Назарій Давидовський: «Я знав, що не зможу бути тільки священиком»

Михайло КУРДЮКОВ

Розмовляти про релігію, копатися у дитячих спогадах, розбиратися у значенні музики в житті людини, дізнаватися, від яких хвороб потрібно одужувати нашому суспільству
Усе найцікавіше з бесіди з кліриком Вознесенського храму, істориком, диригентом жіночого хору та засновником флешмобу #Щедрик100chellenge

Багато хто чув, та й бачив, що світом прокотився флешмоб #Щедрик100chellenge. Акція популяризувала культову обробку Миколи Леонтовича. Учасником ставав кожен, хто завантажував у мережу відеоролик із виконанням «Щедрика». Будь це хор, соло, джаз, фанк, акапела або рок-версія, було не важливо. Так перше відео стало естафетою, а естафета перетворилася на «вірус», що розлетівся кількома континентами, зібравши сотні відгуків на YouTube.

Засновник та ідейний натхненник флешмобу — вінничанин Назарій Давидовський. Про нього ми практично нічого не знали, доки не запросили на 2-годинне інтерв'ю. За 120 хвилин ми дізналися, хто він, без чого не уявляє свого життя, чому любить каву, звідки нащадок роду Грохольських замовляв йому ноти, та які вінницькі вулиці перейменовані завдяки Давидовському.

Історична розвідка у селі Яришів. Підземна підпільна церква

Я народився у родині священнослужителів, де релігія була невід'ємною складовою виховання. Батьки хотіли, щоб я став священиком, але вони ніколи не наполягали на продовженні династії. Думаю, що правильно давати дитині можливість самій вибирати свій шлях. Хоча б тому, що нав'язливість часто призводить до катастрофічних наслідків. Особливо в релігії.

Відео дня

Виступ із струнним ансамблем під час навчання у Вінницькому училищі імені Леонтовича

Мене з дитинства тягнуло до музики, а ще я захоплювався малюванням і танцями. У 9 класі вступив до музичного училища імені Леонтовича на скрипку. У той же час зацікавився ремонтом цих інструментів. До цього часу перед очима, як вінницький скрипковий майстер Олександр Петрович Сергієнко вирізає щось маленьким рубаночком. Таке мистецтво — рідкісний момент.

Зі скрипкою так і не склалося. Коли закінчував школу, то вже не бачив себе скрипалем. Але я любив співати, а на той час якраз пройшли голосові мутації. Ось і вийшло, що наступним етапом мого життя стало навчання у Київському університеті культури. Вступив на диригентсько-хорове відділення, де викладали академічний вокал.

Не хочу, щоб це пафосно звучало, але у кожної людини є місія. Головне — розуміти її. Ми не просто працюємо — ми робимо внесок у розвиток соціуму, держави. На першому курсі я зрозумів свою місію — бути священиком. Однак я знав, що не зможу тільки служити в храмі. Громадська діяльність, музика, дослідження чогось нового — мені життєво необхідні.

Через кілька років я вступив на заочне відділення семінарії. Перший час було складно поєднувати два навчальних заклади: збігалися сесії, доводилося багато вчити. Але мені подобається трафік. У мене адреналін підвищується від такого ритму. Зараз, практично кожен мій день, різноплановий. Наприклад, відслужити ранкову службу, схопити портфель, сісти у трамвай, в центрі пересісти на маршрутку, поїхати викладати пари, а після провести одну-дві зустрічі. Іноді дуже мало часу залишається на сон. Добре, що є кава, яка бадьорить.

Після закінчення університету повернувся у Вінницю. Але знайти хорошу роботу виявилося не так то й легко. Перший рік працював на півставки в училищі культури. Потім знайомі сказали, що у педучилищі є хор, куди й порекомендували прийти. Запропонували стати помічником диригента. Я загорівся.

Через півроку захворів один з викладачів. Я тимчасово його заміняв. Ще через півроку стало зрозуміло, що він не повернеться. Вакансія звільнилася — я перейшов на повну ставку. Хоча був здивований, чому це місце запропонували саме мені, адже там стільки людей, які могли б цим займатися.

Разом із колегами Вінницького педагогічного коледжу. Однією із відносно нещодавніх традицій стало спільне «селфі».

У 2013-14 роках почав повноцінно працювати з жіночим хором «Соломія». Навантаження було колосальним. Але змінювати я нічого поки не планував. Хотів придивитися, прислухатися, дізнатися специфіку навчального процесу.

Хор може бути цікавим суспільству. Це не маргінальне мистецтво, це те, що може залучати маси на концерти. За кордоном я бачив, як люди рухаються, співають, як виступи супроводжуються театральною дією, а не статичним положенням. Хор — це просвітницький інструмент для суспільства.

А музика — це певний меседж людству. Це потрібно використовувати. У «Соломії» не було духовної музики (і справа не в тому, що я священик). Хорова мелодія у своїй основі має духовну музику української, західної та східної культур. Сакральне мистецтво стало фундаментом у розвитку сучасної і майбутньої музики, живопису, літератури. Тому я змінив наш репертуар десь на 80%, а потім скоротив концертний склад. З 55 осіб до 25. Ефективності не поменшало.

Разом із жіночим хором «Соломія». Виступ у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї

Я глава історичного відділу Вінницької єпархії. А взагалі, щільно займатися історією почав після випадкового знайомства з Олександром Федоришеним.

У одній з груп ВКонтакті публікували історичні фотографії Вінниці. Вони були в хаотичному порядку, я почав їх підписувати, перетинаючись з Сашею у коментарях. Тоді і зрозумів, що він добряче володіє історією, зав'язалося листування, вирішили зустрітися.

Ми створили громадську організацію. І першим, чим зайнялися, була розробка «історичних зупинок», які оголошують в трамваях №4. Декомунізацією також займалися ми. Вінниця отримала багато якісних та нових назв вулиць. Під час проведення декомунізації, я був призначений керівником історичного відділу Вінницької єпархії. Я знав, що у нас є безліч громадських та релігійних діячів, які внесли вклад у нашу історію. Тому запропонував назвати вулиці на їх честь. Не все реалізовано, але, з'явилися вулиці Петра Могили, Монастирська, Іоанна Шиповича.

На верхівці Вінницької вежі. Разом з подружжям Генріха (другий праворуч) та Майї Грохольських

Нам є що сказати та показати як Україні, так і світу. Візьмемо той же флешмоб #Щедрик100chellenge. Подивіться, як він почав відстрілювати. «Щедрик» популярний у Штатах. Так чому нам не зробити його таким тут? Такі ідеї потрібно рухати в маси. Вони допоможуть нам не стояти на місці.

Знову ж, нещодавно ми з «Соломією» презентували мелодію Nidaros Jazz Mass британського композитора Боба Чілкотта. Цю месу в Україні не виконували, бо у нашій країні ноти ще недоступні.

Щоб дістати ці ноти, я звернувся до свого товариша Генріха Грохольського (спадкоємця роду Грохольських). Генріх замовив їх у Лондоні, збірка прийшла до Варшави, а звідти він переслав її мені. Вважаю, що все нове має оздоровлювати суспільство.

Nidaros Jazz Mass у виконанні жіночого хору «Соломія»

Якби не флешмоб, то століття «Щедрика» могло пройти десь повз (хоча відновлення музею Леонтовича у Марківці також дуже важлива подія). Флешмоб закінчується 15 лютого, і на сьогоднішній день ми отримали кілька сотень відео з різних куточків світу. Якщо вийде, підведемо підсумки проекту та переростемо у щось більше. Головне — залучати молодь.

Адже молодь — наше майбутнє. Через якихось 10 років вона працюватиме на розвиток країни. З точки зору моральності та духовності здорової людини, це принесе позитивний поштовх. Від цього й економічне зростання залежить, і подолання корупції. Але якщо у людини не буде внутрішнього закону (духовного чи морального), то протистояти цим труднощам людина просто не зможе. Вона буде обходити проблеми стороною.

І тільки коли ми станемо одужувати від таких негативних хвороб, тоді і зможемо набагато швидше розвиватися. Це стосується усього. Головне, навчитися чимось жертвувати заради добрих цілей.