водили по колу ветерана

 У переддень 65 річниці великої Перемоги ветерани згадують бойових товаришів та свою юність, обпалену війною, зі сльозами на очах. А в Івана Рижія, якому днями виповнилося 95 років, і який пройшов війну з першого до останнього дня, сльози навертаються від… образи.

Від Кавказу до Праги
До редакції «RIA» звернувся підполковник у відставці Іван Рижій. Ветеран розповів історію про те, як він намагався вирішити одне особисте питання, та як йому в цьому «допомогли» чиновники з облдержадміністрації.
Але перед тим доречно коротко розповісти, хто такий Іван Федорович Рижій.
Він - підполковник у відставці. Кавалер трьох орденів Великої Вітчизняної війни, ордену Червоної Зірки, ордену Богдана Хмельницького та двох десятків бойових, а не ювілейних медалей. До речі, один орден Великої Вітчизняної війни знайшов ветерана аж через 55 років.
Війна для Івана Рижія розпочалася на Кавказі, на кордоні з Туреччиною. Він служив тоді у знаменитій 9-й пластунській стрілецькій Краснодарській Червонопрапорній, орденів Кутузова і Червоної Зірки добровольницькій дивізії. Пластунів називали ще козаками без коней. Це були військові розвідники і диверсанти. Солдати і офіцери Краснодарської Пластунської дивізії сповна відчули на собі увесь тягар оборони Кавказу від фашистів.
Іван Рижій у складі військових підрозділів, де він служив, пройшов з боями Новоросійськ, Перекоп, Коломию, Броди, Краків, Ратиборг. А зустрів День Перемоги у Празі.
- Перший мій бій з фашистами відбувся, коли вони підійшли до Кавказьких перевалів. Німці хотіли захопити перевали Клусарський і Доц, щоб вийти до Чорного моря. Наша 155-а окрема стрілецька бригада вела бої в міжгір'ї біля селища Пеху. Важкі то були дні. Було на війні все - і героїзм, і приниження. Але таких знущань і лицемірства, яких я зазнав з боку чиновників, не бачив ніколи, - каже Іван Рижій.
Чиновницьке телефонне коло
Історія образи Івана Федоровича проста і зрозуміла кожному, хто намагався вирішити щось у владних кабінетах. Можливо, про неї і не варто було б писати, якби це сталося не з ветераном.
- Я хотів вирішити одне своє особисте питання. Навіть не вирішити, а отримати консультацію. На неї я маю право за законом, та й за всіма моральними нормами. І ось я звернувся по телефону до облдержадміністрації. Там трубку взяв чиновник. Я сказав, хто я є і що хочу взнати. Він не представився. Але вислухав мене. А потім говорить: «Шановний, це не до нас! Передзвоніть за іншим телефоном». Я зателефонував. І знову представився. І знову розповів усе. І знову безіменний чиновник відправив мене на інший телефон. І так було п'ять разів… А останній чиновник, п'ятий, знову відправив мене до першого. Коло замкнулося, - розповів ветеран.
Потім Іван Федорович намагався пояснити щось першому чиновнику. А він знову відправив його по іншому телефону. І у ветерана тоді на очі навернулися сльози. Від образи і безвиході.
Дійсно, зачароване коло!
- І я зробив висновок: я їм байдужий. Незважаючи на те, що скоро День Перемоги, незважаючи й на те, що влада вже змінилася. А якщо я їм зі своїми проблемами байдужий, то навіщо мені така влада, - каже Іван Рижій.
Треба зазначити, що сталося це за кілька днів після призначення нового губернатора. А в апараті ще працювали старі кадри.
Секретарка вирішує все
Для того, хто спілкувався з чиновниками, розповідь ветерана знайома. Гірше за все, що Іван Федорович Рижій не може навіть поскаржитися на когось конкретно. Чиновники не називали себе навіть після того, як підполковник запасу представився по всій формі, чітко, по-військовому.
- Напевне, вони думали, що я якийсь старий маразматик, який хоче від них казна-чого. Але це ж не так! Я сповна розуму і в твердій пам'яті! А пам’ятаю себе з трьох років. У чотири навчився читати. І така зневага, - говорить ветеран.
Що ж робити у такій ситуації?
Ми запитали у першого заступника головного управління облдержадміністрації по зв’язках з громадськістю Романа Штогрина, чи повинен чиновник представлятися.
- Безперечно. Тільки не всі це роблять. Чому? Все залежить від людяності і моральності кожного чиновника. Чиновника, що не людяно ставиться до громадян, тим більше до ветеранів, може покарати його безпосередній начальник, - каже Роман Штогрин.
На практиці це мало б виглядати так: Іван Федорович мав зателефонувати в приймальню начальника і розповісти все секретарці. А та мала б, за ідеєю, доповісти шефу. Той - викликати безіменного чиновника і накласти стягнення. Але що робити, якщо людина не знає номера телефону приймальні? Або якщо секретарка не доповість начальнику? Незрозуміло.
- Вся причина у заполітизованості державної служби, її відірваності від народу. Наведу аналогію: на початку 90-х років, коли у магазинах було голо на полицях, продавець відчував себе персоною номер один. І міг відверто нахамити покупцеві. А зараз продавець бігає за покупцем - тільки купи щось у мене! Так і з чиновниками. Коли держслужбовець відчує, що він служить не абстрактній державі, а кожному громадянину, тоді й не буде таких випадків. Для цього треба реформувати систему. Я сподіваюся, що приклад з ветераном - прикрий виняток із правил, - каже Роман Штогрин.
І наостанок...
Напевне, Роман Штогрин має рацію, і треба реформувати систему. Але коли це буде? Невідомо. Дай Бог нам усім дожити до того часу, коли ми станемо потрібні чиновникам більше, ніж вони нам.
А поки що, у переддень великого і святого Дня Перемоги, залишаємо номер телефону Івана Федоровича Рижія, підполковника у відставці, кавалера бойових орденів і медалей, пластуна-добровольця легендарної Кубанської дивізії, оборонця Кавказу, визволителя Перекопу та Праги: 67-21-30. Ветеран завжди вдома. Можливо, ті, до кого він телефонував, пригадають його. І просто вибачаться. Тим більше, що ветеран-орденоносець уже вирішив своє особисте питання. Через Адміністрацію Президента України.
Щоправда, сам ветеран у таке диво не вірить.
- Дуже сумніваюся, що таке станеться, - каже Іван Рижій, підполковник запасу, кавалер і визволитель України та Європи від фашизму.