Кіборг «стальна голова» розповів, коли закінчиться війна

Кіборга звати Сергій. Він професійний військовий. В армії залишився після строковї служби,  підписав контракт з 79-ю аеромобільною бригадою. Нині йому 30,  уже побував з миротворчими місіями в Косово, Іраку, Ліберії, Кот-дВуарі. У другій половині жовтня 2014-го  захищав старий термінал Донецького аеропорту. Отримав два поранення. Перший раз куля снайпера влучила у шолом.  Пробити його наскрізь завадила ківларова «броня». Рятівний шолом німецького виробництва Сергій зберігає як реліквію. Друге поранення отримав у ногу, теж під Донецьким аеропортом.

З  відважним кіборгом  вінничани могли поспілкуватися на фотовиставці «Пекельний аеропорт» в галереї ІнтерШик.. Сергій разом з бойовими побратимами відкривав виставку. Автором представлених робіт є відомий фотокореспондент американської газети Los Angeles Times Сергій Лойко. Кіборг розповідає, що під час розмови з Лойком той зізнався, що таких пекельних боїв, як тут,  не бачив жодного разу. Хоча побував у 25-ти гарячих точках у різних країнах світу. Тому й назвав виставку – «Пекельний аеропорт».

Нема мотивації ні у військових, ні у цивільних

На запитання, коли на Донбасі закінчиться війна, кіборг відповів без роздумів:  «Можливо, навіть до кінця року». Така впевненість бійця базується, за його словами, на аналізі подій, по-друге, на досвіді інших воєн.

- Як тільки зникає мотивація, пожежа війни згасає, - каже Сергій. - Це підтверджує практика минулих воєн. Для конфлікту на Донбасі потрібна була мотивація – людей розділили на бандерівців  і нещасних росіян, яких потрібно захищати, бо їх пригнічують. На рівні  підсвідомості росіянам вбили в голови, що  «укропи»  розпинають дітей, тому з ними треба робити те само. Попервах це спрацьовувало, тепер настало прозріння, всі розуміють, що все це локшина на вуха. Більше того, донбасівці тікають від путінських  «визволителів» у лігво так званих бандерівців – у Західну Україну.  І тут уже московським «солов'ям» чи соловйовим нема чим крити.
Так само не зрослося: з проектом «Новоросія». Путін розраховував на його підтримку не тільки на Донбасі. Але, чомусь не захотіли бігти в Росію ні Одеська, ні Дніпропетровська, Миколаївська, Херсонська Запорізька області. Зате з Москви донецьким і луганським дали чітко розуміти, що  Донбасу ніхто і нічого не обіцяв. Є ще одна сторона медалі – цивільні. Скільки людина може жити у підвішаному стані? Пенсій нема, зарплати нема, з харчами проблеми, будинки розвалені, безкінечна стрілянина, очікування того, прилетить до тебе «подарунок», чи ні – це реальність, яка викликає невдоволення бойовиками. Раніше донбасівці кричали «Росія! Росія!», тепер співають іншої. Кажуть,  забирайте зброю з наших дворів і самі валіть звідси.

Найманці воюють не за ідею – за гроші

- Нині так зване ополчення на Донбасі приблизно на 80 відсотків складається з російських найманців, - розповідає кіборг. -  Бо ті, хто виходив за ідею, тих уже майже не залишилося. Вони мертві. Хто ще живий,  у меншості. Тепер у них  вся надія на найманців. Але найманці ніколи за ідею не воюють. Вони беруть зброю, щоб заробити грошей. Коли ціна питання  неспівставна з ціною життя, вони відверто заявляють: «Вибачайте, я за ідею не буду голову підставляти». Знаю, що платять їм зараз менше, ніж раніше. Пояснюють тим, що тепер менше боїв. Та ще й затримують видачу грошей. Тому і в найманців нема мотивації. На мою думку, тепер серед найманців буде менше бажаючих йти на смерть.

Ні Іловайськ, ні Дебальцево під Маріуполем не повториться

-Куди подінеться техніка, яку нагнали з Росії? – перепитує співрозмовник. - Зрозуміло, що назад у Росію її точно не відведуть. Принаймні до того часу, поки при владі Путін. Коли я кажу, що закінчиться війна, маю на увазі припинення вогню і бойових дій. Насправді Донбас для нас ще довго залишатиметься неспокійною зоною. Можливо, всю цю техніку Росія готує на прорив  дороги в Крим. Якщо Путін піде в-абанк, тоді кине її на Маріуполь, щоб далі прокласти шлях через Мелітополь, Бердянськ до півострова. Повірте, йому не вдасться це зробити. У тому районі вже стільки нашої техніки і військ! Якщо завариться каша, це буде така бійня, якої світ не бачив. Наші хлопці уже не відступлять ні кроку назад. Вони втомилися від війни, але залишилося велике бажання вибити ворога з рідної землі. За це готові битися на смерть. Ми на своїй землі, чого не можуть сказати найманці. Кожен з нас в душі має бажання і волю вигнати окупантів. Ні Іловайськ, ні Дебальцево уже не повториться в жодному іншому місці. В цьому я впевнений на всі сто, бо знаю настрої хлопців. Події під Мар'їнкою продемонстрували – ми більше не будемо відступати.

«Вас били кувалдою по голові?»

Під час виставки відвідувачі задавали кіборгу багато запитань. Після того, як він показав на знімку, куди саме влучив снайпер, хтось запитав, що відчув у ті хвилини боєць.

- Спочатку відчув удар, в очах зблиснули іскри, повністю оглушило, - каже Сергій. – Мене відкинуло метрів на три-чотири.  У носі і роті кров. Очухався. Хлопці допомогли піднятися на ноги. Рукою дотягнувся до шолому, знайшов дірку.  Подумав, що куля в голові застрягла. Знаю, що мозок  ніяк не реагує на біль, бо там нема нервових закінчень. Руками обмацав голову. У ній були маленькі осколки.  Внутрішня частина каски вкрита ківларом.  Це мене і врятувало. Осколками поранило голову.

Сталося це 19 жовтня, приблизно о 10-й вечора. Якраз тривав бій. Від куль термінал світився, як новорічна ялинка. Бійці знали, де знаходиться снайпер – на восьмому поверсі готелю, що навпроти приблизно за 500-600 метрів.

- Я вів вогонь з невеликого вікна, - продовжує кіборг. - Поруч була металева пластина. У ній нарахував чотири дірки від «есведешного» патрона.  Це я  пізніше побачив. Зрозумів, що снайпер пристрілювався і всі чотири рази промазав. Бій був такий, що нічого не було чути, все свистіло,  гриміло. П’ятий раз постріл прийшовся у каску, влучив у місце, де лоб  з правої сторони. Німецька броня врятувала. Якби не ківларовий захист…

Ще п’ять днів після того боєць не покидав аеропорт. Каже, боліло так сильно – голова, шия,  що не міг навіть на хвилину заснути. 25 жовтня прибула зміна і вони залишили аеропорт. На ротацію їхав автобусом, лежачи у проході. Каже, сидіти не міг через біль. Побратими тим часом назвали його «стальна голова». Пропонували змінити позивний. Після лікування знов повернувся до своїх. Міг ще раз зайти в аеропорт. Бо знаходився зовсім поруч. Але отримав  поранення у ногу і його відправили на лікування. Тепер його приписали в іншу частину. Чекає на операцію на коліні. Каже, про десантуру, мабуть, доведеться забути.

Бої починають подобатися, ти чекаєш їх,  як ковток свіжого повітря

У старому терміналі Донецького аеропорту Сергій провів 11 днів, з 14 по 25 жовтня.  Каже, це був екзамен, який змінив його, побратимів. Там стан душі був такий, що словами не передати.

- Ти швидко звикаєш до постійних обстрілів, - розповідає кіборг. – Розумієш, що тут нема можливості окопатися, заритися в землю, чи ще якось сховатися, нема куди відступати. Залишається одне – вистояти, перемогти ворога. З’являється дуже сильне бажання жити! Разом з тим бої починають подобатися. Такий контраст. З нетерпінням чекаєш чергового бою. Він стає такою ж потребою, як ковток свіжого повітря. Ну як це пояснити тут, у мирних умовах? Не знаю.

Сергій зізнався, що за ті одинадцять днів у терміналі їсти довелося тільки п’ять разів. Не п’ять днів, а саме п’ять разів.

-Так це ще багато, - усміхається він. – Наш боєць Артем тільки два рази їв, хоча провів у терміналі стільки ж часу, як і я. Коли йшли запеклі бої, взагалі ніхто не їв. А бій міг тривати день і ніч. Сил додавав адреналін. Сну, як такого, теж не знали. Декілька разів на добу на 15-20 хвилин закумариш десь у кутку – і все. Умови спартанські. Нам ще повезло. Ми були в жовтні, коли тільки починався холод. А хлопці, які стояли зимою, при  мінус 20 і нижче, уявляєте, як їм було. Теж витерпіли.

За словами співрозмовника, аеропорт став мірилом для порівняння – десь в іншому місці було важче, як в аеропорту, чи навпаки. Настільки стійко і вміло вони захищали об’єкт восени, свідчить статистика втрат. За словами Сергія, наші втрачали за тиждень одного, двох, трьох бійців, а в «сепарів», бувало,  доходило до двох сотень.

- Аеропорт треба було укріплювати восени, - каже співрозмовник. – Але там дуже невигідна позиція. Бойовики постійно били з кварталів житлових будинків. Як відповідати?  Наші бійці розставляли гармати  так,  щоб снаряди не долітали до житлових кварталів. Можу одне сказати безпомилково – ті, хто стояв в аеропорту, проявили справжній героїзм. Все інше нехай аналізують ті, кому це належить робити. Схиляю голови перед кожним, хто загинув  у боях за термінал. Вічна вам пам'ять, кіборги.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.