Як гинуть добровольці. Прощаючись, Віктор сказав матері, де його поховати

Віктор Кулібаба-Бухов (35) загинув на 29 блокпосту. Стрілка накрила міна, коли він був на вогневому рубежі

Повернулися зі Сходу у Вінницю 17 листопада добровольці Нацгвардії з частини 3008. У них 10 загиблих. Найбільше втрат понесли бійці, що несли службу на 29-блокпосту. Там втратили шістьох вояків. Двоє безвісти зникло, а тіла чотирьох уже привезли додому. Думанського, Колівошка, Москалюка і Віктора Кулібабу-Бухова, що прослужив у зоні АТО лишень тиждень і повернувся додому до рідних значно раніше бойових побратимів - у труні.

- Його накрила міна, коли він був на вогневій позиції, - розповів взводний Віктора. – Він загинув достойно і був дуже гарною людиною. Спокійний, відповідальний. Ніколи в мене до нього зауважень не було.

Мати загиблого добровольця їздила зустрічати чоловіків, з якими воював її син. Вони приїхали на короткий відпочинок. І Людмила хотіла почути з перших вуст про останні дні життя своєї дитини.

- По телебаченню показували сюжет, нібито Яценюк з Аваковим вручали нашим бійцям бронежилети європейського зразка із захистом шиї і паху, – говорить мати. – А коли сталося нещастя з моїм сином, приїхав додому наш односельчанин і розповів, що то була показуха. Вручили, каже, бронежилет одному бійцю, зняли на камеру, сіли і поїхали, забравши й у того одного бронежилет. Тобто з чим наші хлопці поїхали з Вінниці, те вони й мали на полі бою. Бронежилет у сина був стандартний, який він сам собі купив. Взяв б\у, який повернувся з Ізраїлю. На каску зібралися хлопці з його роботи…

Не хотіли вірити
Стрілець гранатометного взводу батальйону оперативного призначення Віктор Кулібаба-Бухов загинув на 29-му блокпосту, в Попасній Луганської області 7 жовтня. Став першим героєм на цьому блокпосту - першим загиблим.


Віктор Кулібаба-Бухов (35) загинув на 29 блокпосту. Стрілка накрила міна, коли він був на вогневому рубежі

Незадовго до мінометного обстрілу, де йому розтрощило тулуб і ноги, боєць розмовляв із дружиною по телефону. Галина просила дізнатися в командира адресу найближчого до них відділення „Нової пошти”, бо на Віктора отримали придбані волонтерами захисні окуляри і наколінники й хотіли передати йому захист якнайшвидше. Не встигли.

Увечері того ж дня з військкомату прийшли на вінницьку квартиру Віктора, до його дружини. Їздили з трагічною звісткою і в Сутиски, до його матері і молодших братів.   

- Я взнала пізно ввечері, що моя дитина загинула, - каже Людмила. – Молодші сини просто не знали, як мені сказати. А загинув син о 14.45. В сільраду викликали молодшого сина, показали фотографію Віті і сказали, що він загинув під час мінометного обстрілу. Менший син подзвонив середньому і сказав, що не зможе мені розповісти. І потім вийшло так, що зайшла тихенько в кімнату і побачила, що плаче син і моєї подруги чоловік. Спитала, що сталося. Син тільки хитав головою, а чоловік подруги взяв отак і сказав: „Вітя наш загинув”.

- Скажи мені, що це неправда!!! – подзвонила мати до невістки.

Дружина добровольця Галина теж не хотіла у це вірити.

- Ми тіла не бачили, - сказала, - ото ставайте на коліна і до ранку моліться. Може, це все помилка...

Знав, що не повернеться?
Мати й дружина Віктора знали, що кілька діб підряд 29-й блокпост був під обстрілом. Хлопці стояли серед соняшникового поля. Копали окопи в проміжках між бомбардуваннями.


Віктор з товаришами-добровольцями (фото надала родина загиблого бійця)

Подробиці того дня родичі загиблого сподіваються почути від бійців його взводу. Ті обіцяли, що обов’язково приїдуть на його могилу. А Віктор, коли прощався з матір’ю, просив запам'ятати його таким, який він є і… поховати його в Сутисках.

- У мене залишилося враження, ніби він знав точно, що піде і не повернеться, - говорить мати. – Думаю, розуміли усі хлопці, що їдуть не підготовлені так, як треба. Я вважаю, якщо бере держава людей, значить повинна забезпечити їх всім. А їм в частині видали неприродну для бойових дій форму - парадку, вона така, як скло. З нашого села їхало тоді дев'ять чоловік і Вітя. Він жив у Вінниці, але прописаний був тут й на нього виділялася допомога з району. Так наша Тиврівська райдержадміністрація завезла на цих дев’ятьох і мого Вітю десятого речмішки, спальники, форму, бєрци, термобілизну. Волонтери доставляли усе потрібне.

Син хоче в Суворовське
- Це ж наскільки треба любити людей, щоб знаючи, що ти можеш не вернутися, все одно туди іти? - говорить про сина Людмила. – Навіть будучи там, Вітя не змінив думки і казав, що прямий обов’язок кожного здорового чоловіка бути на Сході і захищати нас усіх. „Зараз, - говорив, - ви мене не можете зрозуміти, я не можу до вас достукатися. Але потім поймете”. І що я зараз зрозуміла, скажіть?! Тільки те, що моєї дитина немає.


Віктор з дружиною Галиною і мамою

- Вітя говорив, що йому без перемоги буде соромно повертатися додому, бо на нього та інших бійців люди гроші витрачали, - розказує Галина. - Він вже знайшов царство своє. Оце єдине, що мене зараз втішає.

Дружина Віктора залишилася з 11-річним сином. А той – мріє про Суворівське училище.

- Я не маю права його відмовляти від військового майбутнього, - каже Галя. – Він схожий на батька і зовні, і характером. Зараз ми просто домовилися, що він рік почекає з цим рішенням. Поки що ходить у звичайну школу.  

Він служити хотів завжди
Віктор пішов добровольцем. Він колись проходив строкову службу в частині 3008, але після операції звільнився. Мав статус непридатного в мирний час і частково придатного у час військовий. А в юності мріяв про „мореходку”.

- Якраз тоді розвалився Союз і стояло питання відмовитися від українського громадянства й брати російське. Тоді ще якраз заваруха була в Азейбарджані, і я спротивилася, порвала виклик, - згадує мати. - Сказала, хочеш ображайся на мене, синок, хочеш ні, але нікуди не поїдеш, бо як приймеш тимчасове громадянство, то тебе самого першого відправлять в гарячу точку, а в мене немає бажання тебе губити... І Вітя дуже довго на мене ображався за це.  


Віктор Кулібаба-Бухов мав військову спеціальність "стрілок-гранатометник"

І зараз вже дорослий чоловік прийняв рішення їхати на Схід потай від рідні. Він збирався за кордон на заробітки. Вже й візу відкрив. Чекав, поки відкриють і дружині. А потім, як сніг на голову, показав повістку.  

- І я відмовляла, і Галя ультиматуми ставила – нічого не подіяло. На всі наші слова відповідь була одна: „Хочете, щоб я вам дзвонив звідти – закрийте тему раз і назавжди!”.

Віктор казав, що якщо його, частково придатного, не візьмуть через військкомат, піде через „Айдар”, через „Днепр”, але все одно піде.

- Він вважав, що кожний чоловік, який вважає себе чоловіком, повинен бути там і захисти наші землі. Так і говорив: щоб ті виродки не прийшли сюди убивати дітей і знущатися над жінками, нормальний чоловік, який поважає себе, повинний бути там, - розказує мати героя. – І вони були у Слов'янську, у Щасті, Дебальцевому, Попасній. Тобто туди, де гаряча точка, їхній підрозділ кидали.



Читайте також:

Військовослужбовці з Вінницької області, які загинули в зоні АТО (ОНОВЛЕНО)