Мистецька династія Ткачиків

    А створили своє затишне родинне гніздечко художники Ганна та Богдан Ткачики понад 30 років тому. Їхня мистецька династія розпочалася з випадкового знайомства у старовинному Львові, що стало доленосним для обох . Долю визначила мистецька школа Особливі здібності Богдана Ткачика помітив вчитель художньої школи. Тому він запропонував матері свого талановитого учня продовжити його навчання. Прислухавшись до цієї поради, жінка повезла сина у Київську мистецьку школу-інтернат, коли той перейшов у п’ятий клас. І цей крок визначив подальшу мистецьку долю Богдана Ткачика. — Мій чоловік може малювати цілими днями, — каже пані Ганна. — Ми з донькою іноді дивуємося, як так можна любити і хотіти малювати. А малює Богдан Ткачик і справді багато, і в основному на історичну тематику. У його творчому доробку понад 1000 творів, не враховуючи ікон. Він розписав понад 10 церков. Багато своїх картин пан Ткачик роздарував друзям. Його роботи є по всій Україні. Чимало полотен закупили державні музеї у Києві, Черкасах, Запоріжжі. Малювати навчила мама Ще в дитинстві Ганні Ткачик подобалося брати в руки пензля і фантазувати над аркушем паперу. Залюбки робила й витинанки. Це передалось їй від мами, яка гарно малювала, та, будучи простою селянкою, не мала змоги розвинути свій талант. — Моя мама дуже хотіла, щоб я малювала, — каже пані Ганна. — Цю ідею підтримала її сестра. Так я потрапила в художнє училище. Останнім часом Ганна Ткачик багато малює на історичну тематику. У своїй творчості має три стежини — викладає мистецтво, малює репродукції до книжок і пише малі й великі полотна. Свою викладацьку діяльність вважає програмно-реалістичним мистецтвом, а репродукції до книжок — сповіддю до Бога. Тому чорно-білу графіку виконує безкоштовно. Наразі оформила вже 18 книжок. — Живопис — то своєрідна імпровізація пережитого, то сплеск душі, — зазначає Ганна Ткачик. — Тому у мене буває відчуття, що моєю рукою малюю не я, а хтось інший. Творити починаю від емоцій, пережиття чи передчуття. “Це Бог дав мені судженого” Тернопільські художники Ганна та Богдан Ткачики разом уже 33 роки. —    Це роки творчості, згоди і суперечок,— каже пані Ганна. — Проте наше життя йде в одному напрямку, бо ми — однодумці. Подружжя навіки поєднав старовинний Львів. Тоді Ганна навчалася в училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша, а Богдан приїхав на четвертий      курс з Київської школи мистецтв для захисту диплому. —    Це Бог дав мені судженого, — стверджує Ганна Ткачик. — Бо до знайомства з Богданом я вже мала нареченого і збиралася виходити заміж. Та коли познайомилася з Богданом — усе змінилося, я одразу ж зрозуміла, що він – моя доля. Спілкуватися з Богданом Ткачиком для молодої художниці стало дуже цікавим. Вони вдвох могли цілими днями блукати вуличками древнього Львова, купивши буханку хліба, і говорити, говорити, говорити... А через два роки Ганна і Богдан одружилися і переїхали жити в Тернопіль. Невдовзі у них народилася найстарша донечка Леся. Доньки йдуть слідами батьків У Тернополі Богдан Ткачик багато працював у монументальному живописі, оформляв великі настінні розписи в бібліотеках, санаторіях, школах. Був головою обласної спілки художників, двічі його обирали депутатом обласної ради. Разом з Георгієм Петруком-Попиком і Михайлом Левицьким засновував осередок Народного Руху України в Тернополі. Саме в той час у сім’ї Ткачиків народилася друга донечка — Соломія. А коли подружжя отримало квартиру, то на світ з’явилась і наймолодша Христинка. Всі три доньки пішли слідами своїх батьків. Так, Леся виявила свій талант у поетичному слові. Після закінчення Тернопільського педагогічного університету вона залишилася там працювати, видала збірку власних поезій. Соломія у 25 років стала членом Національної спілки художників. —    Наймолодша Христина має гарний голос і чудово співає, — каже Ганна Ткачик. — Ми називаємо її нашим соловейком. Крім трьох доньок, Бог подарував Ткачикам трьох зятів-синів і п’ятеро мистецьких онуків, таким чином їхня родина перетворилася на справжню мистецьку династію. Малюють уже й онуки Усі онуки Ткачиків залюбки малюють великими пензлями на великих форматах гуашшю та акварельними фарбами. Під час малювання діти себе лікують від стресів. Проте пані Ганна не дозволяє їм розфарбовувати замальовки, бо вважає, що це обмежує образне мислення і є своєрідним нав’язуванням й “обрамленням” волі дитини. — Своїх онуків ми виховуємо у народному дусі, — розповідає Ганна Ткачик. — Вони відчувають під руками природній матеріал, оскільки граються глечиками, кошиками, прялками та іншими предметами народного вжитку, які є у нашій оселі. Онучка Марія ще в першому класі мала свою персональну виставку робіт. А наймолодший онук Павло аж труситься, коли бачить фарби і палітру, незважаючи на те, що йому ще й двох років немає.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.