«Доця, ти нікуди не йди, я скоро буду», — найбільші негаразди Людмили почалися з цих слів

Михайло КУРДЮКОВ

Людмила

Людмилі Чернипко 71 рік. Донедавна її життя було складним, але стерпним. Однак після аварії, що позбавила єдину доньку можливості ходити, все лягло на її плечі. Людмила робить все від себе залежне для вирішення родинних негараздів, але не знає, наскільки в неї ще вистачить сил

Стрілка годинника тільки-но перейшла позначку шостої години ранку. На вулиці холод і темрява. В одній з багатоповерхівок на проспекті Космонавтів на роботу виходить 71-річна Людмила. На ній чорні валянки, кілька старих кофтинок, зверху потертий, але теплий піджак, і хустинка, з-під якої виглядають кілька пасм сивого волосся.

Жінка виходить з під’їзду, дістає ключі та відкриває комору, де зберігається її робочий інвентар: мітли, граблі, ганчірки, для снігу — лопата. У дальньому куті комори видніється контейнер. З учорашнього дня сміттєпроводом у нього летіли відходи з усіх поверхів під'їзду. На ранок він заповнився вщент. Людмила одягає рукавички та береться за перекладання пакетів з відходами у порожній сріблястий бак, що стоїть посеред приміщення.

— Дивись, сонечко, якраз повний назбирався, — говорить мені Людмила. — Маю займатися цим два рази на день. Якщо вчасно не перекласти сміття, воно трамбується і його стає неможливо діставати.

Прибирати сміттєпровід, це не єдиний обов’язок старенької пані. За робочий день Людмила має встигнути привести в порядок прибудинкову територію трьох багатоповерхівок. Осінь не жаліє бабусю і щодня як не вдарить морозом, то обов’язково підсипить кілограми опалого листя.

Під час прибирання біля одного з будинків, жінка кілька разів зупиняється, щоб перевести дихання і щось коротко розповісти. Потім оглядає все навкруги і знову береться за граблі. Якщо повезе і сьогодні не буде сильного вітру, а школярам заради забави не схочеться розбурхати листя, що бабуся старанно згрібала до купки, завтра сміття заберуть комунальники. Якщо ні, Людмила почне все з початку.

Життя vs Існування

Кілька разів за робочий день бабуся зазирає до квартири. Вдома можна зігрітися, перепочити і перекусити, а ще треба час від часу навідувати доньку, яка лежить після аварії з паралізованими ногами. Не маючи змоги пересуватися, Анна, так її звати, потребує сторонньої допомоги навіть в елементарних речах.

— Ходімо, сонечко, — запрошує мене втомлена і змерзла бабуся до свого під’їзду. — Ніколи не очікувала, що на старість років на мене чекатиме таке життя. Щоправда, це і життям не назвеш — скоріш існування... Іноді мені здається, було б краще, якби донька потрапила до тюрми, відсиділа там рік чи два, а потім повернулася додому здоровою дитиною. Сонечко, вірите, вже сил у мене не має так жити.

Від самої першої миті нашої зустрічі, бабуся намагається усміхатися. По міміці старенької легко зрозуміти, що приводів для радощів у її житті не так багато: посмішка здається неприродною і натянутою, ніби жінка боїться здатися мені занадто щасливою. Очі Людмили сумні, водночас її погляд теплий, а сама вона настільки ввічлива, що сумніватися в сказаному цією людиною, неможливо.

— Я не знаю, що мені робити: топитися, вішатися чи стрибати під поїзд? — тихо і наче сама до себе по дорозі промовляє жінка. Вона прочиняє переді мною двері своєї квартири і запрошує всередину. — Сонечко, можете роздягатися, у хаті тепло. Тільки не роззувайтеся, ми доріжки не застеляємо.

Опиняюся в одній з кімнат. Ремонт тут не робився давно, всередині все облаштовано за типовим радянським зразком: на стінах килими, вздовж стоїть кілька лакованих шаф, бліді шпалери.

— Приземляйтеся, сонечко, відпочиньте, — лагідно говорить бабуся. — Сонечко, я вам чай зроблю, — вже зникаючи у тьмяному коридорі, що веде на кухню додає Людмила.

Крім мене у кімнаті знаходиться донька старенької, Анна. До мого приходу жінка дивилася щось на невеличкому телевізорі. Коли побачила мене, підтягнулася і в напівлежачому положенні привіталася.

— Бачите, які можуть бути наслідки аварій, — порушуючи тишу і вказуючи на свої ноги говорить Анна. За декілька секунд жінка продовжує. — А що вам взагалі розповідати? Тобто, з чого починати? Пальцями, бачите, я трішки рухаю. Загалом все наче непогано, але ходити не можу…

Підкинути додому?

На початку липня Анна була у відпустці. За освітою 34-річна жінка кухарка, але останнім часом працювала разом із мамою — прибиральницею. У той день Анна сиділа вдома, дивилася телевізор. До кімнати зайшла Людмила і, наче відчувши недобре, сказала: «Доця, ти нікуди не йди, я скоро буду».

Мама пішла, а на телефон Анни надійшов дзвінок. Знайомі пропонували за гроші розвантажити картоплю. Суму обіцяли невелику, але і вона не завадить. Погодилася.

За кілька годин робота була закінчена, Анна отримала гонорар і попрямувала до зупинки. По дорозі зустріла ще одного знайомого. Чоловік розповів, що йде в гараж за машиною: «Після можу підкинути додому».

Знайомий був трішки напідпитку, але Анна й не підозрювала, чим це може для неї скінчитися. Жінка сіла в машину, авто рушило, а за кілька хвилин водій не впорався з керуванням, виїхав на зустрічну смугу і зіткнувся з вантажівкою. У водія подряпина, у пасажирки — паралізувало дві ноги.

Після зіткнення Анна втратила свідомість. Опритомнівши, побачила навколо багато людей. Лікарі питали, чи може вона самостійно йти. Жінка з жахом усвідомила, що не в змозі ворушити нижніми кінцівками. Постраждалу почали витягати з машини, вона знову знепритомніла.

Приблизно у той же час зателефонували Людмилі: «Ваша донька потрапила у ДТП. Вона знаходиться у важкому стані у реанімації. Приїжджайте».

Поживу півроку, ну нехай рік

До кімнати повертається Людмила. Бабуся підтягує до мене табуретку і ставить на неї велику чашку з чаєм і тарілку з двома шматочками білого хліба та печивом. Сама вмощується на стілець навпроти: «Що було, тим і пригощаємо. Вибачте, сонечко, нічого іншого немає».

Людмила розповідає, що за кілька тижнів після аварії садна та синці на тілі доньки загоїлися, її емоційний стан покращився, тільки ось ноги так і лишилися нерухомими. У лікарському висновку йдеться, що в Анни на обох кінцівках зламані шийки стегна. Лікарі попередили, якщо вчасно не прооперувати, можуть атрофуватися м’язи.

У родині і без того не було зайвих коштів, тепер їм потрібно було знаходити 30 тисяч гривень на операцію. Відмовилися від всього, крім найнеобхіднішого, звернулися по допомогу до знайомих, залізли у борги — всередині жовтня гроші були зібрані, а наприкінці місяця була проведена операція. В одну ногу жінці вживили титанову пластину, в іншу — провели спицю. Але ходити Анна так і не почала. Навіть на ногу не може спертися.

— Я вам поясню, чому знаходжуся у такому стані і звідки у мене всі ці лихі думки щодо всього, що відбувається, — говорить Людмила. — Мені вже багацько років, у мене 16 років цукровий діабет. Я стільки пігулок п’ю, що на моєму місці слон би вже помер, а я ще існую. Але не за це мені страшно… Я ще поживу півроку, ну нехай рік. Потім закрию очі і кому вона потрібна буде у такому стані? — не витримує і починає плакати бабуся.

На хліб, на чай, на крупу

У Анни є 14-річний син. Він живе разом із нею. Зараз хлопець навчається у восьмому класі, займається хокеєм на траві і слідкує, щоб мамі не було сумно. Після школи він повертається додому, сідає на стілець поряд і починає щось розповідати. Іноді мовчки робить уроки, але поряд із мамою, а іноді під її керівництвом готує на кухні.

— Вчора приходжу додому, а у коридорі така пахнота. Думаю, що ж це так пахне? — радісно пригадує Людмила. — А це онук печиво випікав. Аня давала йому вказівки, а він їх виконував. Шкода, що я кілька штучок не залишила, ви б спробували… Пийте чай, зайка, він вже встиг, пийте.

Нещодавно Анна робила черговий знімок кісток для чергового обстеження. Першим його подивився лікар, який проводив операцію: «Тут ось бачите, гвинти змістилися. Як це чому вони змістилися? Тому що ви необережно поводилися!»

Мама з донькою не могли зрозуміти, як можна було необережно поводитися, якщо Анна не в змозі навіть з ліжка піднятися. Звернулися до іншого фахівця: «Що ж він наробив! Тут же все неправильно закручено... Допомогти може лише операція». Після цих слів у лікарні швидко підрахували, що нове хірургічне втручання коштуватиме 65 тисяч гривень, ще п’ять тисяч реанімація. Шанси є, але гарантій, що Анна стане на ноги, ніхто давати не став.

— Коли я повернулася з лікарні, мене всю трясло, мене відпоювали. Просто не знала, що робити. Для нас це величезні гроші, — розповідає Людмила. — У нас є тисяча гривень. По знайомих може нашкребем до п’яти тисяч. Більше ніде взяти. Зараз ми живемо на мою пенсію і ті копійки, що я отримую за свою роботу. На хліб, чай, крупу і малому якусь сардельку вистачає, на іншому економимо. Баликів не їмо, окороків також.

Рано чи пізно у кожного з нас настають періоди невдач. Здається, що все навалюється в одну мить — і, звичайно, «своєчасно». Кожен виходить із таких ситуацій по-різному, хтось сам, а комусь допомагають інші. Людмилі та її родині немає звідки чекати на поміч. Тому бабуся щоранку встає та виходить працювати: «Потрібно встигнути поставити на ноги доньку. Потрібно віддати борги. Потрібно за щось купувати їжу. Потрібно опікуватися онуком».

Дохід Людмили маленький і тих грошей, що вона отримує навряд чи буде достатньо, щоб найближчим часом зібрати необхідну суму — 65 тисяч гривень — на операцію. Не маючи іншого виходу, жінка звертається до небайдужих людей з проханням допомогти їй зібрати бодай частину потрібної суми.