- Дізнатися, що сталося на війні з її братом, за життя намагалася моя мама, а тепер уже більше 10 років це робимо ми із братами. Та все марно: добитися відомостей від архівів украй важко, - зітхає 60-річний вінничанин Петро Кирильчук. - Дядька довгий час вважали зниклим безвісти: після того, як у 1944 році він лікувався у госпіталі після поранення, відомості про нього зникли. Російські архіви запевняють: серед мертвих офіцерів не значиться, дані госпіталю взагалі відсутні, а у останніх нагородних листах до медалі «За відвагу» і ордену «Червоної Зірки» його домашня адреса чомусь заклеєна білим папером. Питань багато і де шукати відповіді - незрозуміло...
На війну потрапив ще до її оголошення
Микола Петрович Бельдій народився у 1918 році у селі Вонячин Літинського району, яке після перейменування у 50-х роках називається Городищем. Під час голодомору втратив батька, ставши круглим сиротою. Вижити у страшні часи йому допомогла сестра Тетяна, яка прихистила найменшого з братів у своїй новій родині. Після закінчення Вінницького вчительського інституту Микола Бельдій працював вчителем німецької мови і математики спочатку у школах Бессарабії, а потім - у рідному селі. У 1939 році його призвали в армію, а під час служби на західній Україні застала війна…
- Коли радянська армія відступала, найперше, куди Микола побіг, будучи у рідних краях - до коханої Аннушки - красуні-вчительки з Літина, у яку був безтямно закоханий, - розповідає 85-річна односельчанка Ганна Іщук. - Аннушка тоді саме поїхала у Вінницю, а коли матір передала їй листа від Миколи, все покинула і поїхала за ним. Але так його і не знайшла… З часом повернулась, створила свою сім’ю і народила двох хлопчиків.
Добре знаючи німецьку мову, на війні Микола Бельдій став розвідником. Був командиром взводу розвідки штабу артилерії 58 гвардійської Красноградської стрілецької дивізії, бійці якої звільняли Лівобережну і Правобережну Україну та брали участь у чисельних наступальних операціях далеко за межами країни. У лавах воїнів Степного фронту герой брав участь у запеклих боях в районах Сталінграда і Курська та пройшов бойові завдання з Південним та Південно-Західним фронтами. За вміння майстерно розкривати наміри фашистів у грудні 43-го лейтенант Микола Бельдій отримав орден «Червоної Зірки», а згодом - медаль «За відвагу».
- 20 березня 1944 року село Городище було звільнене від фашистів, а через два місяці матері прийшов лист із документами, у якому командир полку написав, що дядька Миколу поранено під час нічного бомбардування під Первомайськом у Миколаївській області і його доставили у польовий госпіталь, - розповідає Петро Кирильчук. - А ще через пару місяців надійшов інший лист, що, мовляв, він загинув і більше немає чого писати й шукати його.
Зберігаючи надію, сестра все-таки продовжувала розшукувати брата, пишучи запити у Центральний архів (нині - Центральний архів Міноборони РФ), розташований у Подольську Московської області. Але звідти весь час приходили відомості, що про нього нічого не відомо.
- Навіть зараз мій брат Анатолій з Дніпропетровська звертався туди. Отримав відповідь: був такий, серед поранених та мертвих офіцерів не числиться, подальша доля невідома. Порадили звернутися у Військово-медичний музей у Санкт-Петербурзі, але там запевнили, що документів госпіталю, куди направили дядька, взагалі немає, - говорить Петро Кирильчук.
Герой не для пам’ятника
Коли в селі Городище відкривали меморіальний пам’ятник, через брак відомостей про подальшу долю ім’я Миколи Бельдія на стелу не вносили. Племінники подавали документи на медалі до сільської ради, писали звернення виправити помилку, але сільська голова розвела руками: грошей на це немає.
- Нові факти про дядька я випадково дізнався, коли у 90-х роках переглядав «Книгу пам’яті України». Там написано, що він загинув у останній день війни - 8 травня 1945 року, похований у Берліні, а замість звання лейтенанта, про яке ми знали, вже вказано - майор. Як він потрапив у Німеччину, як менше, ніж за рік «перескочив» кілька офіцерських звань - незрозуміло?! - каже Петро Кирильчук. - Я навіть знайшов чоловіка, що укладав книгу, розпитував, звідки він такі факти взяв, він запевнив - з картотеки обліку офіцерського складу. Але російські архіви чогось досі ці дані замовчують. Гриф «секретно» зберігається і 70 років після Перемоги. А ми продовжуємо нехтувати пам’яттю про своїх героїв: у Берліні могила дядька є, а у рідному селі для його прізвища на пам’ятнику місця немає. Єдине, що нам залишається, - звертатися у німецьке посольство, де, напевно, нададуть більше відомостей, ніж у нас. Все це дуже сумно визнавати, бо й зараз виникають такі темні плями в історії вже нинішніх героїв. Як і 70 років тому, хлопці, які кладуть життя за Батьківщину, ніби «розчиняються у повітрі» - дані про них зникають, а родичам, що намагаються дізнатися правду, держава не поспішає допомагати.
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
№ 13 від 27 березня 2024
Читати номер
Дарья
Anonymous
Здесь смотрели ? http://www.obd-memorial.ru/html/