Юрій Андрухович: розмовляючи з Ліною Костенко, я матюкатися не буду (АУДІО)

Півтори годин концерту і ще більш ніж година спілкування з фанатами за кулісами.  Зірка сучасної української літератури виявилася справжньою зіркою і ні в якому разі не «звэздой». Спілкувався щиро, жартував, дозволяв жартувати над собою і навіть зізнався, що у школі його дражнили Андрушко… Аж до випуску.
- Ваше особисте враження від «Цинамону»: що не вдалося, а що навпаки?
- Ну зараз не вийде нічого сказати на тему, що не вдалося, як і на тему, що вдалося. Ми «Цинамон» робили як певну програму, пов’язану з фестивалем ім.Бруно в Швейцарії. Я вибирав тексти давніші за часом написання зі збірки «Екзотичні птахи і рослини». І це б не могло реалізуватися, якби не існувало польських перекладів. Музикантам, з якими я працюю, потрібно дуже заглиблюватися у зміст тексту, і якби існував тільки український оригінал, у нас нічого б не вийшло. Тобто, вони б не розуміли і навіть не могли б прочитати цього. Але мій перший крок полягав у тому, що мені пощастило з перекладачами. Зміст «Цинамону» трагічний. Це ніби розпад якогось світу, який завалюється десь під землю і залишаються руїни, якісь залишки.
- Хто кого перший знайшов. Музиканти вас чи ви їх?
- У нас був, як то кажуть, «своднік». У Вроцлаві у квітні 2005 року відбувався поетичний фестиваль «Порт Вроцлав». Це міжнародний фестиваль. І його директор Артур Буршта впродовж чотирьох-п'яти днів влаштовує поетичні читання. Щоб вони виглядали не просто як ряд поетичних читань, а створювали цілісність, робляться декорації, вигадуються сюжети. Він і музикантів з «Карбідо» запрошував. Вони на той час були у Вроцлаві.
Він запропонував мені приїхати на день раніше і спробувати з ними просто на репетиції підготувати кілька номерів, щоб вони активніше про себе заявили.
Це викликало пожвавлення у залі, сподобалося. І ми тоді домовилися, що першої ж нагоди спробуємо попрацювати над спільною програмою в студії. А через рік, на наступному фестивалі, відбулася прем’єра диску «Самогон».
- А як з’явився ударник?
- Поява Цунтора - цікава історія. Він великий фанат східної Європи і всього що не швейцарське. Хоча його батько – видатний швейцарський архітектор. Він людина дещо екстремальних схильностей, у Польщі намагається викурювати всі найміцніші, найдешевші сигарети, напиватися різноманітними самогонами. Він здавна мріяв потрапити в Україну, йому видавалось, тут все це буде в десятки разів крутіше. Я йому у Франківську запропонував скуштувати все по черзі: «Козак», «Пріма», «Прилуки»… Все що без фільтра. І він тепер зупинився на «Прімі».
У цьому складі він опинився так - заїхав до Польщі і потрапив на концерт «Карбідо». Йому сподобалося і після концерту він зайшов на їхній сайт, і почав з ними листуватися. Дізнався, що хлопці працюють над «Цинамоном». Послухав суто електронні композиції, в яких не було партії ударних. То було наче музика для трьох комп’ютерів. І він змінив сам характер звучання. У домашній студії дописав партію ударних і відіслав, щоб вони зрозуміли, що треба брати живі інструменти.
Вперше ми грали свою програму в Дрогобичі на фестивалі Шульца. Зробили її чорновик, і це справді було ніби для трьох комп’ютерів, а я читав за четвертого. Первинною ідеєю була стилізація під кібер-кафе, де грає підкреслено електронна музика.
Але Цунтор, насправді, радикально все змінив.
- А кому належить ідея візуалізації?
- Це пов'язано із самим туром. Я запросив до участі «АртПоле», і вони подумали, як  вдосконалити виступ. Є ще одна річ, яку я не оголошую на концертах. Дружина клавішника Томика зробила той мультик на екрані, що супроводжує «Мафію». Він навіть відзнаки отримав на фестивалі анімаційного кіно.
- Ви пишете прозу і поезію, ведете авторські колонки. Що з цього найважливіше?
- Мабуть найлегковажніше ставлюся до колонок. З одного боку - це насправді може найщиріші тексти. От зараз напишу, і через два дні це опубліковано. Хоча з точки зору естетики - це найнижче. Але категоричний поділ між поезією, прозою і есеїстикою я не роблю. Мені хочеться звести все до такого стану, коли жоден читач, а тим паче критик, не скаже, що це – поема, роман чи оповідання.
- А як просувається боротьба з НЕК (Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі)?
- Це така тварина, якій даси палець - вона відгризе руку. Це треба зупинити в зародку. Ми вирішили зробити літературні читання в Києві, де буде багато публіки і виголосити заяву. Мені здавалося, що останній момент, коли це ще можна було зробити - перед першим туром виборів. Ющенко безумовно мав програти, але залишались два кандидати, з яких кожен користувався б цензурою. Не стільки цензурою, як боротьбою проти порнографії.
Насправді ситуація надзвичайно слизька. За бажанням можна будь-яку людину засадити, наприклад, за дитячу порнографію. Хоча б виславши їй імейл з якоюсь картинкою і тут же наславши відповідні служби, і нічого потім не доведете. В результаті замість письменника-дисидента на лаві підсудних буде сидіти брудний педофіл. І на ці речі хотілося звернути увагу.
Але сценарій пішов за найгіршим сюжетом. Після президентських виборів НЕК став ще одним елементом загальної державної репресивної машини. Зараз усе залежить від примхи влади. Видасться їм ця комісія непотрібною, можуть навіть зробити популістський жест, і ліквідувати її задля заощадження коштів. Або може по-іншому. Там склад зараз такий коломийський, але якщо треба буде, то їх виженуть - поставлять єнакіївських.
- Чи є такі речі, які ви пишете і їх не друкують?
- Я ніколи не відкидаю цієї можливості. Поки пишу останню книжку, є ймовірність, що дописавши її до кінця, перечитаю і заховаю. Відмовлюся від опублікування з якихось причин: або здасться мені слабкою, або не на часі. Ну, але це благі наміри. Насправді я такого не зробив.
- А чи змінилось у вас ставлення до Європи?
- Я пережив період сп’яніння, коли у 2005 році приїхав у Берлін і побачив, що до нас повернулися обличчям. Ми стали таким собі привабливим регіоном. Такою країною, про яку всі хочуть щось написати. Щось знати. Я відбитися не міг від тих, хто хотіли їхати сюди. Просто революційний сплеск...
І все це розвіялося.
- За який час?
Перший удар був, коли восени сталася відставка Тимошенко. То була тріщина перша - якраз на літні канікули, коли в серпні їхав додому. А у вересні повертався в супроводі цих конфліктів, і вже бачив як ті самі люди на мене з іронією дивляться.
- Хто винен, що сучасних українських письменників не знають у школах?
- Не думаю, що це велике щастя для автора, коли його в школах знають. Я пригадую себе. Для мене твори зі шкільної програми та їхні автори просто не існували. І так буде завжди, поки система шкільної освіти носитиме характер тиску, поки читання буде заради оцінки. Вивчення літератури має бути на добровільній основі.
- Які книги ви читали в дитинстві?
- Те, що читав малим, не було свідомим вибором. Воно йшло від того, що мені вголос читали. Свідомий вибір робив вже під впливом однокласника, який у другому класі відкрив мені світ пригодницьких романів Жуль Верна. Мене це дуже втягнуло. Це момент, який я собі точно зафіксував - це товста книга, яку я самостійно сторінка за сторінкою прочитую, від початку до кінця.
- Ви використвуєте у творах ненормативну лексику. А як часто матюкаєтеся в житті?
- В залежності від ситуації та співрозмовника. Якщо співрозмовник такий, якому це не завдає дискомфорту, бо це стиль його розмови, то нема проблем. Наприклад, з Подеревлянським дуже важко говорити не матюкаючись. Відрази до матюків у мене немає. Я взяв це від батька: він багато матюкався, в тому числі і при мені, тож багато виразів я знаю саме від нього. Але є люди, з якими я ніколи жодного матірного слова не вимовлю. Так, розмовляючи з Ліною Костенко, я матюкатися не буду.
Аудіозапис інтерв'ю з Юрієм Андруховичем можна прослухати тут:
 

Тут можна подивитися фоторепортаж з виступу Юрія Андруховича в театрі ім. Садовського в суботу, 17 квітня.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.