«Розстріляний без суду і слідства». Донька шукала у Вінниці могилу батька

"Серцем відчуваю, у ціьому місці лежить мій батько..." - каже Лідія Рудова

Лідія Рудова приїжджала до Вінниці на пошуки могили свого батька. Мала з собою довідку з Хмельницького обласного державного архіву.  У ній зазначено: «Стецюк Степан Петрович, 1898 року народження, уродженець села Почапинці Чемеровецького району Хмельницької області. Репресований у 1937 році, доправлений до Вінниці. Розстріляний без суду і слідства. Похований у братській могилі».

Більше інформації їй так і не вдалося дізнатися. У чому його звинуватили? Чому доправили до Вінниці? Навіть тепер, на схилі літ, її болить серце за те, що не знає, де саме могила батька. У її пошуках приїжджала до Вінниці.

Енкаведисти не вказували,місця поховань

Про місця захоронення у Вінниці жертв сталінських репресій розповів  знаний у місті історик Костянтин Завальнюк.

—Сталінські енкаведисти не вказували, де хоронять убитих, — говорить пан Костянтин. — Розстріли проводили переважно у своїх казематах, підвалах. Стріляли у потилицю. Трупи вивозили вночі і скидали у ями.

За словами співрозмовника, такі могили є у Центральному парку культури і відпочинку, біля кіноконцертного комплексу «Райдуга», там встановлено хрест у пам’ять про жертв репресованих. Закопували вбитих біля нинішньої адмінбудівлі, яку в народі називають «Книжка». Це через дорогу від парку.

У роки війни фашисти розкопали частину могил, у яких знаходилися розстріляні чекістами люди. Зігнали жителів Вінниці, щоб ті упізнали своїх рідних. Упізнавали по одягу, взутті. Перепоховали останки на цвинтарі недалеко від нинішнього Палацу дітей та юнацтва.

Незважаючи на те, що жінці вже за 80, вона приїхала до Вінниці.

Лідія Рудова побувала у всіх місцях, про які говорив Костянтин Завальнюк.

В якому з цих трьох місць знаходяться його останки?

Коли зупинилися з Лідією Степанівною біля хреста у Центральному парку, почав накрапати дощ.

—Десь на небі плаче мій тато, — витерла сльозу пані Лідія. — Дивиться, що я прийшла до нього і плаче його душа.

Після короткої паузи жінка продовжила: «Навіть не уявляєте, наскільки мені зараз легко стало на душі. Таке враження, ніби я зустрілася з батьком. Все минуле життя пробігло перед очима, як у тому кіно».

Жінка подумала і ще раз подивилася на великий хрест: «Відчуваю, що саме тут, у цій землі, знаходиться мій тато. Серцем відчуваю. Біля тих двох місць, де вже побували, не було таких відчуттів. А тут, ніби щось тримає, ніби не відпускає… Тут він, тут». Вона знову витерла сльози.

Не пам’ятаю його ніскілечки

—Мені було тільки три місяці, як батька забрали, — каже Лідія Рудова. — Не пам’ятаю його ніскілечки. Що дитина знає у такому віці? Це вже пізніше, коли підросла, бабуся, мамина мама, розповідала, як все сталося. Прийшли увечері люди, нелюди, а не люди, сказали батькові йти з ним. Він запитав, які речі брати. Відповіли, нічого не треба. Мовляв, скоро повернешся. Збрехали, кати ненависні. Більше ми батька не бачили.

Ще вона дізналася від бабусі, що батько дуже хотів мати донечку. Перед тим у них народилося троє синів. І тільки тоді — донька. Але померла зовсім маленькою. Згодом на світ з’явилася ще одна дівчинка. Батько назвав її Лідою. Всім говорив, що він найщасливіший  чоловік, бо має не тільки синів, а й донечку. Та його радість тривала тільки три місяці.

Після того, як забрали батька, через рік померла мама Лідії. Серце не витримало несправедливості.

—Бабуся розповідала, що мама об’їздила тюрми, побувала скрізь, куди їй радили звертатися люди, але ніде тата так і не знайшла, — каже жінка. —

Після смерті мами Ліду і її старших братів виховувала бабуся.

Прізвища дітей «ворогів» народу зачитували на лінійках

Тавро доньки ворога народу на пані Лідії висіло протягом усіх років навчання у школі. Трохи заспокоювало, що не одна була така. Прізвища «ворогів» народу і їхніх дітей зачитували на шкільних лінійках. Було це тоді, коли славили Сталіна і «мудру» політику партії. 

Продовжувати навчання після школи не було можливості. Злидні не пускали. Треба було заробляти на хліб.

—Я мала цікаву роботу, — каже пані Лідія. — Майже десять років працювала кіномеханіком. На той час до клубу в кіно сходилося все село. Кіномеханіка сприймали за людину, яка знає більше всіх, бо дивиться багато фільмів. Потім найстарший брат забрав до себе у Дніпропетровськ. Там вийшла заміж. Народила двоє синів. Але щастя тривало недовго. Молодший син помер раптово у віці 28 років. Після того через п’ять років не стало чоловіка. А ще через п’ять – старшого сина. Було йому 41 рік, коли провели в останню путь.

Жінка залишилася одна — нема вже братів, нема синів, а внуків вони їй не подарували. Живе спогадами. Хоч непросто у її роки вирушати в далеку дорогу, але пам'ять про батька додала сил.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.