Історії, за які соромно. 13 дитячих злочинів вінницької редакції

«Коли була зовсім маленька розлила на кухні соняшникову олію. На підлозі у нас був застелений лінолеум, і мені подобалось на ньому ковзатись. Уявляю, як потім мамі було важко це все відмити» (Юлія Мельник)

«У дитинстві я втрачала ключі. Дуже часто. Це тривало десь до 8-го класу. Батьки сердилися і міняли замки, коли закінчувалися запасні ключі. Зараз мені цікаво, як склалася доля втрачених ключів. А у мене все добре» (Наталія Афанасєва)

«У мами була шухляда з косметикою. А у 90-ті цієї косметики було обмаль: туш, тіні, пудра та одна червона помада. Щоб купити ту помаду, мама відкладала гроші з зарплати. Але ж малим все цікаво, тому якось я дістався до цієї шухлядки. І поки мати куховарила, я на кріслі малював космічні кораблі та власну родину новою маминою помадою. Соромно за свій вчинок досі» (Валерій Чудновський)

«Гостювали з братом у бабусі ще дошкільнятами. Знайшли на печі сірники і пішли палити багаття. Розклали вогнище під стріхою сусідської хати. Хата була стара, приземкувата і вкрита соломою. Іскри здіймались аж до снопів. Ми дуже раділи, що в нас такий класний вогонь вийшов. На дим прибіг дід і встиг все загасити. Нам тоді добряче влетіло. На вулицю без нагляду не пускали десь із тиждень» (Володимир Філатов)

«Якось взимку нам з сестрою закортіло пограти в бадмінтон. До літа не стали чекати і розпочали турнір у великій кімнаті. Дуже боялися розбити люстру, а розбили скляні колоски, які стояли у вазі. Уламки прибрали і прикопали на городі. Думали, що батьки не помітять. Але вусики у колосків були дуже тонесенькі і прибрати усі було неможливо (хоча, напевно, можливо, але ми дуже поспішали прибрати сліди «злочину»). Пройшло, мабуть, кілька тижнів, як батько побачив осколок, який виліз з килима. Звісно, спитався нас, але ми збрехали, що нічого не знаємо. Батько вирішив, що хтось чужий був у нас в хаті, перевіряв чи все на місці, розпитував сусідів, чи не бачили кого… Нам було дуже соромно, але ми так і не наважилися зізнатися в «гріху»» (Наталія Піскунічева)

«В дитинстві — так само, як і зараз;) — висвітлювала «злочини» інших. Тобто «стукала» батькам на свою старшу сестру, коли вона робила щось погане чи небезпечне для неї самої. Сестра мені досі згадує ті історії. Наприклад, палить вона з подружкою папір і кидає з балкону, батьки про це й так дізнаюся від сусідів, але я першою їм «здаю всіх фігурантів». Сидить вона на вікні, звісивши ноги до низу — як не сказати про це батькам? Обляпала всі килими по квартирі воском під час незрозумілих мені, малій, дівочих гадань на свічках. І тут від мене батьки дізналися, що це не я нашкодила, а сестра зробила. Першою страждала вона, як винуватиця. Далі, звісно, отримувала менша на горіхи. Вже від сестри. Не допомогло. Досі розповідати про злочини — це моя тема» (Наталія Гончарук)

«Пішов знайомитися з кабанчиком в селі у бабусі. Стало шкода, що він сидить зачинений у хліву. Тому вирішив відкрити дверцята та запросив кабанчика на вулицю. Дід, бабуся, собака Жулька наступні півгодини ловили прудкого кабанчика у дворі. За вчинок ніхто не сварив. До речі, так само зробив мій тато, але то був інший кабанчик і за кілька років до мене» (Микита Панасенко)

«Після 4-го класу поїхали у спортивний табір в Ладижин. Дітей поселили у кімнатах на другому поверсі, а тренування проходили в залі на першому поверсі. Оскільки табір був спортивний, харчування було дієтичним — жодних смачних булочок та цукерок. Ми дізналися, що на автовокзалі продають цукерки “Півники” на паличках та разом з подругою Галею вирішили втекти з табору, щоб купити ці цукерки. Насвітанку, о пів на п’яту, ми зв’язали кілька простирадл та спустилися з другого поверху через вікно. Побігли на вокзал, близько 5-ти кілометрів, купили цукерки, та по дорозі назад нас побачила тренерка. Вона привела мене з Галею у табір та нас викликали перед всіма дітьми на ранкових зборах. Ми отримали і від тренера, і від батьків, коли повернулися додому» (Ольга Бобрусь)

«Взагалі дитинство було ух! З дитячої кімнати тодішньої міліції не вилазили з друзями. Чіплялись за автомобілі взимку, кидали сніжками у вікна. Вибухові пакети робили самотужки. Є що згадати. Один раз підпалив чиїсь старі валізи біля підвалу багатоповерхівки. Коли приїхали рятувальники, то я піском і водою гасив то все добро. Палієм називали мене потім). Але взагалі був завжди доброю дитиною» (Вадим Павлов)

«Мені було десь 6, а молодшому брату Паші 3. Батьки купили нам по іграшковій машинці. Я вирішив погратися обома. Щоб ви розуміли, я ненавидів з кимось ділитися іграшками. Вони тільки мої і крапка. Так от, я якраз захопився грою новими машинками, коли Паша вирішив забрати у мене свою. Мене це настільки обурило, що я відштовхнув його, а слідом жбурнув у братика кубиком. Він був невеликим, але тяжким. Так що йому було зовсім не важко розсікти дитячий лоб. У Паші й досі є невеличкий слід від кубика, а мені до цих пір соромно, що я міг так вчинити. І страшно від думок, чим це могло б закінчитися» (Михайло Курдюков)

«До 12-ти років в мені вбили відомого модельєра. Вбивали років 7 чи 8, вербовим гіллям, ременем, долонею — це рання зброя, потім просто розмови вели — бити було незручно. Все через те, що відчуття прекрасного не давало мені спокійно дивитись на речі, які купували собі мама, папа, сестра мами і її чоловік. Коротше, всі дорослі родичі, до яких я приїжджала більше, ніж на день. Абсолютно не сумніваючись у своєму праві, я відкривала шафи і перекроювала все. Плаття перетворювались у модні спідниці й топи. Нудні костюми — в стильні шорти і жилети. А з чоловічих сорочок виходили круті сарафани. Дизайн взуття — окрема ніша. Грубуваті туфлі ставали симпатичними сандалями або шльопанцями. З маминої нової шуби в 5-му класі я пошила відпадний кожушок (клаптиками, як тоді було модно). Це була остання річ в моїй колекції, моя гордість. У ній я навіть ходила в школу» (Альона Рябоконь)

«Згадати свої цікаві дитячі історії виявилося не так вже й просто. Довелося навіть дзвонити мамі, аби вона розповіла про мої «подвиги». Але приємно було почути, що в дитинстві я була «золотою дитиною». Хоча кілька сюжетів мені все ж таки довелося згадати. «Золота дитина» разом із подружкою іноді забавлялися викиданням пакетів із водою в перехожих із сьомого поверху. Тоді навіть хтось із постраждалих зайшов у гості. Та й все. Кнопок у ліфті не палили, на стінах не писали. Здається, у нас було дуже сумне дитинство» (Анна Ковальова)

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.