-Мамо, ти крепка, ти все витримаєш, я знаю, - як часто нині Зоя Семенівна, мати Максима Шимка, згадує ці слова сина.
У залі обласної бібліотеки імені Тімірязєва до неї підійшла незнайома жінка. Було це одразу після зустрічі мами Героя з молоддю. Незнайомка теж слухала розмову. Підійшовши, попросила вибачення. Тоді запитала: «Зоє Семенівно, чому ви проти того, щоб на майдані Небесної сотні було два пам’ятники? Через це вас люди перестали розуміти»
Обличчя матері на якусь мить змінилося. Здавалося, вона не стримається і мовить щось на зразок: «Як же ви мене дістали з цими пам’ятниками!» Опанувала себе і почала говорити. Про що? Відповідь чула не тільки незнайома жінка. До них підійшли троє дівчат-студенток, які брали участь у зустрічі. Очевидцем став також журналіст RIA.
-Нікого не засуджую з тих, хто звинувачує мене, - відповіла Зоя Семенівна. – Хоча дуже боляче, коли приходять, говорять у вічі, чи пишуть у соцмережах всіляку гидоту. Слухати, чи читати це на фоні такої важкої втрати – серце навпіл розривається. Можливо, вони по-своєму праві. Я ж не заперечую. Але в мене є своя позиція: не правильно поєднувати два пам’ятники в одному місці. Навіть дати вшанування Шевченка і Героїв Небесної сотні не співпадають. Як воно відбуватиметься? Та й пам’ятник поету вже є у Вінниці.
Складалося враження, що незнайомка не дуже хотіла слухати. Вона наполегливо твердила своє. Хотіла переконати маму Героя, щоб та погодилася, бо, за її словами, люди телефонують звідусіль і не розуміють, що тут робиться. Зоя Семенівна намагалася говорити спокійно. Навіть найстрашніші для неї слова вимовила, не підвищуючи при цьому голос: «Вони говорять інакше, ніж я, бо їх не бо-ли-ть. То ж моя дитина впала від кулі снайпера, а не їхня. Ось і вся різниця між мною і ними».
Мати вимовила ще одну фразу. Уточнила, що вона, ця фраза, ключова у їхній розмові: «Хлопці йшли на смерть за Україну!» Якби не Небесна Сотня, невідомо, чи була б сьогодні держава незалежною.
-Ті, хто мені дорікає, навіть уявити не можуть, яке море сліз я вже виплакала за сином, - продовжує мама Максима Шимка. – Люди мудро кажуть: сльозами горю не допоможеш. Тому я, чоловік Микола Федорович, син Павло, не сидимо, склавши руки. Йдемо до людей і розповідаємо про тих, хто загинув на Майдані. Не тільки про нашого Максима. Загиблі Герої стали за цей час такими само рідними, як і Максим.
Зоя Семенівна брала участь майже у всіх агітпоїздах потягу єднання «Труханівська Січ». Їдуть або разом з чоловіком, сином, або чергуються. Каже, дуже хотілося, щоб побільше молоді побувало у таких поїздках. «У мене після таких поїздок дуже багато знайомих у різних куточках України, - каже пані Зоя. – Переважно це молодь. Патріотична, освічена, вихована! Я пишаюся такими дітьми. Коли бачиш їх, слухаєш, розмовляєш з ними, хочеться жити. Вони сміливі, у них нема бар’єрів у спілкуванні, незалежно від того, хто перед ними – президент, чи проста людина. Відверто висловлюють думки. Серцем уболівають за Україну, хочуть мати квітучу, красиву державу».
Поїздка у Слов’янськ на Донеччину запам’яталася контрастами. За словами співрозмовниці, у тамтешньому філіалі Донецького університету, можна було почути, як студенти співають повстанські пісні УПА, а можна побачити зовсім інше ставлення до подій в Україні. Щоб не дати можливості виступити учасникам «Труханівської Січі», місцеві готували по п’ять концертів у день. Тільки б не допустити приїжджих патріотів до зали. Павло, брат загиблого Максима, згадав, як у тому ж Слов’янську місцеві зустріли гулом невдоволення повідомлення про те, що він брат загиблого майданівця. «Одного разу до нас підіслали провокатора, - говорить Павло. – Чоловік був напідпитку, відверто наривався на бійку. Коли я відійшов у сторону, звернув увагу, як розмову з ним знімає на камеру інший чоловік, що стояв осторонь з велосипедом».
-У Харкові в університеті, де навчався Євген Котляр, він загинув у той самий день, що й Максим, одна з викладачок стала говорити учасникам поїздки, що ущемляют рускій язик, нам надо двоязичіє, как в Канадє, - згадує Зоя Семенівна. - Одна дівчинка з поїзда підійшла і запитала її: «Скажіть, а є канадійська мова?». Однією фразою, як мовиться, розставила всі крапки над «і». У Харкові нам не надали транспорту. Ми ходили великим містом пішки. Однак місію свою виконали.
Максим рідко з’являється у снах його рідним. Невдовзі після загибелі приснився братові. Ніби ступив на поріг. Зупинився. Стоїть дивиться. Раптом почувся стук, щось впало. Павло запитав: «Що це було?» Максим відповів: «Упав один із наших».
-Ми зрозуміли, що такий сон віщий, загинув, хтось з близьких знайомих, - говорить Зоя Семенівна. - Багато з 4-ї сотні Майдану, в якій був Максим, пішли в АТО. Увечері того ж дня дивлюся запис у Фейсбуці. Мама Юри Поправка просить, щоб її сина долучили до Небесної Сотні. Чим це можна пояснити? Зовсім незнайомі люди. Але думали однаково. Добивалися одного й того самого – справедливості. Навіть однакові фрази говорили. Наприклад, Устим Голоднюк казав, що повернеться на щиті. І наш Максим такі слова говорив. Тільки Максиму було 33, коли загинув, а Устиму лише 19.
Ні тоді, ні тим більше тепер, не всі їх розуміли. На жаль. Бувало, заходили у метро і чули услід «Фу-у, від них димом смердить!» Хлопці на таке відповідали: «Це запах свободи».
18.02.2014 Максим Шимко зробив запис на своїй сторінці у соцмережі: «За Україну!!!!! Всі, хто може, їдьте в Київ!»
Мама каже, що вони не пускали його. Але він вчинив по-своєму. Зробив так, як підказувало серце. 20 лютого у нього влучив снайпер. Сталося це в той момент, коли Шимко відтягував з лінії обстрілу пораненого побратима.
Прощання із загиблим вінничанином відбувалося на колишній Театральній. Прийшло приблизно 10 тисяч людей. Церемонію транслювали по обласному телебаченню. Хто ж тоді знав, що саме ця площа, яку перейменують у майдан Небесної Сотні, стане яблуком розбрату. І що саме через свою позицію потерпатиме нині мати Героя. Звання Героя України Максиму Шимку присвоєно у листопаді того ж 2014-го.
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
№ 29 від 16 липня 2025
Читати номер