Небесні коні (Новини компаній)

Небесні коні (Новини компаній)
Гуцульські коні на засніженій полонині, село Карабелівка. Автор: Геннадій Романенко

Як Україна мало не втратила, але все ж зуміла відродити унікальну гуцульську кінську породу.

Про автора:
Власник першої ферми з розведення гуцульських коней на Вінниччині. Автор історичного дослідження «Карабелівка. Земля наших предків - земля наших нащадків».


Коли ранком карпатські долини охоплює туман, а повітря, не втрачаючи своєї кришталевої чистоти, стає густим, наче маслянка, саме час дивовижної прогулянки верхи. Лагідна хода коня гірськими стежками понад туманом створює враження, ніби пропливаєш над морем білих хмар у самісінькому небі. Ці відчуття отримуєш за умови, якщо твоїм супутником є особливий кінь – гуцульський. Яких місцеві жителі поміж собою часто й називають небесними кіньми.

Вольові, сильні, компактної статури, витривалі, здатні жити та працювати у важких умовах – такими є питомо українські гірські коні, чия порода сформувалася у Карпатах кілька століть тому. Гуцульські коні, як офіційно їх називають, є надзвичайним вітчизняним скарбом. Який ми нещодавно мало не втратили, адже порода через свою нечисленність наприкінці 70-х років була оголошена реліктовою. Втім, сьогодні кількість цих коней потроху зростає в Україні і в сусідніх державах, де цілеспрямовано й наполегливо відроджують поголів'я. Тому є надія, що наші онуки ще побачать живих гуцуликів, а не їхні тривимірні моделі чи інші невтішні копії.

Поява гуцуликів: від історії до міфології

Коли саме сформувалася гуцульська порода – наразі питання дискусійне. Щоправда, згадки про карпатських коней містяться у першій редакції книги про конярство "Гіппіка" Криштофа Дорогостайського 1603 року: "…досконалі гірські коні, які перевіряють себе у найважчих умовах".

Але ранні сторінки історії цих гірських скакунів маловідомі й залишають чимало простору для теорій та припущень. Деякі фахівці вважали, що далекими предками гуцуликів були коні з Монголії і навіть норійські коні, завезені до Карпат ще за часів Римської імперії. Багато вчених називають пращуром гуцульської породи тарпана – лісового й степового дикого коня мишастої масті, популяція якого зараз повністю знищена.

Насправді ця порода має змішане походження – за участю різного типу коней, які потрапляли в Карпатський регіон під час війн і мирного переселення народів або завезених спеціально для вдосконалення породи.

Популяція гуцульських коней з часом поширилась у всіх країнах, де є Карпатські гори. Мешканці Українських Карпат поступово адаптували цих свійських тварин до гірських умов життя, побуту та допомоги по господарству – так було закладено базові риси, якими вирізняється гуцульська порода. Аж до середини ХІХ століття гуцульський кінь був відомий лише у Карпатах. Коней тут використовували переважно як витривалу в'ючну худобу. Ними перевозили і товари, наприклад барила із бринзою, і людей.

На Гуцульщині верхи їздили усі – чоловіки, жінки, діти. З цієї причини гуцульські жінки замість спідниць носили дві запаски. До нашого часу дійшли зображення гуцулок, які прядуть, сидячи на коні.

Гуцулка пряде під час подорожі верхи

Гуцули дбали про коня, як про повноправного члена родини. І не випадково коні присутні у карпатській міфології, звичаях, віруваннях і обрядовості. Приміром, коли народжувався жеребець, господар просив опіки над ним у святого Миколая, який вважався покровителем домашніх тварин, і клав лоша на вовчу або ведмежу шкіру, щоб воно, вирісши, ніколи не боялося цих звірів. Місцеві жителі завжди давали своїм коням імена. Вони вірили, що ті здатні відчувати й оминати місця, де живе нечиста сила. Про смерть господаря слід було повідомити коня, аби він не втік на пошуки.

Гуцульські коні в с. Карабелівка. Автор: Геннадій Романенко

Кінь сприймався горянами як істота, наділена розумом. Вважалось, що гуцулик із вершником йтиме так, аби той не зачепився за скелі чи низькі дерева. Кінь сам оминав ущелини, а в мутну воду гірських потоків заходив тільки там, де напевне знав брід. І сьогодні вони вміють перевіряти копитом надійність каміння, яким устелений шлях, щільність ґрунту, міцність дерев'яної кладки чи льоду. Гуцульський кінь здатний захиститися від нападу ведмедя чи вовків – такі випадки задокументовані навіть у наш час. При густому тумані коні задля спільної безпеки вміють збиватися в табун або навіть лягають на сніг, очікуючи прояснення. Під час сильних буревіїв дорослі коні формують коло, впускаючи у середину лошат, щоб уберегти їх від дощу й граду.

Гуцульські вершники

Не зважаючи на досить широке застосування коня в повсякденному житті, на Гуцульщині не існувало жодної формальної школи верхової їзди – панувало переконання, що це вміння гуцулу дається від народження. Навчання коня та його утримання ґрунтувалися на давніх традиціях, що передавалися з покоління в покоління. Молодого коня, якого готували до їзди з вершником, спершу навантажували в'юком вагою близько 50 кг і прив'язували до сідла старшого й досвідченішого коня. Гуцулик, який таким чином витримав подорож від села до міста і назад додому, вважався готовим для їзди з вершником.

Злам століть: перші ознаки занепаду та початок професійного конярства

До професіоналізації кінської справи карпатців підштовхнули несприятливі обставини: у 70-х роках ХІХ століття популяція гуцульських коней дещо зменшилась. І сталося це через поширення технічного прогресу в горах. Прокладання шляхів, мостів і залізниці, збільшення обсягів лісозаготівлі й торгівлі – все це призвело до того, що у господарствах стали з'являтися нові породи коней, швидших і сильніших, хоча менш адаптованих до гірських умов.

Взагалі, науково-технічний прогрес не став синонімом добробуту для місцевого населення. В силу демографічного зростання і плачевного економічного становища краю гуцули зубожіли. Як наслідок, коней, навіть дуже молодих, частіше залучали до важких робіт, що погіршувало їхні фізичні якості. Якщо колись нерідко зустрінеш гуцула, який володів 30 кіньми, то на початку ХХ століття мало у кого було навіть 2-4 голови.

А вже наприкінці віку на гуцульських коней звернули увагу професійні конярі Австро-Угорської імперії: у цій породі вбачався неабиякий потенціал для використання в армії. Логіка професіоналів цілком зрозуміла – адже популяція формувалася за умов суворого клімату, бідного корму і примітивного господарства. Іншими словами, майже за умов війни. Отже, українські коні могли стати надійною опорою армії імператора Франца Йосифа I.

Питання збереження й примноження гуцуликів неодноразово піднімала комісія зі справ розведення коней при Галицькому намісництві. У Відень до Міністерства сільського господарства надсилалися клопотання про створення розплідних станцій і направлення в гори арабських жеребців для "відновлення чистоти гуцульської породи". Тоді домінувала фахова думка, що гуцульські коні переважно сформувалися саме завдяки крові арабського коня.

Гуцулики на конефермі у с. Карабелівка. Автор: Геннадій Романенко

Третього грудня 1880 року, у відповідь на подані клопотання, цісарсько-королівське Міністерство сільського господарства видало рескрипт "у справі якнайпрактичнішого способу піднесення і збереження коней гуцульської породи". По суті, цей документ започаткував у регіоні створення станції жеребців та огляду кобил офіцерами австрійської армії, а також спеціально запрошеними експертами.

Державні плани зі створення розплідних станцій було реалізовано лише за десятиліття – коли у 1891-му відкрилася перша станція гуцульських жеребців у Косові, а за чотири роки аналогічна станція розпочала роботу в Жаб'є. Спочатку, крім гуцульських коней, на цих станціях перебували жеребці чистої і напівчистої арабської крові й навіть коні англійської породи. І лише з 1899 року тут утримували виключно гуцуликів.

Втім, відкриття розплідних пунктів не переломило загальної тенденції до скорочення популяції гуцульського коня. Якщо станом на 1880 рік кількість голів на Прикарпатті складала 5341, то через десять років ця цифра зменшилася до 4687-ми.

Новими методами "рекламування" гуцуликів з метою розведення стали публічні покази й виставки карпатської породи, преміювання власників найкращих коней. Причому нагороджували передусім простих селян, премії не були розраховані на заможних господарів.

Заходи з популяризації породи серед населення Галичини, а зокрема її гірської частини, почали давати перші скромні результати. На гуцульського коня звернули увагу сільськогосподарські товариства, а пересічні власники кобил отримали можливість скористатись послугами державних розплідних станцій.

У тогочасних конярів сформувалися власні погляди на характеристики "ідеального" гуцульського коня, задля досягнення яких слід було покращувати існуюче поголів'я шляхом схрещувань, цілеспрямованої селекції та окультурювання породи. І хоча з метою збереження гуцульського коня створили цілій комплекс заходів, масштаби, в яких вони втілювалися, були замалими: надто бракувало розплідних станцій і головне – державної підтримки.

Із початком Першої світової війни австро-угорська армія таки оцінила гуцульських коней в умовах ведення боїв у гірській місцевості. Їх використовували для перевезення зброї і амуніції. Самі гуцули намагалися всіляко врятувати коней від примусової мобілізації до війська: переховували у гірських долинах чи деінде, аби не розпрощатися назавжди. Але війна завдала надто великої шкоди гуцульській породі коней. Багато їх "змобілізували" до війська, а під час російської окупації завезли нечистокровних жеребців різного калібру. Місцеві охоче парували своїх коней із жеребцями з низин – як із більш легкими, так і з важкими. Тому після війни в господарствах гірського населення Карпат типово гуцульських молодих коней майже не залишилося.

Австро-Угорська імперія не вистояла у Першій світовій війні, на її уламках виникли нові незалежні держави: Польща, Румунія, Чехословаччина. І в усіх цих країнах у міжвоєнний період продовжилась традиція професійного розведення гуцульської породи. Геополітика тієї доби породила переконання конярів, ніби гуцулик – це витвір польського, словацького чи румунського конярства. При цьому "забувався" той факт, що порода стихійно формувалася, власне, у господарствах українських гуцулів, і лише пізніше її освоїли професійні конярі та конеферми.

В умовах, коли більшість західноукраїнських земель, а зокрема Прикарпаття, потрапили до складу відновленої Польської держави, відродженню породи гуцульського коня багато в чому посприяв польський уряд. Тогочасні конярі зуміли переконати урядовців у важливості збереження, розмноження і покращення породи гуцуликів.

На початку 20-х років ХХ століття жеребці з колишніх державних австрійських розплідних станцій у Жаб'є і Косові стали тією базою, де відроджували популяцію гуцульського коня на українських землях у складі Польщі.

Розведення гуцульських коней тривало на державних стаднинах, однак порода залишалася популярною й серед українського населення Карпат. Аби з'ясувати стан популяції у дрібних приватних власників, а також урятувати гуцуликів від неконтрольованого змішування з кіньми інших порід, у 1924-1925 роках на Гуцульщині відбувся перший перепис голів цього різновиду. Реєстрацію коней ініціював Міхал Голландер – згодом один із найкращих знавців гуцульської породи та ентузіаст її збереження. За результатами перепису на теренах Гуцульщини віднайшли 323 кобили гуцульської породи.

Відродженням гуцуликів опікувалася створена 1925 року за ініціативи того-таки Голландера Спілка конярів гуцульської породи, що існувала аж до початку Другої світової війни. Спілка безкоштовно здавала в оренду конярам державні полонини для випасу коней, популяризувала можливості використання в господарствах на гірських територіях. Старанно велися записи до родових книг. Було відновлено чотири державні розплідні станції. Займалися й експортом коней гуцульської породи до Греції та інших країн.

Але Друга світова війна перервала діяльність станцій, припинила роботу Спілки конярів і завдала величезної шкоди традиціям розведення. Знов-таки, історія змусила цих лагідних коней стати частиною жорстокого людського розбрату.

Радянська армія оцінила гуцуликів у ході відомих бойових дій під Дуклею в Східних Карпатах (військові експерти вважають ці події найбільшою в історії битвою, що будь-коли відбувалася в горах).

Атакуючим частинам Червоної армії і 1-го Чехословацького армійського корпусу, без сумніву, було надто важко. Проти них на укріплених пагорбах стояли десять німецьких і шість угорських дивізій. Чисельність військ, які оборонялися, складала майже 100 тисяч солдатів, а наступаючих військ – близько 165 тисяч. Десятки й десятки тисяч із них загинули або були поранені. Там, де через круті гірські схили не спромоглася пройти важка техніка, долали перешкоди гуцульські коні. Вони переносили продовольство й амуніцію – доправляли на передову все необхідне, що, безумовно, полегшувало тягар війни у гірських умовах.

На жаль, гітлерівські окупанти, визнавши безцінні переваги гуцульських коней, під кінець війни вивезли найкращий племінний матеріал до Німеччини. Тому в ті роки порода гуцульських коней була на межі зникнення. 

Після завершення війни основним ареалом розповсюдження гуцуликів стала УРСР, куди увійшли історична Гуцульщина, Прикарпаття й Закарпаття. Разом із тим, осередки розведення гуцульського коня залишалися й на гірських теренах повоєнних Польщі, Румунії і Чехословаччини. Наприклад, найбільш відомий завод із розведення гуцульських коней у Лучині на Буковині, заснований ще 1856 року, опинився у складі Румунії. Втім, спеціалістами, які тут працювали із гуцульською породою, здебільшого є і дотепер саме українці.

СРСР: повільний поступ до зникнення

Стан розведення породи в радянські часи оцінюється двояко. З одного боку, діяли племінні ферми, і, загалом, вдалось зберегти поголів'я коней. Але з іншого – держава надто недооцінювала галузь конярства. Якщо західний світ одразу після Другої світової переорієнтував конярство на спорт, туризм, галузь розваг, то на теренах СРСР коней ще довго використовували в якості тяглової сили – значить, пережиток минулого, щось на кшталт технічних засобів.

У перші повоєнні роки радянська влада розформувала давні племінні стада. Коні залишились переважно без документів, що підтверджували б певне походження. Боротьба із приватною власністю позбавила місцевих жителів можливості зберегти коней у своїх господарствах. Тим не менш, за радянських часів у Львівській, Закарпатській, Івано-Франківській і Чернівецькій областях діяли племінні ферми й колгоспи, а також лісгоспи, які займалися розведенням коней, в тому числі й гуцульської породи.

Парувальні пункти були зосереджені в горах, і вже у 50-х роках достатньо поширилось штучне запліднення кобил – тому показники відтворення були доволі високими. Так, станом на 1 січня 1952 року в Закарпатській області було 11,5 тис. коней гуцульської породи.

У 1954-1956 роках племінне поголів'я коней із заводу в Тур'ях Реметах, що пропрацював майже 80 років, було передано до Закарпатського племпідприємства (хутір Чікош Горонда Берегівського району). Цікаво, що після війни у Реметах збереглися помісі чистокровної верхової і гуцульської, арабської і гуцульської, ліпіцанської і гуцульської, гафлінгера і гуцульської порід.

Зберігся гуцульський кінь і на Прикарпатті. Тут розведенням гуцуликів займався колгосп імені Коцюбинського, що був створений у Верховині (яка до Другої світової війни називалася Жаб'є) та довколишніх селах. Ймовірно, коні потрапили у колгосп із селянських приватних господарств.

Однак подальше скорочення популяції та змішування з іншими видами призвело до того, що 1979 року гуцульським коням надали статус реліктової породи, і тому держава їх взяла під свою охорону. Загалом у 1980 році в УРСР налічували близько 21,4 тис. гуцульських коней – але цифра ця включала наближені до них помісі. Якщо йдеться лише про чисту породу, то, за іншими підрахунками, у 1984 році в Україні налічували лише 4196 гуцульських кобил.

Обережний оптимізм українського відродження

Сучасний гуцулик. Автор: Геннадій Романенко

Напередодні розвалу Радянського Союзу в Україні працювали п'ять осередків із розведення гуцульських коней. Однак соціально-економічні катаклізми, що випали на долю країни в 90-х роках, стали новим випробуванням для породи. Колгоспи ліквідували, а з ними були знищені і п'ять племінних ферм: частину коней роздали людям, а жеребців кастрували.

Протягом 90-х років чисельність чистопородних тварин значно скоротилася. Відсутність програми удосконалення поставила гуцульських коней, які вже тоді здобули популярність у країнах Центральної та Західної Європи, на межу деградації. Фахівці забили на сполох.

На щастя, завдяки співпраці ентузіастів та міжнародних організацій – зокрема, Міжнародної федерації гуцульських коней (Huсul Іntеrnаtiоnаl Fеdеrаtіоn) – карпатську породу вдалося врятувати від остаточного зникнення.

Справи пішли на краще у 2000-х роках – завдяки як вжитим ще у 90-ті заходам, так і економічній стабілізації в країні. З початку нового тисячоліття в Карпатах і передгір'ях почали активніше застосовувати гуцульського коня у фермерських, лісових та індивідуальних селянських господарствах. У сучасних реаліях особливий потенціал має використання гуцуликів у туристичній і рекреаційній галузях, що актуально саме для Карпат.

Гуцулики у "Полонинському господарстві" на Закарпатті. Автор: Геннадій Романенко

Підприємці у зеленому туризмі оцінили коня як чудового і надійного помічника, причому з хорошою вдачею. І найголовніша риса – плавна манера ходи: вони немов пливуть, не скачуть, як інші коні. Тому до прогулянок верхи допускають навіть дітей від 10 років. Нині є чимало бажаючих податися на конях у довготривалу подорож Карпатами, і такі мандри цілком можливо організувати.

Ще один цікавий перспективний напрямок, у якому дедалі активніше використовують гуцульського коня, – гіпотерапія. Це метод реабілітації осіб з обмеженими можливостями, де кінь виступає основним реабілітаційним інструментом. Таким собі біотренажером, на якому пацієнти виконують різні вправи під наглядом гіпотерапевта. За допомогою новітньої методики вдалось досягти успіхів у лікуванні сколіозу, остеохондрозу, церебрального паралічу, чоловічих та жіночих розладів. Гуцульський кінь саме тут якнайкраще підходить і своїм лагідним характером, і компактними розмірами, оскільки за умов верхової їзди дуже важко контролювати хворих, особливо дітей.

Найбільш помітними є успіхи з відродження гуцульської породи на Закарпатті. Флагманом у цій вагомій справі стало "Полонинське господарство", створене у 2001 році Олександром Ігнатенком. Ферма в Прелуках є унікальною, оскільки коні перебувають у вільному вигулі й мають можливість жити та розвиватися в таких умовах, де порода формувалася протягом століть. За майже два десятиліття своєї діяльності "Полонинське" розрослося до конеферми, де станом на 2018 рік є 73 коня та 15 лошат.

Крім "Полонинського господарства", на Закарпатті нині діють й інші підприємства з розведення гуцуликів. Завдяки наполегливій роботі вчених та відчутній міжнародній підтримці порода почала відновлюватися. Якщо у 2002-му в області нараховувалось лише 10 породистих гуцуликів, то вже через десять років, у 2012-му, в Державну книгу племінних коней гуцульської породи було внесено 300 голів.

За різними оцінками, сьогодні у світі існує кілька десятків тисяч гуцуликів. В Україні їх поки що з півтисячі. Але є бажання висловити обережний оптимізм щодо подальшої долі цих унікальних коней на їхній історичній батьківщині.

Дійсно, на відміну від сусідів – Польщі, Словакії, Чехії, Угорщини – Україна не має державних або міжнародних (на рівні ЄС) програм із розвитку гуцульської породи. Не маємо навіть осмисленого відношення до гуцуликів як до автентичної української породи. Хоча сусідні країни напрацювали відповідні стратегії і роблять усе, аби гуцулики вважалися саме їх національним надбанням.

Та, як не дивно, завдяки старанням поодиноких ентузіастів, українські гуцулики мають найбільший потенціал і до розвитку, і до використання в туризмі та особливій сфері послуг, яка дозволила б, навіть за відсутності державних програм підтримки чи грантів, зберегти породу.

Як так сталося?

Наявність в Європі спеціальних програм фінансової підтримки розвитку гуцуликів заманила у цю сферу чимало аматорів, для яких першочерговим є саме питання грошового зиску. І такі результати роботи навряд чи можна назвати корисними для породи. Наприклад, у Польщі шлях селекції та схрещування гуцуликів з іншими породами обумовив переважно їхню декоративність: це красиві коні, але нездатні до існування в екстремальних гірських умовах, де вони й виникли.

В Україні ж зусиллями ентузіастів удалося зберегти автентичні риси гуцуликів: швидку адаптивність, здатність переносити непрості кліматичні обставини, хист до навчання. І саме в Україні віднайшлася нова економічна ніша: кінний туризм пересіченою гірською місцевістю. Адже притаманне гуцульській породі неперевершене вміння долати складні ландшафти є рідкісним талантом. Про який у своїй поемі "Терен у нозі" залишив пам'ять Іван Франко:

В нас дорога не для скороходів:
Наче нитка, в'ється понад кручі,
Через зломи, попід облазами,
Крок за кроком, кінь один за другим.
Поганяти їх ані не думай!
Кінь гуцульський тут господар повний.
Тут показує увесь свій розум.
Ти сиди на нім та лиш любуйся,
Як спокійно темно-синім оком
Він безодню мірить обік себе,
Як безпечно, легко, делікатно
Він по стежці йде, на п'ядь широкій,
Над такими дебрями, що в тебе
Дух захапує. Тобі здається,
Що лиш крикни тут, то вже сам голос
І тебе й шкап'я здмухне у провал…

Врятувати карпатських небесних коней від падіння у бездонний провал історії, здається, вдалося. Наступний крок – дати їм розправити символічні крила і злетіти у вишину. Так, як велить їхня гірська природа.

Гуцулик "Полонинського господарства" на горі Рівній у Карпатах. Автор: Геннадій Романенко

 

0
0
0
0
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні

Новини Вінниці за сьогодні

21:20 Вінницька збірна стала другою на чемпіонаті України з кульової стрільби photo_camera 19:06 «Милуйтеся жовтнем красивим»: синоптик про погоду на цей тиждень 18:58 До кінця дня тепловики увімкнуть опалення в 400 будинках 17:30 На Вінниччині знайшли повішеним 30-річного солдата-контрактника Від читача 15:43 Священник, українські прапори та канадійці: як пройшов фестиваль "З країни в Україну" на Донбасі 17:23 Дороги від льоду звільнятимуть бішофітом. Його вартість — 5,6 мільйона гривень 17:10 Дев'ять годин без світла. Де завтра діятимуть планові відключення? 16:25 Клятва ліцеїста. З Тульчинської школи-ліцею випустилося 86 вихованців photo_camera 15:40 100 доларів за вагон. На Вінниччині посадовці залізниці попались на хабарі photo_camera 15:12 Як депутатів по «пироговці» водили – «ол інклюзів» для облради 14:55 Вінничани приєдналися до Всеукраїнської міжцерковної молитви за Україну photo_camera 14:23 «Над воїном схилилась Богоматір» - У Жмеринці відкрили два пам’ятники Захисникам України 13:39 На Тиврівському шосе в дорожню яму невідомі посадили квіти 12:19 Стали переможцями спортивного фотоконкурсу. За версією нашого віділення НОК 12:15 Реконструкція Замостянської. Що там нині роблять та як це виглядає? photo_camera 11:35 Курс валют у Вінниці на сьогодні, 15 жовтня 2018 року 10:52 Намагався вкрасти телефон. На Коцюбинського свідки затримали грабіжника 10:06 В Іллінецькому районі в пожежі загинув 59-річний чоловік 09:01 TruCAM вже на дорогах, чи бути податку на вживані авто: огляд автоновин тижня 08:05 Прогноз погоди в Вінниці сьогодні, 15 жовтня 2018 року
Дивитись ще keyboard_arrow_right
Афіша та квитки на Moemisto.ua Афіша:
Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up