Це інтерв’ю записували у п’ятницю ввечері, 24 квітня. Наступного дня нашу героїню побачили тисячі – вона була поруч із дружиною Президента Мариною Порошенко.
Вони разом відкривали цьогорічний сезон фонтану «Roshen» у Вінниці. Сива жінка із непідробною добротою на обличчі. В камуфляжі без макіяжу… Як і її натура.
Вона називає себе «вовчицею». Хоч і з орденом Княгині Ольги від Петра Порошенка.
Вона вважає себе молодою у 63 роки. Бо то є «найцінніше, що тут може бути».
Вона досі переконана, що армія тримається на волонтерах. Але болить її інше: «Хлопці… Вони як одноразові…»
Про неї можна багато писати. Вона справді на це заслуговує. Але краще її саму послухати.
Вінничанка, яка з першого дня на фронті, - президент громадського об’єднання «Народна перемога» Юлія Вотчер і її «Не очень публичное мнение» про війну.
- Я просто шаленію від українців, від нашої нації!
- Це золотий фонд України, таких хлопців в парниках би тримати, а вони на війну добровольцями йдуть… Серед такої палітри молодих мені зустрівся чоловік зрілого віку, йому після 55-ти. «Я хочу вам передати завдання для дітей. Діти мають знати, що влада – це не «власть» у російському прочитанні, це діяльність, щоб залагодити, владнати – навести лад. Змалку повинні знати, чого від влади вимагати. І ті, хто підуть у владу розуміли, що вони не властвувати йдуть, а наводити лад». Філософ був його позивний. Я так шкодую, що не знаю його коріння. Тільки фотографію його на ФБ виклала, і мені з Німеччини написали, що беруть цього бійця під свою опіку – одягати, взувати, годувати… Він такий колоритний - рудий-рудий, аж мідний і така покладиста борода. Кожна морщинка благородством просто сяє… І він загинув…
- Мені здається, що я би ще кілька слів сказала Порошенку, він би сплакав. Гільзу, яку подарувала, сказав, що буде стоятиме в його кабінеті. Вона попала йому в серце.
- Орден я сприймаю як золотий ключик до дверей, які я раніше відчинити не могла. Доводились відчиняти ногами, силою… Тепер я просто встигаю зробити більше.
Це нагорода, яку мені дали на збереження та маса людей, які крутяться біля мене. У мене таке враження, що я у вулику і все це бджілки. Ми тоннами веземо на фронт якісні борщі, тисячами пиріжки…
- Я скажу крамольні речі: люди ладні допомагати, але немає чим.
- На початку війни у госпіталь в Дніпропетровськ пішов транспорт - більше 180 поранених бійців. У них просто немає ресурсів усіх прийняти. У того око витекло за той час, поки сидів чекав, а він мав би бути вже в Одесі. У того нерв паралізувало, а він мав би бути в Києві… У того невчасно зняли джгут, потрібно ампутувати… Минув майже рік. Дебальцеве. В Артемівську лікарні привезли 173 бійця. Чи не повтор? Немає ж системи покарання, відповідальності. Скільки ці хірурги-бідосі роблять там... Один хірург помер просто в операційній. Діти підірвалися на міні і привезли хлопчика. Йому можна було врятувати ту ручку. Але в другій операційній лежали хлопці, і він розірвався – у нього серце не витримало. Бо немає системи забезпечення… Немає в держави навіть мішків для «двохсотих». Знаєте скільки я перевозила цих мішків? Це сказати тільки: волонтери купують мішки для «двохсотих»…
- Чи вітається робота волонтерів? Тільки окремим людьми…
- Перстень мені подарував начальник контррозвідки. Таких є усього два…
Все що було з прикрас, віддала ще під час майдану. А потім перший місяць війни був суцільний жах: як цигани, пішли босі і голі воювати…
