«КамАЗи завантажені, люди стривожені»: як село тікало від радіації Чорнобиля
- Сорок років тому, 26 квітня 1986-го, сталася найбільша техногенна аварія —вибухнув реактор на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС).
- На Вінниччину переселили ціле село із Житомирської області.
- Де розмістили людей?
- Журналіст «20 хвилин» розмовляв з однією з перших переселенок. Вона ж першою народила дитину у новому селі. Ось як жінка згадує про ті події.
Аварію на ЧАЕС замовчувала радянська влада. Москва заборонила керівникам України поширювати інформацію про вибух реактора. Замість того, щоб рятувати людей, їх вивели у Києві на першотравневу демонстрацію. У колонах йшли дорослі, молодь, діти. І це в той час, коли рівень радіації перевищував допустиму норму у десятки разів.
Рішення про евакуацію з 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС ухвалили тільки на шостий день після вибуху, 2 травня 1986 - го.
У наступні роки людей продовжували відселяти із забруднених радіацією територій.
У 1993 році жителів села Обіходи Коростенського району Житомирської області переселили на Вінниччину. Їхній населений пункт на картах був позначений чорним кольором із зазначеною припискою: «Друга категорія радіоактивного забруднення». Проживати у такій місцевості було небезпечно. Але ж люди там жили! Аварія сталася у 1986-му, а їх переселили тільки у 1993-му.
У колишньому Немирівському районі для чорнобилян, так називають себе переселенці, збудували понад 300 будинків. Село назвали Нові Обіходи. Серед перших десяти сімей, які переїхали на нове місце, була молода сім’я Собченків.
Першою народилася дівчинка
Марина Собченко працює директором гімназії у селі Нові Обіходи. Населений пункт входить до Райгородської громади. На запитання, чи пам’ятає день переїзду на нове місце, жінка відповідає без роздумів.
— Як таке можна забути? — каже співрозмовниця. — Було це 14 вересня 1993 року. Якщо ти назавжди залишаєш село, де народився, виріс, навчався у школі, де тобі милий і кожен куточок, то, зрозуміло, що таке ніколи не забудеш. Але нам, молодим, мабуть, не так важко було змінити місце проживання, як старшим людям. Бо вони покидали свій будинок, а в нас ще не було свого гніздечка, ще тільки формувалася сім’я. Навіть відчували якусь романтику нове місце, де ніколи раніше не був, нові умови, нові плани.
Пані Марина зізнається, що на новому місці їй навіть більше подобається, ніж вдома.
—Коли перший раз приїхали на Вінниччину, у мене склалося враження, що ми колись тут уже були, колись тут жили, — розповідає переселенка. — Нас тоді тато привозив показати місце, де буде село Нові Обіходи. Щиро кажу, аура, атмосфера відчувалася, як щось рідне. До того ж ще й будинок дають. Новий, щойно зведений. А ми чекали дитину. Хотілося мати своє гніздечко.
Співрозмовниця згадує ще один епізод.
—У поминальні дні ми їздили на кладовище у своє село Обіходи, — каже вона. — Колгосп орендував автобуси і люди колективно вирушила у далеку дорогу. Відстань не близька, 350 кілометрів. Бувало, коли поверталися назад, і на шляху з’являвся покажчик з написом «Вінницька область», я вигукувала «ура»! Це правда. Подобалося мені у новому селі: неподалік ліс, до берега Південного Бугу теж близько, будинок добротний, крім житлового приміщення, є ще літня кухня, хлів, погріб. Ділянка огороджена. Село газифіковане. Всі вулиці асфальтовані.
Однак чоловік не так сприйняв нове місце, як я. Він дуже сумував за батьківським будинком. Можливо, тому, що його батьки залишилися в Обіходах. Згодом вони також виїхали. Тільки не до нас, а до старших дітей.
У жовтні того ж, 1993-го, Марина і її чоловік поринули у нові клопоти. У них народилася дівчинка, яку назвали Анастасія. Вона стала першою дитиною, яка з’явилася на світ у Нових Обіходах.
Тут же народилася друга дитина Собченків, теж дівчинка. Обидві виросли патріотичні, як і їхні батьки. Неспроста обрали військовий фах.
У Нових Обіходах народилися також онуки Собченків.
Колишнє їхнє село для пані Марини залишилося тільки у спогадах. Батьківського будинку уже нема. Дорога заросла деревами. Ще є трохи людей. Бо ж не всі погодилися переїжджати. Те життя, яке вирувало в Обіходах до аварії, моїй співрозмовниці може хіба що наснитися.
Тепер для неї стали рідними Нові Обіходи. Нагадує, що дата 14 вересня, коли приїхали перші сім’ї, стала Днем села Нові Обіходи.
Кожен вівторок був днем переїзду
За переселення мешканців Обіходів відповідав батько пані Марини — Василь Мельник. Він працював в Обіходах головою колгоспу. Коли вибухнув Чорнобиль, у нього була можливість переїхати разом з сім’єю у безпечний регіон. Чоловіка запрошував в Одеську область. І роботу обіцяли.
—Тато не хотів, щоб люди говорили, що сам втік, а земляків залишив напризволяще, — розповідає Марина Собченко. — Він залишався в Обіходах до того часу, поки на нове місце не переїхали всі охочі. Мама з ним теж була.
Крім того, Василь Мельник долучався до огляду місць, де мали будувати будинки для переселенців. Вінницька влада визначила для цього декілька територій. к разом з групою земляків оглядали їх. Зрештою, зробили вибір на місці, що неподалік села Самчинці тодішнього Немирівського району. Споруджували будинки у чистому полі.
Декілька разів Мельник замовляв автобус, брав з собою земляків і привозив їх на місце, де мало з’явитися нове село. Дехто одразу відмовлявся. Були такі, які приїжджали ще і ще, аби, зрештою, зрозуміти, яке рішення прийняти. Переселенці навіть будинки обирали для себе самостійно.
Одного разу під час поїздки у Нові Обіходи автор публікації розмовляв з переселенкою Тетяною Копішинською. Жінка згадувала, як попервах блукала в селі, не могла потрапити у свій будинок.
—Всі помешкання однакові, з білої цегли, збудовані за одним проектом, у всіх однакові паркани, спробуй запам’ятай, де твоя хата, а де чужа, — казала тоді жінка. — Але дуже добре, що кругом свої, ті само люди, з якими жили в Обіходах. Якби не вони, не знаю, чи прижилася б на новому місці.
Нові сім’ї переселенців приїжджали у визначений день. Це був вівторок. Для них щоразу голова колгоспу замовляв автомобілі КамАЗ.
Хтось з місцевих навіть пісню придумав. Починається вона такими словами: «КамАЗи завантажені, люди стривожені, в далеку дорогу рушати час».
—Бачили б ви, з якою радістю зустрічали приїжджих земляків ті, хто раніше перебрався в Нові Обіходи! — згадує Марина Собченко. — Допомагали не тільки машини розвантажувати. Організовували спільні застілля, пропонували місце для ночівлі, якщо хтось ще не завіз меблі. Я особисто з приємністю згадую той час.
Упродовж року більшість жителів Обіходів перебралися на нове місце. У Нові Обіходи приїхали також люди з Овруцького району, Києва, деяких інших місць.
Почали працювати у новоствореному господарстві. Очолити його доручили згаданому Василю Мельнику. На жаль, він тільки два роки прожив на новому місці.
—Батько помер ще молодим, на той час йому було 50 років, — згадує його донька Марина Собченко. — Похований у Нових Обіходах. З близьких родичів у нас тут мама і молодша сестра.
Про аварію розповів вчитель
—Коли сталася аварія у Чорнобилі, я навчалася у дев’ятому класі, — продовжує розповідь Марина Собченко. — Але ніхто нам нічого не говорив. Навіть тато. Думаю, що він знав, бо ж голова колгоспу мав можливість спілкуватися з начальством з району, області. Він вмів тримати язик за зубами. Колись молодим служив в армії і його відправили у В’єтнам. То ми дізналися про це вже тоді, коли розвалився Союз. До того як кажуть, ні слова.
Ми, дев’ятикласники, дізналися про трагедію від свого учителя. Звали його Віктор Олексійович. У селі знали, що він слухає радіопередачі з-за кордону. Почув про аварію з «Голосу Америки». Хоча ми тоді не розуміли, що це така велика небезпека насувається. Пригадую, у ті дні нас відправили на роботи у колгосп. Перебирали насіннєву картоплю. Такий вітер крутив, що, здавалося, з ніг може кинути. І дощ йшов. Це ж воно все звідти на нас летіло. Пізніше про це чули від дорослих.
Аж десь у середині травня тато приїхав з району і сказав, що будуть дітей вивозити з села. На той час ми вже відбули усі паради 1 травня, 9 травня, усі ці урочисті лінійки. Тільки тоді оголосили дітям збиратися в дорогу. Щоправда, не всім. Хто навчався у 9-10 класах, залишалися для складання іспитів. Молодших відвезли у дитячий табір на Тернопільщину. Як зараз пам’ятаю, він знаходився у селі Струсів Теребовлянського району. Після екзаменів і туди поїхала. Там уже відпочивала молодша сестричка, то мала бути поруч. Старшокласники мали, як кажуть, право вибору куди їхати. Діти мали залишити село — це була вимога для всіх батьків.
Наприкінці серпня всі діти знову повернулися в село і 1 вересня сіли за парти, щоб продовжити навчання.
«Ми тікали від радіації, вони — від війни»
Загалом жителі Обіходів проведи сім років в умовах підвищеної радіації.
—Не пригадую, коли саме селу присвоїли другу категорію радіаційного забруднення, — говорить Марина Собченко. — Але це точно було значно пізніше після аварії. Мабуть, на початку 90-х людей почали обстежувати. У районі працювали фахівці з Японії, привезли з собою необхідне обладнання, відкрили свій центр радіаційних досліджень. Я теж була у них на обстеженні. Крім того, тато возив мене по лікарях, бо почувалася недобре. Йому щоразу радили вивезти дочку із зони радіаційного забруднення, переїхати в інше місце. Я це все слухала. Коли постало питання переїзду, згадувала ті розмови у кабінетах медиків.
Після 2022-го у Нових Обіходах з’явилися інші біженці — люди, які тікали від війни.
—У перші місяці війни у нашому селі знайшли тимчасовий прихисток приблизно дві тисячі людей, — говорить пані Марина. — І ми приймали. Мама взагалі віддала будинок для двох сімей, а сама перейшла до нас. Є такі, хто на постійно залишився у нас.
Умови в селі гарні, природа теж прекрасна, але людям ніде працювати. Тому одні поїхали на заробітки, інші виїхали разом з дітьми.
— Нині у нас у школі 45 учнів, — говорить директорка. — А це значить, що з наступного року наш заклад буде мати статус філії. Були часи, коли школа дзвеніла дитячими голосами на обидва поверхи. На жаль, ситуація змінилася.
Чи знають учні школи-гімназії про чорнобильську трагедію?
— Знають не тільки з того, що їм розповідають вчителі, — каже Марина Собченко. — Ще більше інформації чують від батьків. Адже вони внуки тих чорнобилян, які покинули рідне село, будинки і почали життя на новому місці.
У гімназії для дітей провели низку заходів. Вони брали участь у творчих роботах, в яких висловили своє бачення миру, безпеки на землі і вшанування пам’яті тих, хто ліквідовував наслідки аварії на ЧАЕС.
Семеро не повернулися з війни
Алею слави у пам’ять про полеглих земляків відкрили у Нових Обіходах. Про це журналісту «20 хвилин» розповів староста села Олександр Лазаренко. За його словами, семеро місцевих жителів їхнього села загинули у боях з російськими окупантами.
Співрозмовник розповів, що у громаді є можливість збудувати котеджне містечко для переселенців, які змушені змінити місце проживання через війну.
У власності громади є приблизно п’ять гектарів землі, на якій можна було б збудувати житло для переселенців, говорить пан Олександр. Знаю, що міжнародні партнери виділяють на це кошти.
Дуже важливою для їхнього села є робочі місця. Втім, нині ситуація змінилася. Чоловіки на війні, тому працювати у фермерському господарстві нікому. Там дефіцит кадрів.
Хто будував Нові Обіходи?
Під будівництво житла для переселенців з Чорнобильської зони біля села Самчинці Немирівської громади було виділено 80 гектарів землі. Планували збудувати 376 житлових будинків. Проект розробляли фахівці Вінницького проектного інституту. Підрядниками, тобто виконавцями робіт, стали три будівельні організації — «Вінницяпромбуд», «Міжколгоспбуд» та «Сільгосрпбуд».
Не все заплановане вдалося збудувати. Понад 20 житлових будинків залишилися на стадії спорудження фундаменту. У селі мала бути дільнична лікарня, цей об’єкт не спорудили. Не завершили роботи на зведенні дитячого садка, тільки коробку вигнали і га цьому будівництво припинили. На початку 90-х відбулося значне знецінення грошей. Їх не вистачало не тільки на будівництво.
Вінницькі будівельники збудували також для чорнобильців 150-картирний будинок у місті Васильків біля Києва, а також 25 житлових приміщень в ірнших місцях країни.
Читайте також:
«Ти не будеш одна — люди допоможуть»: трьом дітям полеглого воїна потрібна школа і дитячий садок
Подякуй журналісту гривнею
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
