- На початку літа 1942-го фашисти рвалися на Кавказі до міст Мінеральні Води та Моздок, - розповідає колишній розвідник Іван Поцілуйко. - Наша мотострілкова дивізія стояла в обороні біля містечка Малгобек, це недалеко від Моздока. Там, у неповних 18, я вступив у перший для себе бій.
На війні розстрілювали швидко
Коли звучала команда: «Ні кроку назад!», позаду нас з’являлися бійці загону спецпризначення. Вони контролювали виконання наказу, брали на приціл кожного, хто робив спробу порушити наказ. Достатньо було відійти назад на декілька кроків – і можна було отримати кулю в спину. На війні стріляли не тільки у ворогів.
- Після першого бою я здружився зі своїм ровесником, якого звали Вася Височин, - розповідає ветеран. - У нас з ним було однакове завдання: через спеціальний прилад зі стереотрубою стежити за пересуванням техніки і живої сили ворога. Зафіксоване записували у журнал. Коли я заступав на чергування на спостережному пункті на зміну Василю, то звертав увагу, що він часто спрямовував прилад у той бік, де виднівся Моздок. Там була його хата. А в ній - батьки. Хлопець дуже хотів додому. Коли щось розповідав про своїх, у нього на очах з’являлися сльози. Мав дуже м’який характер і добре серце. Йому було важко на війні. Одного разу Василь кудись пропав. Казали, пішов на кухню за харчами і не повернувся. Наступного дня його привели під арештом. Затримали на нейтральній смузі. Обшукали. У кишені знайшли аркуш паперу. На ньому були позначені місця розташування усіх наших гармат. Казали, нібито він мав намір передати інформацію фашистам. Цього виявилося достатньо, щоб трибунал засудив його до розстрілу.
- Пам’ятаю, як нас вишикували в строю, - каже Іван Поцілуйко. – Вивели Василя. Дали в руки лопату. Наказали копати яму. Він весь тремтів. Бувало, нога не потрапляла на заступ. Коли заглибився в землю до пояса, прозвучала команда припинити роботу. Зачитали вирок трибуналу. Було страшно. Ми знали, що чекає Василя, але я не міг подумати, що застрелити його доручать саме мені.
- Рядовий Поцілуйко, вийти із строю! – прозвучала команда, і я машинально зробив крок уперед. – Наказую виконати вирок. Я ніби закам’янів після почутого, руки стали важкі, ніг не відчував взагалі. Тоді командир знов повторив команду. Якби я відмовився стріляти, за невиконання наказу розстріляли б і мене. На війні це робили швидко. Смерть постійно ходила поруч з нами. Мені довелося натиснути на курок.
Ніжної душі Вася Височин дотепер постає у пам’яті бойового побратима. «Не можу зрозуміти, навіть якби він хотів передати той папірець фашистам, зробити це було неможливо, - каже Іван Поцілуйко. – Не вірю, що Василь міг бути зрадником. Знаю, що чеченці навіть під час війни влаштовували засідки проти бійців Червоної армії. Про це писано-переписано у підручниках історії, у спогадах. Але Василь не був чеченцем. Він тільки проживав на Кавказі».
На Кавказ завезли бандити
- Я родом з Крижопільського району, - каже Іван Мефодійович. – Коли почалася війна, мені було 17. Таких, як я, а ще тих, хто трохи молодший або старший, зібрали у військкоматі і табуном погнали, не кажучи куди. Йшли пішки. Дорога вела на схід. На ніч зупинялися, щоб поспати. Щоразу частина хлопців тікала. На ранок супроводжуючий вишикує, а нас все менше й менше. Тікали додому. Декого з моїх ровесників вже у 1944-му забрали під Ясси. Там вони й поклали свої голови. Бо були необстріляні. Як кажуть, від долі не втечеш. Можливо, і мене б те саме чекало, якби тоді вернувся з дороги. Але я втрапив в іншу халепу.
Співрозмовник каже, коли дійшли до Донецька, він теж загубився від гурту. Так обставини склалися. Знав, що їхню колону мали відправити поїздом в Ростов-на-Дону. Сподівався, що на вокзалі знайде своїх, тому й прийшов туди. Але там знайшли його.
- Мене затягнули до себе в банду вурки, - каже співрозмовник. – Приставили фінку і сказали, що буду робити, що скажуть, якщо ні – пирнуть ножиком і назавжди закрию очі. Змушували красти на базарі. Крали продукти, речі. З бандою добрався до Ростова. Далі – на Кавказ. В Орджонікідзе, нині це Владикавказ, банду накрили. Мені пощастило – відпустили. Після того я опинився у місті Мінеральні Води. Там пішов у військкомат проситися на фронт. Таких, як я, зібралося немало. Привели нас в парк, вишикували в ряд. Записали, у кого яка освіта. У більшості за плечима було сім класів школи. Я закінчив восьмирічку. Мене зарахували в мотострілкову дивізію. Трохи підучили, і там же, на Кавказі, залишили підрозділ зупиняти наступ фашистів.
Перший орден за врятованого комісара
-У Корсунь-шевченківській операції наш підрозділ воював від початку і до кінця, 21 день, - розповідає колишній фронтовик. – Такого пекла, як під Корсунем, я більше ніде не бачив на фронті. Для фашистів це був другий Сталінград. Під Корсунем наші війська оточили десять німецьких дивізій. Якщо в кожній дивізії не менше десяти тисяч особового складу, не важко підрахувати, яку кількість ворогів затиснули у тому котлі - більше 100 тисяч ворожих солдатів. Фашистам пропонували здатися у полон. З цією метою до них посилали парламентарів. Але німецьке командування відмовилося скласти зброю. Сподівалися, що така сила здатна буде прорвати кільце. Вони пробували це робити не раз і не два. Причому, наступ відбувався, як зсередини, так і ззовні. На допомогу оточеним кидали додаткові сили. Що там робилося, словами не передати. Бувало, артилеристи по декілька разів розвертали «Катюші». Спочатку били по тих, хто намагався вирватися з оточення, а тоді по тих, хто йшов їм на допомогу ззовні. Вибратися з «мішка» фашистам так і не вдалося.
За словами ветерана, поля бою у районі Корсунь-шевченківського були встелені трупами. Там Поцілуйко отримав перший орден Слави III ступеня. Нагородили за мужність, яку він проявив, рятуючи пораненого полкового комісара.
- До місця, де лежав поранений комісар, можна було добратися тільки повзком, - каже фронтовик. – Фашисти постійно тримали його під вогнем. Тільки зробиш рух – поливають вогнем. Так що кожен мій рух міг стати останнім. Пощастило. Кулі обминули. Я дотяг комісара до найближчої траншеї, а вже там йому надали першу допомогу.
Як каже Іван Поцілуйко, під час форсування Дніпра солдатам оголосили: хто переправиться через річку, закріпиться на протилежному березі і скоординує вогонь артилерії, буде представлений до нагородження Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. Наш земляк пробував здійснити переправу, але невдало.
- У селі ми знайшли декілька металевих діжок, - каже фронтовик. – Змайстрували з них плавзасіб. І з декількома бійцями пустилися у плав. Але відплили недалеко. Фашисти кулеметною чергою пробили діжки і наш пліт пішов на дно. Ледве вдалося врятуватися.
Мати не впізнала сина
Іван Поцілуйко брав участь у визволенні від фашистів рідного Крижопільського району. Під час визволення попросив командира відпустити його побачитися з батьками.
- Мої батьки перед війною відбули заслання за те, що відмовилися йти в колгосп, - розповідає Іван Мефодійович. – Відбували покарання у різних місцях. Мамі, чомусь, дали більший термін, ніж батькові. Батько казав, нехай краще тюрма, ніж я буду йти у злидні. Говорили, що в колгосп йдуть тільки злидні. А коли відбув покарання, працював лісником. Збудував добротну хату. Коли я йшов вулицею, серцем відчував щось недобре. Інтуїція не підвела: на місці хати стояло попелище. І хлів згорів. Нічого не залишилося. Люди сказали, що мама з моїм молодшим братом у селі під Крижополем. Там її мала батьківщина і вона туди перебралася, коли залишилася без даху над головою.
Першою в селі зустрілася солдату знайома ще зі школи дівчина. Вона й провела до будинку. Удвох зайшли до хати.
- Мати поралася біля плити, брат мав якусь забавку, - каже Іван Поцілуйко. - Він навіть не звернув увагу на солдатську форму. А мама не впізнала. Подивилася і каже, як до чужого: «Сідай, солдате, нагодуємо тебе зараз». Я взяв кварту, набрав з відра води, напився. Дівчина тільки усміхається. Мама побачила її усмішку, а тоді, як сплесне в долоні: «Ванічка ти мій рідненький!» Обіймає, цілує, сльози течуть по обличчю. Зустріч наша була недовга. Я пішов наздоганяти своїх.
У День Перемоги курсанти залишили училище
Підрозділ старшого сержанта Івана Поцілуйка визволяв Румунію, Угорщину. Його фронтова дорога закінчилася на озері Балатон. Під час чергової зупинки Поцілуйка викликав командир і повідомив, що прийнято рішення направити його у військове училище. Було це у другій половині квітня 1945-го. До Дня Перемоги залишалося 15 днів, коли він вирушив до знайомого йому Ростова-на-Дону складати іспити в артилерійське училище.
- Дев'ятого травня був дуже сонячний день, - розповідає фронтовик. – Начальник училища вишикував нас усіх на плацу, повідомив одразу дві новини. Про перемогу над фашистами ми вже мали інформацію. Але це була, як кажуть, офіційна. А коли втихли вигуки радості й уляглися емоції, сказав, що підписав наказ про надання 80 відсоткам курсантів права на вихід у місто. Його запитали: «А що ж робитимуть решта курсантів?» - «А вони теж підуть за вами, тільки у самоволку», - жартома відповів начальник. Так воно й сталося. В училищі в той день залишилися тільки чергові на контрольно-пропускному пункті й днювальні в казармах.
Де син - невідомо
Крім училища, колишній фронтовик закінчив ще й Військово-політичну академію. Служив в артилерії, ракетних військах. Коли вийшов у відставку, повернувся на Вінниччину.
- Де б я не був, завжди хотілося додому, - каже Іван Мефодійович. Працював у Вінниці на скромних посадах. Хоча не раз пропонували солідні партійні пости. Відмовлявся. Проживає у «хрущовці» на першому поверсі. Уже багато років один. Дружина померла. Донька у Москві, вона лікар за фахом. Ветеран каже, що скоро Лариса приїде в гості. Можливо, візьме з собою внука.
-У мене є ще старший син, Володя, - каже ветеран. – Він народився у 1951 році. Так сталося, що втратив з ним зв’язок. Нічого не знаю про нього. Відомо тільки, що був у Росії. А де зараз?.. Жодної звістки нема. Що там у нього сталося – хтозна. А я один. Так і я колись пішов з дому. Але ж повернувся, а Володі нема.
У листопаді наступного року Івану Поцілуйку буде 90.
НАГОРОДИ Івана Поцілуйка:
Два ордени Слави III і II ступеня, орден Червоної зірки, орден Великої Вітчизняної війни, медалі «За відвагу» та «За бойові заслуги».
Бойовий шлях розвідника Івана Поцілуйка:
-1942-й рік, Кавказ, Мінеральні Води – солдат мотострілкової дивізії;
-1942-й рік, червень, Кавказ, місто Малгобек (біля Моздока) – перший бій;
-1943-й рік: Ростов-на-Дону, Донецьк;
-1944-й рік, лютий, Корсунь-Шевченківський Черкаська область, перший орден Слави III ступеня;
-1944-й рік – визволення Вінницької області (Піщанський, Крижопільський райони);
-1944-й рік, серпень – грудень, бої за визволення Румунії;
-1945-й рік, січень-квітень Угорщина, озеро Балатон, останній бій з фашистами.
Інші історії вінницьких ветеранів читайте в рубриці "Вінницькі ветерани"
№ 13 від 27 березня 2024
Читати номер
Anonymous
Anonymous
Anonymous
Anonymous