Навіщо і як йдуть вінничани хресним ходом до Почаївської лаври
За традицією, до престольного свята Свято-Успенської Почаївської лаври в обителі сходяться кілька хресних ходів з усієї України загальною чисельністю понад 15 тисяч осіб. Паломницьку групу Вінниччини, як і в усі минулі роки, очолив ігумен Свято-Троїцького Браїлівського монастиря Іоасаф (Ковецький).
Багато учасників цього хресного ходу вже неодноразово проходили шлях від Браїлова до Почаєва. Але були й такі, хто вперше пішли в це тривале й складне паломництво. Серед них – інженер-електронник Антон Кавалер (23), юрист банку Лілія Джеджула (26), студент-першокурсник В'ячеслав Дячок (17) і музикант Антон Кардаш (31). Всі вони, парафіяни храму св. Луки Кримського, діляться враженнями від першого великого хресного ходу в своєму житті.
Без мобільників і за режимом
В хресний хід йдуть дуже різні люди – і за віком, і за соціальним статусом, і за ступенем прилученості до церковного життя. Серед них багато дітей і літніх людей. Напередодні всі сповідаються, причащаються і беруть благословення у священика на цей нелегкий труд. Паломники приймають певні правила за формою одягу та поведінкою. Наприклад, їм не благословляється брати з собою мобільні телефони та інші гаджети, вести пусті розмови на розважальні теми тощо.
Ціль – пройти з молитвами від Браїлівського монастиря до Почаївської лаври, поклонитися Успінню Пресвятої Богородиці та простягнути незриму молитовну нитку між двома обителями.
Режим життя в хресному ходу простий: підйом о 4.30, годину на збори та молитву і вперед – переходами по дві-три години з короткими перепочинками. Їжа та великий двогодинний відпочинок – в обід, а далі до годин семи-восьми вечора знову йти з молитвою. Ночувати зупинялися коли у полі в наметах та просто неба, коли у селах. Після вечері та вечірньої молитви – відбій о 22.00. І так – вісім днів поспіль з поправкою на погодні умови.
«Я пішов за любов'ю»
На питання, навіщо вони пішли в хресний хід, паломникам важко дати однозначну відповідь.
Лілія Джеджула:
– Я цим питанням переймалася весь хресний хід. Не знала, за чим йду, думала, що у ході зрозумію. Запитувала у різних людей, навіщо вони це зробили. Нам батюшка неодноразово наголошував, що не можна йти зі спортивного інтересу. Але я зрозуміла, що, якоюсь мірою, такий інтерес був. Але це було не основне, заради чого люди йшли. Я пішла для того, щоб стати краще, ближче до Бога. Там в мене було безліч часу, щоб зрозуміти своє життя хоч трошечки, підійти до нього в духовному плані, поспілкуватися з людьми моєї віри.
За словами Лілії, хтось казав, що для нього – це жертва, як спокута його гріхів перед Богом, щоб Господь пробачив йому. А люди, які ходять більше семи-вісьми років казали, що вже не уявляють своє життя без цього хресного ходу і кожного року його чекають. Хтось робив це в подяку за чудеса, які Господь проявив. Наприклад, був хлопець, якому сказали, що його дружина бездітна. Він у Почаєві просив у Божої Матері заступництва, і в них народилась дитина. В знак вдячності він пройшов цей хресний хід, і як розповідають, до кривавих ран стер собі ноги і тіло.
Ще були хлопці, які воювали на сході України. Один з них казав, що раніше ніколи до церкви не ходив.
В’ячеслав Дячок:
– Багато факторів вплинули на моє рішення піти хресним ходом – і цікавість, і духовна потреба. Говорити про це словами тяжко. Мати моя минулого року вже ходила, розповіла і я теж пішов. Очікувань особливих в мене не було, але це велика подія в моєму житті.
Антон Кавалер:
– Ми ходили в походи з молодіжкою, хотілося спробувати, а як тут. Людей питають, навіщо вони в гори йдуть – випробувати себе. Так і тут – випробувати себе, і, в першу чергу, в духовному плані. Хресний хід – це прилучення до Бога, до самого хорошого, що є в людях.
Антон Кардаш:
– Я пішов за любов'ю – в звичайному житті в людях дуже мало любові. Був, звичайно, і спортивний інтерес, і велике побожне почуття.
«Були такі тяжкі моменти…»
Про труднощі хресного ходу у вінницьких паломників склалася палітра різноманітних думок.
В’ячеслав Дячок:
– Перші три дні організм звикав до нових навантажень – нова місцевість, багато нових людей, режим. Потім все це ставало частиною тебе. Спочатку здавалося, що досить повільно йде час, але починаючи з четвертого дня кілометри минали надзвичайно швидко. Геть ніколи не думав, що час може так швидко спливати!
Антон Кавалер:
– Тіло-то звикло поступово, а найтяжче було розум направити на молитву – думки розсіювалися. Були такі тяжкі моменти, а люди співали «Святий Боже» і це допомагало. Моральна, духовна, душевна робота – це було найважче для мене.
А то, що в мене було кілька мозолів на ногах, і відчуття, що ноги плоскі - розпухлі, стоптані, ніби кістками ходиш, то це щоб не розслаблявся.
Лілія Джеджула:
– Фізично було важко, і дехто не витримав – не дійшов. Але більшість дійшли. Третій і четвертий дні були більш-менш легкими, а всі інші – дуже важкі. Кожен по-своєму: то ноги натирались, то дощ ішов і болото місили, то встали в три ранку. Чи довгі переходи, чи сонце палюче, чи морально атмосфера важка, чи давила погода, чи погано молились. Поки йшла, порівнювала з походами – там бувало і тяжче. І зрозуміла, що легко буває, тому що Господь так дає. Але найтяжче було в останні дні, коли виснажуєшся, почався дощ, і ти знаєш, що попереду ще треба йти і йти.
Антон Кардаш:
– Спочатку здавалося, що можна звихнутися – весь час молитви, і багато людей співають, не маючи слуху. А потім це так зворушувало душу і серце - прямо до сліз.
А фізично думав буде набагато важче. Зараз вже здається, що нічого важкого і не було. І в мене було хороше взуття. Ноги, звісно, боліли, але обійшлося без ран. Для мене це були не труднощі, а незручності.
«Не можеш ні плакати, ні сміятися»
І найсильніші враження у всіх виявилися різними.
Антон Кавалер:
– Найдивовижніше – це те, що кожен день проявлялося у стосунках з людьми. Те, що я відчував від людей і те, що намагався дати їм. Душевне тепло, споріднення, взаємовиручка. В мирському світі все одно є частина егоїзму, а тут в людях прокидалося таке почуття любові! А ще вразило, коли ми підходили до Пархомівців: було похмуро, вітер сильний, дощ починається, а люди з села вистелили дорогу перед нами квітами – зустрічають, радіють, біжать хрест цілувати, який несли попереду. А між хмарами - просвіт, який утворився саме над церквою.
Лілія Джеджула:
– Найсильніше враження від того, як люди пересилюють свій біль заради Бога, заради того, щоб пройти цей шлях. Старі люди, маленькі діти – звідки сили беруться йти! Також спостереження над собою – своїх змін, як йшла…І шостого дня, коли ми встали о третій ранку і йшли до вечора, і підійшли до села Дзвиняча, де повинна бути ночівля. Коли вже комок під горло, ти не можеш ні плакати, ні сміятися, але настільки радісно, що ти вже доходиш, і завтра вже – Почаїв. Залишається лише 15 км.
Антон Кардаш:
– Мене найбільше здивувало - скільки старих людей і дітей йдуть хресним ходом, як терпляче переносять дорогу і її труднощі. І приємно, що батюшка Іоасаф виявився з почуттям гумору, з легкістю переносить тяготи життя і дороги, уважний та відповідальний керівник.
В’ячеслав Дячок:
– Коли під саму Лавру люди не те що йшли – летіли. І це після стількох днів тяжкої дороги. І перед самою Лаврою всі синхронно падають на коліна – радіють, плачуть і співають «Вірую». Вийшов монах, привітав нас з тим, що ми досягли своєї мети – і це було найсильніше враження.
«Ми Богу служимо, але й Він нам служить»
В одному висновку всі виявилися одностайні: якщо Господь дасть, наступного року знову підуть від Браїлова до Почаєва.
Антон Кардаш:
– Я б відразу ж пішов в наступний хресний хід – така взаємовиручка між людьми, таке розуміння!
Лілія Джеджула:
– Хороший досвід, обов’язково хочу попробувати ще раз. Хресний хід – це як живий організм, і біль кожного відчуваються, і гріхи, і радість.
В’ячеслав Дячок:
– В передостанній день вже думав, що ні, добре, але більш не піду. Але коли в людей вже зовсім немає сили, вони моляться і з Божою допомогою знову починають йти. І ноги вже не так болять, і рюкзак начебто легший. Бог допомагає і всім дає по силах.
Антон Кавалер:
– Ми відкинули величезний пласт суєти і пожили дуже насиченим духовним життям. І багато радості: ледве доповзаєш до вечірнього привалу, але всі посміхаються, радіють. Можна просто приїхати в Лавру, але якщо ти пройшов шлях і потрудився – це величезна внутрішня робота. Ми Богу служимо, але й Він нам служить, Він нас любить. І тут відокремити, де ми працювали, де Бог – важко.
АВТОР: МАРИНА БОГДАНОВА
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
Сьогодні у Вінниці
Найчастіше
Ваші відгуки про послуги у Вінниці
№ 16 від 17 квітня 2024
Читати номер
Гордый Варяг
Deimos reply Гордый Варяг