«Там все інакше» або чому дедалі більше українців стають заробітчанами

Вінничанин Олексій Шелестов з колегами на заводі в Чехії

У пресслужбі Державної міграційної служби України у Вінницькій області зазначили, що протягом 2020 року понад 50 тисяч жителів області подавали документи на оформлення закордонного паспорту. З них 174 людини – оформили документи для виїзду за кордон на постійне місце проживання.

—От станом на 19 лютого цього року в нас вже є 13 заяв на оформлення документів для проживання за кордоном, — зазначають у пресслужбі.

На одному з сайтів по працевлаштуванню за кордоном слухавку не брали, але якщо вірити їх статистиці відвідування, попитом їх послуги серед вінничан все ж користуються. Протягом останнього місяця сайт відвідали щонайменше 70 людей, а отже всі вони розглядають можливість поїхати «на багатші села».

Журналістка «20 хвилин» дізналася у вінничан про роботу за кордоном, про заробітки, рівень життя та різницю в менталітеті.

Олексій Шелестов

Олексій Шелестов двічі був на роботі в Чехії. Вирішив вперше туди поїхати на заробітки саме завдяки батькові – той якраз повернувся додому і ділився з сином приємними враженнями про роботу за кордоном.

—Я саме закінчив навчання, але роботу за спеціальністю знайти не міг. Тому разом з батьком ми оформили документи й поїхали в Чехію. Спершу нас завезли в глушину, пообіцяли більше грошей, ніж на попередній роботі батька. Там повсюди був ліс, гори, завод і невелика двоповерхова споруда, в якій ми жили – це було придорожнє кафе і хостел, — згадує Олексій Шелестов. — На першому поверсі там випивали далекобійники, а на другому здавали в оренду кімнати для робочих. Через два тижні нас звідти перевели, бо умови були жахливими. І так ми опинилися у містечку Чеське-Будейовіце, працювали там на автомобільному заводі. Я був на складі, возив готову сировину. Прикольно було, мені подобалося, оплата праці теж влаштовувала. Наприклад, йдеш в магазин «затаритися» їжею на тиждень. Купуєш умовно ковбасу, сир, м'ясо, яйця, молоко, крупи, пиво і при цьому гаманець не стає тоншим, ти навіть не відчуваєш, що витрачаєш гроші.

Олексій зазначає, що зарплату давали раз на місяць, однак в разі, якщо гроші закінчилися раніше, можна було позичити у посередника.

— Там  є наші люди, які домовляються про наше працевлаштування на заводах чи фабриках. В них можна взяти до трьох тисяч крон. Але загалом там достойна платня була. Я протягом місяця працював по 14 годин і в мене вийшло 1700 доларів. Це було три роки тому, — розповідає Олексій.

Хлопець зазначає, що до фізичної роботи дуже швидко звик. Зізнається, що було важко, зокрема й через ставлення чехів до заробітчан з України.

Єдиним неприємним нюансом для Олексія був мовний бар’єр, який він, зрештою, не встиг подолати. Переважно він спілкувався з українцями і зазначає, що з земляками йому пощастило. На роботі зібралися дружелюбні хлопці, які підтримували один одного.

— Нас ставили на такі процеси, де мала бути згуртованість. Якщо хтось один не встигав, його потрібно було підстрахувати. Інакше вся бригада отримує наганяй від керівництва, але це на більшості роботах так, тому ми й були однією командою. Після зміни ми часто збиралися разом, влаштовували посиденьки, а такого, щоб хтось когось обманював чи підставляв не було, — каже він.  

Повернувшись додому після перших заробітків, Олексій не дуже сумував за Чехією. На його думку, добре заробляти можна і в нас – треба тільки захотіти.   Однак ще під час першої поїздки він домовився про оформлення офіційної карти побуту в Чехії. Саме наявність цього документу, до речі, дуже змінила ставлення чехів до хлопця.

— В мене були практично такі ж права, як і в чехів. Вони вже не розповідали, що ти їм щось винен. Сам факт цієї довідки і того, що ти сплачуєш податки, викликає в них величезну повагу. В нас, наприклад, більше думають, як би ухилитися від них, а там навпаки – прийдуть і скажуть, що з них забули зняти стільки-то грошей.  

Таміла Пилипчук

Вінничанка Таміла Пилипчук у 2020 році вперше поїхала на роботу за кордон. Працювала у Фінляндії — збирала фрукти, овочі та ягоди на одній з приватних ферм.

— Я вирішила туди поїхати, щоб заробити грошей. Моя кума закордоном живе вже вісім років і сюди повертатися не хоче. Я побула там два місяці і тиждень, за цей час я встигла заробити грошей стільки, щоб тут вистачило утеплити будинок. Спершу було страшнувато, але коли була в автобусі, стало цікаво — зможу чи ні. Змогла.

Таміла зазначає, що фізично працювати було важко, однак була й мотивація – дівчина знала, що отримає за це достойну платню.

— Працювали в різних локаціях і за різних погодніх умов. За той час я побувала на двох фірмах. Перша мені не дуже сподобалася, бо там був ненормований графік – могли смикнути в будь-який момент і я навіть не розуміла, можу я лягти спати чи ні. На другій фірмі ми працювали з шостої ранку до п’ятої вечора, раз на дві години була перерва на каву, година на обід, а потім за бажанням можна було ще годину-півтори побути на «підробітках». Я ходила, бо за цей час заробляла додатково ще 10 євро. Де в нас можна стільки заробити?

Таміла згадує, що будучи там, дуже сумувала за родиною, та повертатися назад не хотіла. Каже, що якби їй запропонували там залишитися, вона не вагалася б. Причина в іншому рівні життя.

Дівчина порівнює  українські ціни на одяг та продукти і каже, що у Фінляндії можна придбати брендові речі за 2-3 євро ( близько 60-70 грн – ред.), а в нас це обійдеться в сотні чи навіть тисячі гривень.

— Мінімальна зарплата в українця там тисяча євро. Якщо ти навіть 200 євро віддаєш за житло, то на харчування 100 євро на місяць на одну людину вистачить з головою, — стверджує дівчина. — Півтора євро коштує майже два кілограми курятини, 40 центів за кілограм пасти з твердих сортів, червона риба по п’ять євро, літр молока – 36 центів. Хліб та випічка дуже дорогі, але ж можна купити борошно, яйця і спекти це все самостійно.  

Таміла також розповідає, що культура фінів дуже відрізняється від українського менталітету. Згадує кілька випадків, які її вразили найдужче.

— Якось ми поверталися з лісу, збирали там ожину. Були бруднючі: руки чорні, обличчя теж, взуття трохи в болоті. Ну і вирішили сходити в магазин, взяти щось поїсти, бо ж зголодніли на роботі. А в супермаркеті нам всі посміхалися, раділи нам, бо ми – клієнти. Їм байдуже, нафарбована ти чи ні, яка в тебе зачіска і в що ти одягнена. А в нас спробуй в такому вигляді зайти за хлібом – якщо не виженуть, то просто будуть косо дивитися, — згадує дівчина. — В мене був шок, коли я побачила, що там ніхто нічого не зачиняє на замок. Ключі від машини водії лишають в замку запалювання, так само й з квартирами чи будинками. До речі, замок просто так не купиш, його видають у поліції і це ще той квест — якщо виникла така потреба в людини, в органів виникають питання, що сталося!

Дівчина також згадує, як у вихідний день була на набережній і помітила біля лавочки мобільний телефон. Через три дні він лежав на тому ж місці.

— Місяці два я відходила після повернення в Україну. Тут якось пірнула в побут, роботу, родину, але думками ще повертаюся туди, — зізнається Таміла.  

...Тим часом за показником переказів заробітчан понад 10% ВВП Україна посідає друге місце в Європі. У лідера – сусідньої Молдови – перекази трудових мігрантів сягають 23% ВВП.

  Фото надали герої матеріалу

Читайте також:

«Я тиждень святкувала звільнення». Що таке мобінг та як з цим боротися? Пояснюють фахівці
«Україна — це не лише війна». Несподівані враження іноземців від життя у Вінниці
 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.