У Мюнхені судять нашого земляка на прізвисько Іван Грозний
Втім, Вищий імміграційний суд США дав розпорядження відкласти екстрадицію Дем'янюка в Німеччину. Таким чином суд в Арлінгтоні вирішив задовольнити клопотання адвоката про призупинення процесу депортації. Адвокат Джон Бродлі пояснив своє клопотання поганим станом здоров'я свого клієнта. За його словами, Дем'янюк страждає початковою стадією раку крові (лейкемії) та хронічним захворюванням нирок. У четвер його вперше обстежив лікар аби встановити, чи зможе взагалі Дем'янюк витримати переліт з Клівленда в Мюнхен. У своєму клопотанні Бродлі підкреслив, що "депортація Дем'янюка в такому стані була б схожою на катування". При цьому адвокат назвав відстрочку рішення про висилку "успіхом" і висловив суддям вдячність за те, що вони зрозуміли необхідність повторного розгляду справи в обставинах, що склалися. Син Дем'янюка Іван-молодший висловив впевненість в тому, що судді зрозуміють "очевидну помилковість" рішення про висилку його батька в Німеччину.
Своєї вини підозрюваний не визнає. Вважає, що його справу з самого початку ще за радянських часів сфабрикували в КДБ. А він усю війну провів у полоні. За зв'язок з нацистами Дем'янюка уже два рази відправляли за грати. В Ізраїлі його засудили до страти. Однак у 1993 році Верховний Суд Ізраїлю відмінив вирок за недостатністю доказів вини Дем'янюка. Після чого підозрюваний знову повернувся до Америки. У 2002 році його позбавили американського громадянства за те, що приховував зв’язок з нацистами. Повертатися на батьківщину Іван Дем'янюк не хоче. Вважає, що в Україні на нього чекає… смерть. Натомість земляки Дем'янюка з села Дубові Махаринці Козятинського району дотримуються протилежної думки.
«Не міг він стати катом…»
Серед ровесників Івана Дем'янюка у Дубових Махаринцях залишився інвалід війни Григорій Немерівський.
- Ми жили на одному кутку – я, Іван Дем'янюк, Петька Бондарук, він помер торік, - каже Григорій Гаврилович. – Важкі були часи. Ніхто не жирував. Ваня тоже з бідної сім'ї. Але все одно ділився зі мною, чим міг. Я ріс сиротою. Нічого поганого про нього не можу сказати. Він навіть не бився. Знаєте, як то буває між дітьми - зчепляться, як ті півні. За ним такого не водилося. Іван, як і я, любив м'яча гилити. Справжніх м'ячів тоді не було. То ми їх самі робили. Намотували всякого дрантя, добавляли до нього шерсті з корів, виходила, як у нас казали, гилка… Я не вірю, що хлопець, який сам зазнав змалку біди, міг заподіяти біду комусь іншому. Щось там не те…
Ветеран, сидячи на ряднині з витягнутим костуром замість правої ноги, яку відбило на фронті, після невеликої паузи усміхається:
- Якби так сталося, що ми зараз з ним зустрілися, повірте, він би все мені розказав. Ми навіть разом в армію йшли. Всі троє – Іван Дем'янюк, Петя Бондарук і я. Приходимо у військкомат, а їх двох завернули назад додому, мене залишили. Так стало жаль, що нас розлучили. Потім їх знов забрали. Було це перед самою війною, у 1940 році. Усіх нас тоді відправили служити у Бесарабію... Там і війна застала. Я вернувся додому після фронту, а Іван – ні. Після війни ніхто про нього нічого не знав і не чув. Це вже пізніше почали говорити, що він служив у концтаборі. Петька Бондарук й Іван Минович – це ті, хто останніми бачили на фронті Дем'янюка…
Батько був поліцаєм
Ще один друг дитинства Івана Дем'янюка – Петро Бондарук помер у минулому році. Його дружина, Марія Іванівна, пам'ятає, як хлопці йшли в армію – її майбутній чоловік й Іван Дем'янюк.
- Люди в селі не вірять, що оце Іван таке наробив, як пишуть у газетах, - каже жінка. – Коли до нас приїжджали і розпитували про нього, то я так і казала. Ніхто в селі нічого поганого не говорив про нього. Нащо наговорювати, якщо такого не було?
У середині 60-х до Боднаруків не раз навідувалися незнайомі люди. Все розпитували про Дем'янюка. Бувало, з собою забирали Петра. То в Козятин, то у Вінницю. І не тільки його одного. Павліну Софронюк теж викликали. Дем'янюк гуляв з нею. Нема вже на світі Павліни.
- Одного разу з самого ранку стали двоє на порозі, - каже Марія Іванівна. – Питають, чи є чоловік. Кажу є, заходьте в хату. В селі як заведено, гість на поріг – накривай, жінко, на стіл. Я поставила поїсти, пляшку дістала. Один з них випив з чоловіком по келишку самогону. А другий не пив. Про що там говорили, не слухала. Пізніше Петро казав, що тої самої співали, про Івана. У нас були фотокарточки Дем’янюка. Всі забрали, крім однієї. На ній дуже погане зображення. Світлина ще довоєнних часів.
Жінка називає прізвища тих, хто зображений на ній: Іван Дем'янюк, Матвій Білоус, Іван Грабчак, Андрій Басараба, Петро Звірянський і Петро Бондарук. Тільки двоє з них вижили на війні – Дем'янюк і Бондарук, всі інші – загинули.
Односельці Дем'янюка кажуть, що його батько, Микола, був за німців поліцаєм. Не один. Декілька чоловіків прислужувалися німцям. Знають всіх прізвища. Після війни їх засудили на десять років кожного. Вернулися назад не всі. Батько Дем'янюка більше додому не прийшов. Казали, що помер у тюрмі, чи десь пропав.
- Які то були поліцаї, - каже Марія Боднарук. – Вреда людям не робили. Як бригадири, загадували, куди йти на роботу. За порядком у селі дивилися. Бувало, зберемося балалайку послухати. Хлопці грають, ми сміємося, танцюємо, співаємо, бо ж молоді. То оце як вже дуже голосно, прийде хтось із поліцаїв, каже, тихіше, бо ж, знаєте, що німці можуть зробити. Вони стояли у нашому селі. Був тут і німецький госпіталь.
Марія Бондарук, дружина покійного друга Дем'янюка, каже, що всі фото (крім одного) з альбому із зображенням Дем'янюка, забрали чекісти (разом з Марією Іванівною, її син – Петро Бондарук, внучка Діана та правнук Коля
«Скажи, що це він…»
Петро Петрович Бондарук, син покійного фронтовика, нині працює в Козятині на залізниці. На вихідний приїхав у Дубові Махаринці до мами в гості.
- Я батька не раз розпитував, що то в нього за товариш такий був, про якого увесь світ говорить, - каже пан Петро. – У радянські часи він не дуже так відкривався, видно, його застерігали від поширення розмов тодішні чекісти, які його запрошували до себе, чи до нас додому приїжджали. Вже коли настала демократія, то, бувало, тато, як кажуть, відкривався. Він не тільки дружив з Дем'янюком з дитинства, а й служили разом. Тато був тим, хто останнім бачив Дем'янюка.
У перший рік війни їх підрозділ перекинули з Бесарабії, по-моєму, у Миколаївську область. Так, здається, тато казав. Словом, кудись на південь України. Там під час одного з боїв Дем'янюка поранило. Обидва вони служили в артилерії. Іван після поранення попросив хлопців, щоб підняли його на машину, яка приїхала за пораненими. Тато разом з ще одним нашим земляком – Іваном Миновичем підняли його, попрощалися, і це була їхня остання зустріч.
Про історію з трьома фотографіями батько повідав синові уже коли той був дорослий.
- Каже, посадили за стіл, поставили переді мною три фотокарточки, - продовжує розповідь син покійного друга Дем'янюка. – Всі троє на них у військовій формі. Запитують, на якій з них його друг Дем'янюк. Тато подивився, та й відповідає, що нема тут його. А вони знов: подивіться уважніше, невже нікого не впізнаєте?
Чоловіка на одній світлині Петро Бондарук справді упізнав. І прізвище в нього було теж Дем'янюк. Навіть ім'я те саме – Іван. І родом він з Дубових Махаринець. Тільки це інший чоловік, звали його по-батькові Андрійович. І був він на рік старший.
- Не взяв тато гріх на душу, - продовжує Петро Бондарук, - хоч його співрозмовники наполегливо пропонували сказати, що на фото саме та людина, яка їм була потрібна. Навіщо? Батько так і не зрозумів. Коли повернувся додому, по секрету сказав про це Івану Андрійовичу Дем'янюку. Той невдовзі наклав на себе руки. Хоча, кажуть, причиною для цього стали сімейні негаразди. Після похорону сім'я виїхала з села. Казали, кудись на південь. Про подальшу долю цих Дем'янюків у Дубових Махаринцях нічого не знають. І фото Івана Андрійовича не збереглося. Єдине, що можуть сказати у селі, обидва Дем'янюки - Іван Миколайович й Іван Андрійович - не були схожі між собою.
Приїжджав син і дружина
Мати й сестра американського Дем'янюка отримували з США посилки. Так він підтримував родину. Щоразу в листах передавав вітання Петру Бондаруку. Писав, що дуже хотів би його побачити. Там, в Америці, Дем'янюк працював на автомобільному заводі концерну «Форд». Коли мама померла, у хаті, де залишилася жити сестра Дем'янюка Степанида, сталася пожежа. Після цього вона з дочкою змушена була переїхати у сусіднє село. Згодом і Степаниди не стало. Залишилася двоюрідна сестра Дем'янюка – Марія Аврамівна, з таким же прізвищем, Дем'янюк. В епоху горбачовської перебудови вона приймала з Америки гостей. Спочатку приїздив син Дем'янюка. Щоправда, не один. Його супроводжували люди з відповідних служб. Кажуть, він дуже хотів виконати прохання батька – зустрітися з Петром Бондаруком, другом дитинства, сфотографувати і привезти в Америку фото. На жаль, гостю не дозволили це зробити.
Згодом історія повторилася ще раз. До тієї ж двоюрідної сестри приїжджала з Америки дружина Дем'янюка. Вона теж українка, родом із Харківщини. І їй не вдалося виконати прохання чоловіка. Він так хотів хоча б якусь звістку мати від уже згадуваного друга дитинства Петра Бондарука. Дружині не дали з ним зустрітися.
- Був час, коли я планував поїхати на заробітки, - продовжує розповідати Петро Бондарук. – Думав, рвану в Америку. Там у батька такий друг. Хоч переночувати буде де. Може, десь на заводі прилаштує. Почав збирати документи. Частину зібрав. Витратив гроші на їх оформлення. А тоді пішли з татом просити адресу Івана. Але нам її й не дали. Не допомогли жодні умовляння. Родичі Дем'янюка нічого не пояснювали, тільки сказали: «Ні!». Батько ще раніше просив, хотів листа написати. Так само не вдалося дістати адресу. То було ще при Союзі. Думали, тепер уже кордони більше відкриті. Сподівалися, що нам підуть назустріч, бо Дем'янюк з Америки ні про кого так часто не згадував, як про мого батька, але, як бачите… Родичі Дем'янюка теж кудись виїхали. Нема їх уже тут.
Те саме посвідчення, яке передали з Москви на Захід - Іван Дем’янюк служив наглядачем у таборі смерті
Оригінал чи фальшивка?
Уже більше тридцяти років намагаються довести вину Івана Дем'янюка. Але є інша версія. Нібито деякі обвинувачувальні документи сфальсифікували в радянський час у КДБ. Дехто з дослідників вважає, що посвідчення охоронника концтабору на прізвище Іван Дем'янюк – це фальшивка. Радянські спецслужби передали цю фальшивку на Захід після того, як «відкрили» трофейні німецькі документи. Нібито серед них і було те посвідчення. Щоправда, один із дослідників наголошує, що навіть зріст Дем'янюка неправильно вказаний у цьому документі.
У перших судових справах, що стосувалися знищення євреїв у згаданому концтаборі, прізвище Дем'янюка взагалі не згадувалося. Говорити про нього почали після того, як на Заході отримали згадані документи з трофейної німецької теки.
У Київському інституті історії, де також зберігаються матеріали про Івана Дем'янюка, переконані, що довести те, що він допомагав фашистам простіше, ніж його особисту вину проти людства. «Наскільки він завинив особисто? Чи когось убив? Чи кидав когось у камеру? Таке довести нині неможливо. Тому особиста провина Дем'янюка, вважають в інституті, навряд чи буде доведена.
Яким саме буде рішення німецької Феміди? До вищої міри покарання, як згадувалося вище, його вже засуджували. Чи братимуть до уваги статечний вік підозрюваного? Де він проведе решту частину свого життя? Відповіді на ці та ще багато інших питань стануть відомі після оголошення рішення суду.
Довідка
У 1945 році під час Нюрнбернгського процесу над злочинами нацистів до смертної кари засудили 12 злочинців, ще семеро на тривалий час були ув'язнені в тюрму. Але навіть через 68 років після війни в Німеччині, в центрі з розкриття злочинів нацистів, слідчі знайшли підтвердження злочинів ще одного поплічника нацистів – довели, що він дійсно служив у таборі смерті Собібор після того, як сам потрапив у полон до фашистів, дав згоду співпрацювати з ними
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
Сьогодні у Вінниці
Найчастіше
Ваші відгуки про послуги у Вінниці
Anonymous