Не люди - звірі!

Не так давно, читав у газеті про улюбленицю мешканців будинку 23 на вулиці Литвиненка собаку Маню, яку добрі люди врятували після жорстоких хірургічних дослідів студентів-медиків. Собача весело гралося з усіма на подвір’ї і довірливо підходило до кожного, хто його кликав, даючи щось смачненьке або просто бажаючи погладити по голівці. Якось крізь відкриті вікна люди почули жалісний стогін помираючої тварини, та побачили, як невідомий чоловік, що підкинув їй отруту, заходив у під’їзд. Разом з Манею зникла і частинка наших душ, де знаходиться добро і любов.
Вулицю Литвиненка я пам’ятаю з 1957 року, коли з мамою і бабусею ми переїхали у невеликий будинок, що стояв на тому місці, де зараз стовбичить наша багатоповерхівка. Жінки з ближніх сіл розносили вранці парне молоко, яке я дуже любив, вода з колонок, що стояли наче гриби вздовж дороги, була чистішою і смачнішою, ніж та, що продається зараз в пляшках під назвою різних фірм. Буг був чистий і прозорий до дна, ми ловили маленьких пукасів, дивлячись крізь воду, як вони хапають наживку. Сотні різнокольорових метеликів літали над квітучими деревами і пили воду з теплих калюж, в траві весело стрибали коники. Не було високих мурованих парканів, усі сусіди добре знали одне одного, завжди з повагою віталися і в разі необхідності допомагали навзаєм, чим могли. Дільничний міліціонер щодня обходив свою територію, звертаючи увагу на кожну дрібницю, навіть гілку або траву, що проросли на тротуар, і робив зауваження господарям. Нас, дітей, батьки не ділили на «кращих» і «гірших», ми гралися разом, як хотіли і де хотіли, не боячись наркоманів чи збоченців, яких тоді ще не було. А один мій знайомий навіть сам ходив ввечері зі школи додому через старий цвинтар на Калічі.
Пройшли роки, все змінилося. Люди стали іншими, без розбору запроторені у сумні, сірі, неоковирні, багатоквартирні споруди, які житловими будинками важко навіть назвати, незалежно від інтер’єру самих квартир. Церков набудовано багато, і різних, але жити ліпше не стало. «Моя міліція» вже так не дбає за нас, їй простіше і вигідніше зганяти з тролейбусних зупинок бабусь, що розклали купку яблук чи бараболі, а про необхідну «зебру» між вулицями Литвиненка і Блока годі й говорити. В цих бетонних хащах, без живої природи і вільного простору, виростають особливі діти, для яких життєвими пріоритетами стають знання і спілкування, а не праця і духовність. Влітку більшості з них нема куди себе діти і чим зайнятися, адже не всі батьки спроможні придбати їм путівки чи оплачувати гуртки. Звідси і початок багатьох суспільних проблем.
Кілька років тому місцеві депутати власним коштом обладнали на занедбаній галявині чудовий дитячий майданчик з гойдалками, гіркою, драбинками, будиночком, каруселлю, іншими атракціонами, котрий став Меккою для дітей з усіх сусідніх будинків. Але наші буйні підлітки поступово його зруйнували, а викрадачі металу довершили справу. Міліція, як завжди, була зайнята чимось більш важливим, а ЖЕК не втручався, бо це начебто не його майно.
І от, кілька заповзятливих матусь вирішили відновити майданчик, але вже на іншому місці і на комерційній основі, для чого ходили по квартирах і збирали з людей по сто гривень. Невдовзі на нашому подвір’ї вже стояли нові дитячі споруди, але кріплення для гойдалки, яке не посилили вкрасти навіть «металісти», вони забрали зі старого «депутатського» майданчика, а весь комплекс обнесли міцним залізним парканом з колодкою на хвіртці. Якось моя донька зайшла на майданчик, щоб розважитися самій і погратися з іншими дітьми, але від однієї з мам, котрі постійно чергують при вході, почула різке: «А ти здавала гроші?!» Подібна ситуація повторилася на другий день, потім на третій. Дитячий майданчик перетворився на таку собі VIP зону, а подвір’я втратило частину території, яка є спільною власністю всіх мешканців будинку. Намагаючись захистити право на відпочинок власної доньки, а також інших дітей, чиї батьки не змогли заплатили за користування псевдоприватним майданчиком, я спробував втрутитися, але наразився на нерозуміння і грубість від майже вдвічі молодшої за себе екзальтованої мами. Навіть той факт, що я один виховую дитину, котра потребує лагідного і доброзичливого до себе ставлення, не став для неї вагомим аргументом. Хто не заплатив – тому шлях на майданчик заказаний.
Наше життя вельми вразливе і цілком непередбачуване. Древні, знаючи людські слабкості, остерігали нас від поганих вчинків і грішних думок, адже зло, заподіяне іншим, шкодить насамперед нам самим і наступним поколінням. Діти, переймаючи вади і погані звички своїх батьків, спрямовують їх потім проти них вже в їхній старості. Важко навіть уявити, що буде, коли такі люди утворять об’єднання співвласників багатоквартирних будинків або ще гірше – очолять їх. Тим, для кого власні інтереси і амбіції понад усе, хочу нагадати, як настанову, слова Святого Письма: «Якщо чините добро тим, хто вам добро чинить, яка вам за це вдячність? І якщо позичаєте тим, від котрих сподіваєтесь отримати борг, яка вам за це честь? Тому любіть ворогів ваших, і шануйте, і позичайте, не чекаючи нічого взамін; і буде вам нагорода велика, і будете дітьми Божими. Так будьте завжди милосердні, як і Отець ваш милосердний до вас» (Лука 6:33-36). А що скаже на це наша міська влада, чи її це також не обходить, бо «чужі діти – не свої».

Юрко Стрєлков-Серга, вінничанин,

(097)1348857

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.