«Я дико переживав через своє кучеряве волосся. Бо у «Бітлів» воно було гладке». ТОП фактів про Макаревича напередодні концерту у Вінниці

Мріяв стати водолазом і у 12 сам освоїв гру на гітарі

У дитинстві Андрій Макаревич мріяв стати і водолазом, і герпетологом, зібрав велику колекцію метеликів, багато читав і любив допомагати батькові у малюванні. Завдяки батькові ж, Андрій звик слухати музику, яка постійно звучала вдома: і платівки, і джаз, і живу класичну музику – тато музиканта Вадим Григорович сам прекрасно грав на фортепіано.

Андрія також віддали в музичну школу по класу фортепіано, але він, не провчившись там і трьох років, покинув навчання. Зате у 12 років самостійно зайнявся освоєнням гітари – вплинуло знайомство із творчістю Булата Окуджави і Володимира Висоцького.

У старших класах став «бітломаном» і заснував «The Kids»

Свою найпершу групу Андрій Макаревич створив, ще коли навчався у старших класах 19-ї московської спецшколи з англійським нахилом. Все завдяки тому, що у 1966 році Андрій познайомився з музикою групи «The Beatles» і став затятим бітломаном.

- Прорвалася якось ця музика – англійська, американська - до нас сюди. З'явилися наші місцеві хіпі, що прийшли на зміну стилягам, - згадує той період Андрій Макаревич. - У мене волосся було кучеряве. І я дико переживав з цього приводу. Тому що у «Бітлів» воно було гладке. Я і милив його, і шапочку гумову надягав на ніч, але бітлівська зачіска однаково не виходила…

Споконвічно шкільний колектив, у якому грав і співав Андрій, називався «The Kids» і виконував кавер-версії англомовних пісень.  Деякі записи колективу, до речі, збереглися, а одна з сумних пісень про любов і розставання «This Happened To Me» увійшла у збірник «Машини часу» «Невидане».

Цікаво, що одного разу у школу, де репетирували «The Kids», з концертом приїхав ВІА «Атланти». У перерві керівник вокально-інструментального ансамблю Олександр Сікорский дозволив починаючим музикантам зіграти кілька своїх пісень на «професійній» апаратурі і навіть сам підіграв їм на власній бас-гітарі. Вражені цим виступом школярі оновили склад групи і назвали її «Time Machines» (прообраз майбутньої «Машини часу»). Під новим іменем на сцену вийшли Андрій Макаревич (гітара, вокал), Ігор Мазаєв ( бас-гітара), Юрій Борзов (ударні), Олександр Іванов (ритм-гітара), Павло Рубен ( бас-гітара) і Сергій Кавагое (клавішні).

– У одній Москві тоді, напевно, було груп 600, що перебували під більш-менш пильним оком працівників органів внутрішньої секреції. І ми були наймолодшою. Я пам'ятаю відмінно цей час! Ні чорта не вміли! – посміхається Андрій Макаревич. - Були люди, які грали й співали значно краще за нас, але от Всевишній так розпорядився… Везінню немає пояснення. Це ірраціональна річ. Це коли кілька різних обставин, причин сходяться випадково у одному місці у один час.

Першу бас-гітару змайстрував сам

Цікаво, що до виступу «Атлантів» Макаревич знав про існування бас-гітари тільки по фотографіях з Полом Маккартні й зовсім не розумів, навіщо вона потрібна музикантові.

Почувши інструмент «живцем», Макаревич загорівся ідеєю освоїти його. Але оскільки у радянський час бас-гітару знайти було складно, тямущий парубок купив акустичну й переставив на неї струни з віолончелі. Пізніше він дізнався, що у свій час Маккартні чинив схоже: таємно видирав струни для бас-гітари зі шкільного піаніно.

Згадуючи найперші кроки, Андрій Макаревич відзначає:

- З самого початку мій тато став нам допомагати: всі свої гроші у нечастих закордонних відрядженнях він витрачав винятково на мої замовлення: якісь струни, динаміки. Ну і по-друге: все, що відбувалося – то був той самий момент, коли така група повинна була виникнути. Тому що як говорив Володимир Ілліч Ленін: «Дозріла історична необхідність».

Перше офіційне згадування про «Машину часу» з'явилося у 1973 році на вініловому диску із записом вокального тріо «Зодіак» у супроводі групи.

- Ми, будучи бітлівськими фанатами, абсолютно інтуїтивно, зовсім не знаючи, відтворили їхню систему роботи. Я потім, коли прочитав, як це у них було організовано, був вражений, наскільки це було те ж саме. Всі члени групи мають рівне право голосу, коли ми робимо якусь пісню. Існує право вето. Тобто якщо одному не подобається, а трьом подобається, то він може сказати – ні. І поки це не сподобається всім, пісня не буде дороблена.

Про період «підпілля»

До 1979 року «Машина часу» виступала підпільно. Саме ці нелегально організовані виступи у приміських клубах і поширення записів із цих концертів через магнітофони, швидко зробили групу відомою на всю країну.

- Та треба було пожити у нашій шкірі у цьому «підпіллі», щоб зрозуміти що воно із себе представляло. З боку - це одне, зсередини - зовсім інше. Коли ти виходиш на сцену і у 20-й раз бачиш одні і ті ж обличчя у залі – от тут тобі стає нудно. Справа у тому, що система поширення квитків на ці підпільні концерти припускала поширення по своїх знайомих. Тому ті самі люди потрапляли на концерти постійно. Інші просто не могли туди потрапити! Тому що система незнайомих і ненадійних людей у своє коло не пускала. А раптом це менти?! – розповідає Андрій Макаревич.

На початку 70-х років склад групи  «Машина часу» постійно оновлювався. Незмінною залишалася лише трійка музикантів: Макаревич, Олександр Кутиков і Кавагое. Деякий час у колективі співав майбутній засновник групи «Воскресіння» Олексій Романов. За всю історію групи це був єдиний «звільнений вокаліст».

- Я розумів, що у всіх інтерес до команди величезний. У всіх вдома крутилися ці бобіни жахливої якості, а як ми виглядаємо - ніхто не знає. Ніхто нас не бачив. Ходили легенди! Міфотворчість була приголомшлива! (посміхається) Хотілося якось це припинити. Якщо стільки народу це любить, а ми не можемо для них зіграти? Це жахливо… А вже тим більше рок-н-рол, який просто вимагає віддачі, аудиторії. Коли The Rolling Stones опинилися на студії вперше, вони за дві години не змогли жодної ноти записати! Тому що вони раптом опинилися у порожній кімнаті. Вони так звикли до контакту із залою, до реакції, що не могли грати… Кожний художник хоче, щоб його побачили, і хоче, щоб його почули.

- Стало зрозуміло, що у підпіллі існувати нам неможливо. Тому що популярність росла, а ми були затиснуті у цих рамках: гуртожиток…, міліція за нами ганялася, ОБХСС, а КГБшники спостерігали і настійно рекомендували визначитися зі своєю позицією: «Або давайте виїжджайте, або грайте, як всі радянські вокально-інструментальні ансамблі». Але як я міг виїхати, якщо у мене батько працює у торговельній палаті і викладає в архітектурному інституті, а мати пише докторську дисертацію по мікробіології?! Я прекрасно уявляв, що з ними буде після мого від'їзду. Ну як я міг так вчинити взагалі? – зізнається Андрій Макаревич. - Мама була трохи наївною людиною. Вона серйозно думала, що якщо я заберу з репертуару дві пісні, все буде добре, від нас відстануть, закидають нас квітами. Вона не розуміла, що справа не у цих двох піснях. Адже відразу знайдуть ще дві пісні, до яких можна причепитися, а потім ще дві, а потім виявиться, що до кожної можна причепитися. Було б бажання…

Про легалізацію і «закиди» від колег-рокерів

Шлях до «легалізації» розпочався з того, що один із кураторів групи допоміг музикантам влаштуватися у театр.

- Ми стали музичним ансамблем театру. Тобто перетворилися у професійних артистів. Це знімало масу проблем. А потім ми ще й потрапили у «Росконцерт», який був абсолютно щасливий, адже навіть у радянський час це була абсолютно комерційна організація, у якої був фінансовий план заробляння на концертах. Тоді нас із маленької клітки пересадили у клітку побільше. От і все. Ти приїжджаєш у місто, ховаєшся в готелі від шанувальників і шанувальниць, потім їдеш у Палац спорту, який обгороджений подвійним кільцем міліціонерів, тому що народ туди ломиться. Налаштовуєш звук, відіграєш два концерти, потім їдеш у готель, у якому вже закриті всі буфети. Дістаєш із валізи плитку - вариш суп та дістаєш пляшку, яку купили по дорозі. Збираємося, сидимо, слухаємо музику, розмовляємо до ранку. А наступного дня все повторюється…

- Увесь час призначалися худради, увесь час заборонялося то те, то це. Знімали з гастролей. Ми сиділи місяць на репетиційному періоді, але, вже знаючи, що ми їм дуже потрібні! А через місяць показували ту ж саму програму і їхали далі (посміхається). Загалом жили весело.

- Ліваки якісь почали волати, що ми взагалі «зрадники», нібито пішли на радянську естраду замість того, щоб залишатися у підпіллі. Мене це дивувало, тому що, на мій погляд, не важливо де ти, важливо - що ти співаєш. Якби нас змусили співати Пахмутову і Добронравова замість наших пісень, то це було б якимось зрадництвом безумовно. Але цього не відбулося. Хоча й намагалися… Але ми однаково продовжували співати свої пісні. Так що просто наша аудиторія стала більшою і нічого поганого ми у цьому не бачили…

За зйомки в «Афоні» купили магнітофон

У 1974 році Макаревича разом із групою запросили знятися у невеликому епізоді кінокомедії «Афоня». Георгій Данелія хотів показати глядачам музикантів, які заробляють собі на життя тим, що грають на вулицях міста.

На жаль, у кінцевій версії фільму групу показували лише кілька секунд. Зате гонорар був гарний для того часу: на зароблені 600 рублів музиканти купили магнітофон.

У наступні роки Андрій Макаревич багато гастролював у складі групи по СРСР, знімався у фільмах «Душа» Стефановича (1982) і «Почни спочатку» (1986).

Як вдалося стати «рок-виключенням» у Союзі?

- Під егідою центрального комітету комуністичної партії був випущений указ, що вокально-інструментальні ансамблі мають право виконувати не більше 13 % власних творів, а все інше повинні бути пісні Союзу композиторів. Був призначений Всесоюзний огляд цих ансамблів.

Мене викликали до Кадикіна, директора «Росконцерта». Він сказав: «Андрію, я тебе прошу. Там треба дві обов'язкові пісні виконати на прослуховуванні. Прийде комісія, все у порожньому залі. Я тобі обіцяю, що більше ніде й ніколи тобі їх виконувати не прийдеться. Ну давай ми від цих ідіотів відмажемося вже і все!»

Твори були обов'язкові до виконання усім: «Если бы парни всей земли» і Тухманова «День без выстрела на земле». Ми стиснули зуби і з «Если бы парни всей земли» зробили інструментальну джазову п'єсу, що сильно полегшувало наше завдання, а Тухманова проспівали навпаки - акапельно, на три голоси, без інструментів - вийшов такий дуже симпатичний хоральчик. І все! Дійсно від нас відстали. Ми були якимось таким виключенням, а головне - добилися свого.

Перший альбом вийшов нелегально у  США

Перша платівка групи – «Мисливці за удачею» вийшла нелегально у США без всякої участі і відома з боку музикантів «Машини часу».

З фірмою грамзапису «Мелодія» з 1980 року йшли безрезультатні переговори, а перший офіційний альбом «В добрий час» вийшов у 1986 році. З тих пір платівки групи почали виходити регулярно.

Як розіграв «Наутілус»

У середині 80-х «Машина часу» відправилася у спільний тур по Росії з «Наутілусом Помпіліусом». В одному з міст Макаревич вирішив розіграти колег, тож коли «Нау» співали «Скованные одной цепью», «машиністи» пройшлися по сцені зі справжнім металевим іржавим ланцюгом на плечах, зображуючи із себе бурлак.

Здивовані музиканти перестали грати, і тільки Бутусов, що мав звичку співати із заплющеними очима, продовжував співати у повній тиші…

Згодом, звичайно, історія забулася глядачами, але не учасниками групи «Наутілус». Тому вони вирішили також по-доброму розіграти своїх друзів і вийшли у вбранні бедуїнів під час пісні «Караван». Глядачі, до слова, подумали, що це була частина виступу, тому не особливо були здивовані, на відміну від музикантів-«машиністів».

Про ейфорію у період «Перебудови»

- Це було відчуття справжнього дива. Тому що ще за кілька місяців до цього я навіть не міг припустити, що я куди-небудь виїду далі Болгарії або Польщі! Що ми зможемо дійсно записувати й співати те, що ми хочемо. Що не буде цих страшних худрад, цих редакторів Міністерства культури… І потім раптом все це трапилося на наших очах - з неймовірною швидкістю!

Це була абсолютна ейфорія. Я Михайлу Сергійовичу вдячний і буду вдячний до кінця життя і щоразу йому про це говорю, коли ми зустрічаємося.

Ви собі не уявляєте, з якими очима зустрічали тоді російських людей у будь-якій країні світу. Ти приїжджаєш у країну і вони бачать, що це не ведмеді з балалайками, а такі ж люди, і вони роблять цікаві речі й теж уміють грати блюз. Це був такий шок! І до величезного мого жалю ми втратили сьогодні от цей кредит позитиву, це найдобріше відношення не політиків, а простих людей. Ми з дивовижним талантом усе зіпсували…

Про політичні підтексти

- Ми всі хворі через цю політику. У всіх голови криві стали від політики. У всьому шукають політичний підтекст. Причому, це було й раніше. У пісні «Маріонетки», яка написана у 1973 році, всі шукали політичний підтекст: і влада, і ті, хто слухали. Мене постійно питали: «Це про з'їзд партії чи про з'їзд комсомолу?» Я говорю: хлопці, це про вас! Про кожного з вас! Тому що пісня не політична, а – людська! Модель людського життя, а не з'їзду якоїсь сраної партії, яка мені по барабану. Але переконати неможливо. Тому що чує кожний те, що хоче почути, і бачить те, що хоче побачити. Пісні - це спосіб передачі енергії. Це спосіб обміну енергіями: енергії залу і енергії нашої. Пісня - це тільки ключ. От ці двері відкриваються цим ключем, а от ці - цим. І іншим ключем ці двері не відкриються.

У «Машини часу» є свій запах

У 2009 році на честь 40-річчя групи музикантам піднесли незвичайний подарунок - пропозицію створення власного чоловічого парфуму. Було кілька варіантів, тож хлопцям довелося вибирати із трьох французьких і одного японського. Методом голосування був обраний французький аромат з нотками бергамота, рому і сигар, який поступово переходить у аромати кедра й деревини дуба. Безумовно, це найдорожчий парфум для групи.

Любить дайвінг і не тільки

Андрій Макаревич - особистість багатогранна. Його залучає підводний світ, він серйозно займається дайвінгом і підводною фотозйомкою. А також захоплюється більярдом і археологією.

Крім того, Макаревич - захоплений колекціонер. Музикант дуже любить годинники марки Оmega, які дбайливо колекціонує протягом уже довгого часу.

Успішний бізнесмен, що пише книги

Андрій Макаревич є не тільки відомим музикантом, але й письменником. На його рахунку вже понад 30 виданих книг. Макаревич пише вірші й автобіографічну прозу.

А також успішно займається бізнесом. У 1997 році разом з Леонідом Ярмольником, Леонідом Якубовичем і Олександром Іншаковим він став співвласником стоматологічної клініки «Dental Art».

У 1998 році разом зі Стасом Наміним і Валерієм Меладзе він відкрив кафе «Ритм-блюз кафе».

У 2005 році став продюсером альбому Юлії Міхеєвої «Яблучка».

А захоплення дайвінгом і знайомство з необхідним для занурення екіпіруванням допомогло у бізнесі: Андрій став співвласником мережі магазинів «Батискаф».

«Я не музикант, який малює, а художник, який займається музикою»

Саме такими словами описує себе Андрій Макаревич. І тут немає чому дивуватися. Малювати учили його відмінні майстри, та й сам він почуває себе впевнено, проводячи досить багато часу за картинами й начерками.

Загалом графікою Макаревич займається майже піввіку,виставляється — майже 30 років.

Перша виставка Андрія Макаревича відбулася у 1989 році, і з тих пір на його рахунку вже близько сотні художніх проектів. Макаревич показував свої роботи і у невеликих зборах, і у найбільших музеях — у Третьяковській галереї у Москві і у Російському музеї в Санкт-Петербурзі. Його виставки проходили не тільки в Росії, але й у Західній Європі й США.

Серед ключових уподобань Макаревича, як художника — і живопис, і гравюри, і книжкові ілюстрації, і розпис по порцеляні, і твори у змішаній техніці. Ще одна незвичайна сторона його творчості — серія дуетних робіт: два автори разом трудяться над одним полотном. Такі спільні проекти були у нього з Андрієм Беллі і Олександром Галицьким.

Картини Андрія Макаревича

Про особливу любов до джазу

Попри те,що більшість людей вважають Андрія Макаревича винятково рокером, він уже майже 20 років грає ще й джаз.

У 2001 році він створив знаменитий «Оркестр креольського танго», у 2013 році - проект «LOVE пісні про любов», у 2014-му - програму «Ідіш-Джаз», а згодом проект YO5, разом з яким активно гастролює по всьому світу – від США і Грузії до країн Західної Європи.

Андрій Макаревич зізнається: обожнює цей жанр з дитинства завдяки батькові, який настільки сильно любив джаз, що всього за кілька місяців перебування у військовому госпіталі, куди потрапив із фронту після втрати ноги, освоїв фортепіано. І хоч Вадим Григорович не знав нот, він прекрасно імпровізував. У мирний час він грав щодня вранці і ввечері – до роботи і після, так що маленький Андрій вставав і засинав під звуки джазу.

- Батько привозив джазові платівки і у нас вдома увесь час звучав і Еллінгтон, і Елла Фіцджеральд, і Пітерсон, - згадує Андрій Макаревич. -  Попри свою любов до джазу, я навіть не уявляв, що коли-небудь буду це грати. По-перше, у мене не було можливості навіть уявити це, тому що не було з ким спробувати. Рок-н-рол зайняв всю голову і там уже місця не залишалося, поки  Женя Борець мені не сказав: «Чому?» Я говорю: «Я не вмію це грати». А він заперечив: «Дурниця яка! Давай сідай, поїхали. Зараз будемо це робити». Він мене переламав у цьому змісті, за що я йому дуже вдячний.

- Джаз – це безкрайність надзвичайно гарної музики! Це епоха, коли в моді були гарні мелодії й аранжування, гарні голоси й висока виконавська культура. І звідти можна черпати й черпати натхнення до кінця життя. Традиційний джаз — це про дивовижну епоху надій, завдяки якій джаз живе дотепер, - розповідає Андрій Макаревич. - Джаз з усіх жанрів найбільш вільний, тому що він заснований на імпровізації. Джазові музиканти, на відміну від класичних, не можуть двічі однаково зіграти ту саму п'єсу, навіть якщо дуже постараються. Це жанр, де ти повинен перебувати постійно у дуже глибокому контакті з тими, з ким ти граєш у даний момент. Це страшенно цікаво, особливо, коли ти граєш із сильними музикантами. А в мене у складі зібралися дуже сильний хлопці.

Усім, хто любить творчість «Машини часу», рок-музику і джаз, радимо не пропустити концерти Андрія Макаревича у п’ятницю, 30 жовтня, о 17.00 і 20.00 у Будинку офіцерів.

Останні квитки можна придбати у касі Будинку офіцерів і на сайтах bilet.vn.ua  і afisha.vn.ua.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.