«От, якби це ти служила!» Як захисник Дебальцевого переконав доньку стати гвардійцем

Не рік і не два Валерій Прокопчук агітував свою доньку Ольгу стати військовою Нарешті йому це вдалося.

— Тато давно говорив нам з старшою сестрою, що нам була б до лиця військова форма, — розповідає Ольга Кукуруза, стрілець військової частини 3008 Нацгвардії України. — Коли зустрічали на вулиці жінку у військовому вбранні, не  раз казав: «От, якби це ти служила!». І це продовжувалося не місяць, і навіть не рік…

Старша донька Прокопчуків проживає за кордоном. Тому батько не міг її так часто агітувати, як Ольгу.  

Дочка з мамою слухали ті слова, але не сприймали їх всерйоз. Валерій пройшов війну в Афганістані. Рідні вважали, що це звідти в нього пристрасть до військової служби. Тому й доньок хотів долучити до важливої справи.

Ольга стала педагогом, працювала за фахом. Щоправда, згодом змінила професію. Не на військову — цивільну. Батько при кожній нагоді продовжував їй нагадувати про армію. Його наполегливість спонукала до роздумів. Інколи вона справді уявляла себе у військовому вбранні. Але  не зі зброєю у руках  Казала, що зброя не для неї.

«Це не для мене» — сказала після співбесіди і пішла

Торік влітку вдома гостювала старша сестра. В один з днів у Центральному парку культури і відпочинку було свято. Військові і волонтери організовували фестиваль польової кухні імені Тараса Сича. Це вінничанин, який загинув під Дебальцевим. Був пацифістом. Не брав до рук зброї. Готував харчі для військових.  

В організації фестивалю брав також участь Валерій Прокопчук, представляв волонтерську організацію «Мольфар». Обидві дочки також пішли у парк.

Там зустрілися з татом.

— Навпроти стояли військові Національної гвардії, — говорить Ольга. — Тато підвів нас до них. Взяв візитку, там вказувалися контакти, куди звертатися, якщо хтось виявить бажання йти на службу за контрактом.

Коли Валерій подав візитку Ользі, вона відповіла: «Тату, не жартуй! Ти ж знаєш, що я не хочу йти служити».

Однак саме після того випадку, коли Ольга особисто побачила гвардійців, серед яких були жінки, дівчата, задумалася: «Можливо, справді, дослухатися до татової пропозиції?».

І ось вони на співбесіді у в/ч 3008. Тато охоче виявив бажання супроводжувати доньку. Почувався радісним. Назад повертався засмученим — Ольга відмовилася від пропозиції проходити подальші випробування, аби потрапити на службу. Батько змирився з її рішенням: значить це не її покликання.

Днів через десять знову прийшла в частину

Днів через десять після того донька приємно здивувала тата:

— Мене взяли на службу! Пройшла випробування на фізичні нормативи, можливість служити підтвердили лікарі на медичній комісії… Словом, уже підписала контракт.

У пана Валерія слів забракло від почутого.

— Тепер тато розповідає усім знайомим, що в нього дочка служить у Нацгвардії, — каже Ольга. — Дуже гордиться цим. Не перестає хвалитися. Інколи краєм вуха чула про це його розмову по телефону. Мама спочатку бідкалася, що це буде, що дочка стала військовою, а тепер теж дивиться на мене з гордістю. І тільки сестра, як і раніше, проти такої затії. Кожному своє. Я б ніколи не поїхала з країни і не змогла б жити за кордоном, як живе вона.

Діди залишаються в строю

Коли почалися бойові дії на Донбасі, Валерій Прокопчук три рази ходив у військкомат, щоб взяли на службу. Йому пояснювали, що вік уже не той. Мобілізували чоловіків не старших за 50. У Прокопчука на той час було «зайвих» три роки.  

Ситуація у зоні бойових дій загострилася і старшині, колишньому «афганцю»,  дали добро. Його мобілізували у 128-му гірсько-піхотну бригаду. Їхній підрозділ дислокувався на Закарпатті.

Валерій згадує, що перед тим, як вирушити в АТО, їх вишикували на плацу. Командир запитав, у кого дома залишилися неповнолітні діти. Уточнив:  має бути троє неповнолітніх. Таких наказано повернути додому.

— У мене троє неповнолітніх внуків, — сказав Валерій Прокопчук.

— Діди залишаються в строю, дідів це не стосується, — відповів командир.

Відтоді його прозвали «дідом».

Троїцьке, Чернухіно, Дебальцево. Це ті населені пункти, де вела бої 128-а бригада. Найдовше, понад пів року, тримали оборону Дебальцевого. Найскладнішим був останній місяць.  Звільнився у вересні 2015-го зі Станиці Луганської.

Найстрашніші бої тривали за Дебальцево. Там Прокопчук втратив п’ятьох своїх побратимів. Наймолодшого звали Роман. Перед тим його відпустили додому. Просився з конкретного приводу — заручитися з дівчиною. Повернувся щасливий. Розповідав, що дуже хоче мати сина. Навіть ім’я йому придумав.

Валерій Прокопчук їздить на могили до побратимів, щоб вшанувати їх память

— Не знаю, як ми вийшли з того пекла, — розповідає Валерій. — Можливо, молитви наших жінок, матерів допомогли врятуватися. — Бо там все горіло. Ми були в оточенні. Втрати могли бути менші. Не вистачало досвідчених командирів. Бійці не всі були навчені. Я чому пішов? Бо знав, що там гинуть молоді хлопці. Я ж вже нюхав порох в Афганістані. Тому не міг залишатися вдома. Боявся тільки одного — аби не опинитися в полоні. Під Дебальцевим це особливо відчував. Там могло все статися.

Своїм донькам Валерій весь час радив йти служити, бо не має сина. Був би хлопець, він би слухав такі поради, але…

— Хтось же має державу боронити, — говорить старшина Валерій Прокопчук. — Я не про патріотизм, а про конкретні речі. Чекати, коли вони прийдуть сюди? Коли зруйнують наш дім, який я будував 20 років? Я вже бачив таке і в Афганістані, і на Донбасі. Де війна, там горе, кров, сльози, нещастя, злидні. 

Чоловік не приховує: якби зараз покликали, він знову став би у стрій, взяв до рук зброю і відправився захищати рідну землю.

Коли загинув чоловік, прийшла служити дружина

Анна Лазуренко  прес-офіцер в/ч 3008 Нацгвардії України:

— Це не єдиний приклад сімейних династій у нашій частині. Найбільш вражаючий, і не тільки для мене, випадок, коли після загибелі у зоні бойових дій чоловіка, на службу прийшла проситися його дружина. Пройшла всі належні процедури і нині є бійцем нашої частини.

Так само патріот ним є вчинок сина, у якого війна на Донбасі забрала батька. Він став у стрій замість тата. Є достойним військовим, сміливим, добре підготовленим.

Ще більше прикладів сімейних династій. Коли поруч у строю стоять рідні люди — чоловіки, дружини, сини, доньки -—вони мають сильніше відчуття ліктя. Горою стоятимуть один за одного у важкі хвилини. Такий фактор зміцнює колектив. Робить його ще більше здруженим.

На мою думку, що більше сімейних династій, то боєздатніший підрозділ. Такий висновок роблю з конкретних фактів, що їх бачу у нашій військовій частині.

Читайте також:

Жінка з острова у Тихому океані мріє побачити Ладижин. Історія знищення української родини

Звідки у полковника два мільйони російських рублів? Ні він сам, ні його адвокат не коментують
 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.