Як Євген Гончаренко став Максимом Громовим. Боєць змінив ім’я у пам'ять про брата

Цей знімок Євген залишив нам під час зустрічі в редакції RIA На захист Савур-могили його не брали. Напросився добровольцем. Дата зйомки 18.08.2014

Тоді, у вересні 2014-го, журналісту RIA розповіли, що в госпіталь привезли поранених з Донбасу. Серед них є 17-річний хлопець. Його прізвище не було відоме.

— Нема в нас на лікуванні військових такого віку, — відповіли тоді у шпиталі.

Все-таки його вдалося розшукати. Щоб потрапити на війну, юнак додав собі років. Тому у документах вказував інший вік. Замість 17-ти років говорив, що йому 18, інколи 19, а то й 20. Звали його тоді Євген Гончаренко. Нині він Максим Громов. Чому?

Замість навчання у виші пішов в АТО

На лікування до Вінниці Євгена доправили разом з ще декількома бійцями батальйону «Крим». На той час він служив у цьому підрозділі.

У шпиталі дізнався про втрати батальйону під Іловайськом. Розповідав, що на допомогу в Іловайськ була направлена одна з їхніх рот, це приблизно 80 бійців. З них повернулися тільки 20. Скількох вбито, скільки полонених – на той час він не знав.

Євген виглядав схвильованим. Кудись телефонував. Чекав дзвінків.

Розповів, що у боях за Іловайськ пропав його двоюрідний брат. Вони разом проходили вишкіл у батальйоні «Дніпро» . Максим, так звали брата, залишився у «Дніпрі», захищав Іловайськ.

— Я вже не раз телефонував у батальйон, але ніякої інформації про Максима не отримав, — говорив тоді Євген. — Його нема у списках загиблих. Можливо, у полоні?

Навіть під час нашої розмови не припиняв «обривати» телефони  Міноборони, СБУ. Все це робив, щоб дізнатися щось про брата.  На жаль, не мав у відповідь жодної  втішної новини.

Під час розмови з гостем колеги запитували, як мама відпустила його на війну.

— Говорив їй, що я волонтер, допомагаю пораненим, — відповів тоді Євген.  

Його видали телевізійники. Зняли сюжет, назвали вінничанином. Він не образився, хоч сам родом з Кіровоградщини. Новину побачила мати і одразу зателефонувала синові. «Відколи це ти став вінничанином?» — запитала.

Син мало не до сліз вибачався перед нею. Мати дуже хотіла, щоб Євген йшов вчитися. У 2014-му він закінчив школу з хорошими оцінками. Подав документи у Харківську юридичну академію імені Ярослава Мудрого і Академію Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Його зарахували на навчання в обидва виші. Та в жоден з них юнак не подався. Пішов в АТО. Спершу отримав випробування на Майдані під час Революції Гідності. Як у такому віці могли взяти на службу?

Євген розповів, як йому вдалося потрапити на службу.

— Я чув розповіді кримських татар  про те, що декому з них на кордоні розірвали паспорти, — говорив він. — Вигадав для себе таку само «легенду». Сказав, що з Криму, документів нема, що мені вже 20 років, що хочу захищати Україну,  так мене взяли. Я влучно стріляю, ще в школі навчився, знаюся на саперній справі. Після того перейшов у батальйон «Крим», основу якого складають кримські татари. Це чи не єдиний підрозділ, який існує тільки за підтримки волонтерів. Зброю мали переважно трофейну, але «Крим» був вже у не одній гарячій точці.

У той день зняв 150 мін

Перше поранення Євген дістав на Савур-могилі. Було це у серпні 2014-го. Розповідав, що висоту бійці утримували разом з нинішнім Героєм України Ігорем Гордійчуком. Дотепер не розуміє, чому не було команди «згори» зупиняти танки, які заходили на нашу територію з Росії. Переважно чули у відповідь наказ: «Спостерігайте!».

Після лікування у Вінниці молодий боєць знову повернувся на Донбас. Підписав контракт  із ЗСУ. Знаходився у гарячих точках. У Пісках під Донецьком його знову посікло осколками. Під Дебальцевим зазнав контузії. Зайцево, Марїнку, Широкіно, Вуглегірськ — і це ще не всі місця на Донбасі, де він перебував зі своїм підрозділом. Служив у розвідці, займався розмінуванням. Пройшов від посади командира відділення до командира взводу. Йому присвоїли звання прапорщика.

Найстрашніший випадок трапився у серпні 2018-го. 23 числа він підірвався на міні.

У той день робили прохід на мінному полі. Він особисто зняв 150 припіхотних мін, встановлених «сепарами». Несподівано озвалася «сепарська» диверсійно-розвідувальна група. Євген наскочив на міну. Його відкинуло. Коли прийшов до тями, побачив, що нема частини ноги. Доповз до хлопців, які прикривали. Біль відчув уже в лікарні.

В одному з телесюжетів, хлопець показує, на ліву ногу. Каже, трохи нижче коліна це ще його нога, а далі вже протез.

Після лікування й періоду адаптації знову повернувся у свою 28-у бригаду на ту само посаду командира взводу.  Каже, є наказ Міністра оборони, яким дозволяється служити навіть після такого поранення. Щоправда, за умови, що військовий може виконувати свої обов’язки.

Армія «топиться» у паперах

— Євгене, чому вирішив змінити прізвище? — запитую по телефону у співрозмовника.

— Щоб не дізналися, скільки мені років.

— А як вибрав ім’я Максим?

— Просто.

— Брата, якого ти тоді розшукував, теж звали Максим?

— Саме так, Максим, — відповів співрозмовник.

Запитую, коли гостював у мами. Каже, був вдома на Новорічні свята. Мама, як і раніше, працює в райдержадміністрації.

Найбільше йому прикро за стан армії прикро. Каже, армія топиться в паперах. Треба заповнювати купу журналів. Називає «Журнал обліку особового складу», «Журнал співбесід командира з підлеглими», «Журнал видачі мила»… А ще купа звітів. За його словами, паперів стало більше, ніж було раніше.

Тривожний симптом – з армії звільняється багато військових. Війна стала для багатьох незрозуміла. Що відбувається? Як відбувається? Забезпечення стало кращим, зарплата підвищилася. Це правда. Все інше змінюється дуже повільно. На його думку, не краща ситуація у військових навчальних закладах. Євген сам в цьому переконався. Три місяці провчився у Військовому інституті Національного університету імені Шевченка в Києві. Далі не зміг терпіти схоластики, залишив навчання.

Ось що ми писали про молодого бійця у вересні 2014-го, під час його лікування у Вінницькому шпиталі.

Зі школи їздив на Майдан

Про те, що 17-річний Євген Гончаренко став студентом престижного — Харківської юридичної академії імені Ярослава Мудрого — він дізнався у зоні бойових дій. На навчання не поїхав. Каже, освіта зачекає. Спершу треба ворога перемогти. Познайомилися з одним з наймолодших «атовців» у Вінниці, тут він лікується після контузії у Військово-медичному центрі Міноборони.  але на навчання не поїхав.

Коли почався Майдан, він залишив школу і поїхав у Київ. У школі поведінку хлопця засуджували, бо пішов проти влади. А мамі, вона працює в районній держадміністрації,  сказали писати заяву на звільнення.

— На щастя, Янукович втік і все у нас змінилося, — розповідає Євген. — Я повернувся додому, відпрацював пропуски занять, склав іспити ЗНО, отримав шкільний атестат. Подав документи у декілька навчальних закладів. Мене зарахували курсантом в Академію Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, а також у Харківську юридичну академію. Найбільше цьому раділа мама. Батько помер, коли я ще був малим. Мама одна виховує мене. Розумію її радість. Та я засмутив її.

Легенда про розірваний паспорт

Спочатку Євген казав мамі, що йому ніколи вчитися, бо працює волонтером, допомагає тим, хто захищає землю від бойовиків.

— Про те, що я на війні, мама дізналася недавно, — каже хлопець. — На початку вересня мене показали по телебаченню і вона все зрозуміла. Плакала. Коли подзвонила, я в той час уже був у госпіталі у Вінниці. Просив вибачення. Вона дуже хоче, щоб я здобув спеціальність.  Пообіцяв їй, що буду вчитися, але тоді, коли переможемо ворога.

Ще мати допитувалася, як сина могли взяти на війну у його віці, у червні хлопцеві виповнилося тільки 17 років. Він розповідає про це неохоче, але не лукавить, говорить відверто.

— Я чув розповіді кримських татар  про те, що декому з них на кордоні розірвали паспорти, — каже Євген. — Вигадав для себе таку само «легенду». Сказав, що з Криму, документів нема, що мені вже 20 років, що хочу захищати Україну,  так мене взяли у батальйон «Дніпро». Там проходив вишкіл. Я влучно стріляю, ще в школі навчився, знаюся на саперній справі. Після того перейшов у батальйон «Крим», основу якого складають кримські татари. Це чи не єдиний підрозділ, який існує тільки за підтримки волонтерів. Нам не платять зарплати,  зброя переважно трофейна, але «Крим» був вже у не одній гарячій точці.  

Тиждень під обстрілами на Савур-могилі

Молодий боєць тиждень провів на Савур-могилі, коли територію височини щоденно обстрілювали з усіх видів — танків, мінометів, градів, артилерії. Обороною висоти керував мужній полковник нині генерал Ігор Гордійчук. 

Спершу Євгена не брали на захист висоти.Він напросився добровольцем. Сказав комбату батальйону "Крим", якщо не візьмуть, піде від них в інший підрозділ.

Перший раз під обстріл  Євген потрапив на борту військового вертольота. Каже, було це під Амвросіївкою.  Юнак у захопленні від льотчиків. Розповідає, що пілотують машини переважно на низьких висотах. У такому випадку їх не можуть взяти з ПЗРК. Але дістають з кулеметів. Саме так був обстріляний вертоліт, на борту якого разом з іншими бійцями перебував Євген. Машину вдалося успішно посадити. 

— «Залатали»  пробоїни, забрали на борт поранених — і знову у небо, —розповідає Євген. — Аси, що скажеш!

Показали дулі і поїхали далі, а нам наказ: «Спостерігайте!»

—Хто був на Савур-могилі, той розчарувався у наших Збройних Силах, — не приховує невдоволення співрозмовник. — За тиждень нашого перебування на височині, вона має трохи менше трьохсот метрів, майже кожної ночі з Росії через кордон проходили колони — то тентовані машини, то БТРи, то танки. Ми щоразу інформували про це «нагору». На цьому все закінчувалося. Серед нас був коректувальник вогню, професійний військовий. Знав свою справу на зубок. І що з того?  Дотепер не можу зрозуміти, чому ті колони не знищували на шляху від кордону до населеного пункту?! Ми, бійці, не розуміємо такої тактики і стратегії наших генералів.

За словами Євгена, росіяни знали, що в них тут «чистий» коридор. Бувало, відверто насміхалися з наших.

— Одного разу чотири танки утворили своєрідне коло, — каже Євген. — Ми спочатку ніяк не могли зрозуміти, що саме вони задумали. Дивимося у біноклі, всі екіпажі виходять з машин. Нарахували 12 чоловік. Вони накрили «поляну»  в цьому колі, захищеному з усіх боків танками. Гуртом пообідати.

Боєць каже, трапеза російських танкістів тривала 40 хвилин. За цей час коректувальник кілька разів просив накрити їх ударами артилерії. Марно! У відповідь чули команду:  «Спостерігайте!».

— Танкісти пообідали, піднялися, повернулися до нас обличчям, бо ж знали, що стежимо через біноклі, показали дулі, і, регочучи, сіли у машини. Танки посунули углиб нашої території, — розповідає Євген. — Приблизно через півгодини після того, як вони поїхали, на те місце упав снаряд. Нарешті проснулася наша артилерія. Ми дружно матюкнулися, подякували нашим доблесним командирам за оперативність. Самі ж мовчки проковтнули ще одну гірку пігулку. З такими діями, зрозуміло, війну не виграти.

Після цього напрошується думка: може, їх спеціально пропускають? Може, комусь це вигідно? За тиждень перебування на височині жодного разу не працювала авіація. Словом, ворота для  «братів» відчинені широко, то чому не заходити?

Не встиг добігти до укриття

На запитання, чи правильно зробили, що здали Савур-могилу, боєць каже: «А яка користь з тої висоти? Що сиділи і записували, скільки пройшло ворожої техніки? Що кожен день там гинули люди, бо росіяни лупили по ній з усіх стволів. Та ще й не раз атакували.

Співрозмовник, з усього видно, хлопець відважний. Каже, тільки у перший день було страшно від обстрілів на Савур-могилі. Далі призвичаївся. Його найбільше вразила відвага нашого коректувальника вогню.

— Ми під час обстрілів ховалися в укриття, в окопи, — продовжує Євген. — А коректувальник, бувало, залишався  упродовж усього обстрілу на відкритій території. Продовжував давати координати.  Дивувалися його сміливості. Він казав, що наперед знає, який куди летить снаряд.

Під час одного з обстрілів Євген не встиг добігти до укриття. Він потрапив під удар вибухової хвилі. Хлопця оглушило і контузило. На щастя, його вдалося вчасно вивезти. Щоправда, після того він відмовився від лікування у мобільному шпиталі. Та через деякий час стан його здоров’я погіршився. Євгена разом з ще декількома бійцями батальйону «Крим» доставили до Вінниці.

Уже тут він дізнався про втрати батальйону під Іловайськом. Каже, на допомогу була направлена одна рота їхнього батальйону. Це 80 бійців. З них повернулися тільки 20. Скільки вбито, скільки полонених — не знає. У боях за Іловайськ пропав двоюрідний брат Євгена. Вони разом починали у батальйоні «Дніпро». Максим, так звати брата, залишився у тому ж батальйоні, з ним захищав місто.

— Я вже не раз телефонував у батальйон, але ніякої інформації про Максима не отримав, — каже Євген. — Його нема у списках загиблих.  Можливо, у полоні?

Євген навіть під час нашої розмови не припиняв «обривати» телефони Міноборони, СБУ. Все це робив, щоб дізнатися щось про брата.  На жаль, поки що не отримав жодної  втішної новини. Він нітрохи не комплексує перед чиновниками. Завдяки такій рисі характеру не раз вирішував питання забезпечення батальйону.

— Бувало, одягаю мундир когось з офіцерів і йду «довбати» начальство, — розповідає хлопець. – Якось нам урізали пайок.  І це в той час, коли склад забитий продуктами.  Не повірите, я у формі капітана розмовляв з генералом. І добився свого. Як це мені вдається? Можливо, тому, що наскрізь бачу людину, яка переді мною. З одними можна домовитися по-людськи. А з нахабами треба використовувати метод залякування, вони інакше не розуміють.

У прикордонних селах люди за нас

Бійці на фронті чутливо реагують на ситуацію в державі. Євген каже, що багато-хто не відкидає варіанту, що Путін може піти на Україну з усіх сторін — з Криму, та інших областей, які межують з Росією. У Москві знають, що в підрозділах АТО нема узгодженості в діях. Там відомо, що наші ходять з голими руками на танки. Найголовніше, вони обізнані з тим, що на Донбасі на прихід російських військ чекає немало путінських прибічників.

— Можу сказати, наприклад, по Краматорську, там населення розділилося приблизно 50х50, — розповідає Євген. — Одні допомагають нашим і готові це робити далі, а інші тільки те роблять, що запитують, коли ви вже звідси підете, щоб зайшли росіяни.

А ось у прикордонних селах люди переважно за нас. Бо вони на власні очі бачать, звідки прийшла війна в Україну і хто її приніс. Вони,як ніхто, знають ціну брехливих слів Путіна про їхніх «іхтамнєтов».

Коли ми залишали одне з сіл біля Савур-могили, люди плакали, щоб не йшли. Там були підрозділи чеченців і осетинів, а вони жорстокі, як пси.

У Вінницю на фонтан приїду після війни

Трагедія під Іловайськом переповнила чашу терпіння бійців добровольчих батальйонів. Вони й досі не мають озброєння. Їх і досі кидають у бій із стрілецькою зброєю проти бронетехніки, чи артилерії.

— Якщо таке ще повториться, батальйони неможливо буде стримати, вони покинуть передову й підуть на Київ, — передає настрої у військах молодий боєць. — Цим одразу скористається Путін. Щоб цього не сталося, високе начальство має думати, як діяти далі. Бо сигнал дуже тривожний.

Євген вразив своїми  роздумами. Якби хтось розповів про нього, я б не повірив, що в 17 років можна так мислити, а головне — так сміливо діяти.

— Євгене, підлікуєшся — і додому, до мами? 

— Ні-ні, — відповів хлопець. — Тільки після перемоги.

— А брат, чи сестра є в тебе?

— Я один у мами.

Телевізійники, які знімали сюжет про хлопця, назвали його вінничанином. Насправді Євген з сусідньої Кіровоградської області. Хлопець на те не ображається. Каже, Вінниця дуже гарне місто. Тут набагато більше зелені, ніж в Кіровограді. Шкодує лишень, що світломузичний фонтан ніяк не вдається побачити. Пропонував йому екскурсію, але Євген сказав, що іншим разом. У той день він повертався у зону бойових дій.

Читайте також:

Які вони, вінницькі діти війни

Фронтовику 102 роки. «Де твій останній патрон, сержанте?»

У Берліні написала: «Перемога! Вінниця». Розвідниця Ася зберігає уламок літака, в якому загинув брат

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.