Олег Винник - про пацанів зі «Scorpions» і своє щастя

Новина про приїзд Олега Винника у Вінницю викликала небачений ажіотаж. Більше ніж за місяць до концерту шанувальники розкупили третину квитків, а за три дні до виступу у продажу вже не було жодного квитка.

У Будинку офіцерів 9 листопада емоції по-справжньому зашкалювали. На вінницькому концерті Олега Винника було все: і абсолютний аншлаг, і зворушливе освідчення вінничанина Павла своїй коханій Валюші прямо на сцені під акапелльне виконання «Здравствуй, невеста» свата-Олега Винника, і сльози щастя дорослої публіки, і закохані погляди молодих дівчат, і щирі дитячі зізнання: «Я люблю цукерки. Але це тобі!», і, звісно, поцілунки, гори квітів, найбурхливіші оплески і спільні виконання улюблених пісень. А особливим сюрпризом, як для глядачів, так і для самого артиста, стало вражаюче світлове шоу, яке спеціально до приїзду Олега Винника створили організатори. Жовто-блакитні промені, яскраві червоні спалахи і абсолютна синхронність музики і світла - такого унікального і красивого концерту, зізнаються найвідданіші шанувальники Олега Винника, які протягом усього туру мандрують за ним із міста у місто, ще не було ніде!

- Це було схоже на казку! Неймовірний Олег Винник, чудовий струнний квартет на сцені, улюблені пісні, які хором співає вся зала - концерт був яскравим не тільки емоційно, а й буквально. Ми були надзвичайно приємно здивовані світловим шоу, коли яскраві кольорові промені проймали сцену і всю залу, чудово доповнюючи музику нашого улюбленого Маестро, - розповідає про враження вінничанка Лариса Бондарчук. - Враження переповнюють! Зараз я відчуваю абсолютне щастя!

До концерту RIA вдалося поспілкуватися з Олегом Винником. У інтерв’ю співак розказав, що робить його щасливим, як пишуться пісні, які миттєво стають хітами, і чому він жодного разу не пошкодував, що у 40 років залишив блискучу кар’єру у Європі, аби у рідній Україні розпочати свою співочу кар’єру з нуля.

- Олеже, шанувальники вас називають і Маестро, і Містер Аншлаг, і Містер Щастя. Яке звернення вам найбільш приємне?

- Містер Щастя, адже я ніколи навіть не думав, що колись ним стану (посміхається). Звичайно, цьому посприяла пісня «Счастье», через яку я дуже сильно хотів розказати людям, що таке щастя. Сам по собі я - людина щаслива. Причому завжди! Я щасливий навіть тоді, коли злий чи ображаюсь. Коли мене хтось образив, я ніколи довго не ношу це в собі. Реально немає сенсу! Від образ ми тільки старіємо. Тому я бажаю кожному: якщо вас хтось образив, потрібно відразу знайти ту секунду, щоб все налагодити і забути. Щоб відкинути камінь подалі, щоб його ніколи більше в житті не було. А за те, що до мене приклеїлося звання Містера Щастя, я дуже вдячний і Богу, і людям.

- Багато хто вас також називають «українським Стасом Михайловим». Не можу не запитати, як вам таке порівняння?

- І ви в ту ж лузу (сміється)! Якщо говорити чесно: як артист, звісно, я проти. Але водночас розумію, звідки пішло це порівняння - через жіночу аудиторію. Хоча на сьогоднішній день Олега Винника у Ютубі дивиться 60 % чоловіків.

- А ви знайомі зі Стасом Михайловим?

- Ні, але його я поважаю. Багато моїх колег його не розуміють і можуть щось недобре про нього казати, але я говорю: «Хлопці й дівчата, ви, в першу чергу, досягніть того, що він досягнув, а потім вже розповідайте і критикуйте». Мені неважливо, що людина робить на сцені, неважливо, чим вона бере публіку, навіть як співає. Можливо, артист просто виходить на сцену - і його вже люблять. Ви досягніть цього, а потім розказуйте, легка це праця чи ні.

- Ще з часів гри у європейських мюзиклах ви знайомі з багатьма світовими зірками. Хто з них справив на вас найбільше враження?

- Орнелла Муті - ой, красуня… Реально! Надзвичайно чарівні також Джина Лоллобриджида, Софі Лорен. Ну, а з чоловіків своєю простотою мене вразив Жерар Депардьє - просто бомбастична людина! - і музиканти з гурту «Scorpions». На самій прем’єрі мюзиклу їх лідера не було, але з ним потім мене доля все одно звела. З Клаусом Майне ми познайомилися у відомому берлінському магазині «Квартира 206». Клаус - реально дуже простий, абсолютно адекватний пацан. Хоча йому вже 67 років, але саме так його хочеться називати.

- У Німеччині в мюзиклі «Елізабет» ви грали Смерть. Не боялися, адже багато артистів дуже насторожено ставляться до таких ролей?

- Найбільше я був насторожений до ролі графа фон Кролока у «Танці вампірів» - мюзиклі, який ставили за фільмом Романа Поланськи «Бал вампірів». Коли я був на прослуховуванні, дуже хотів саме цю роль, адже у Кролока була дуже вокальна, роково-мюзиклова подача. В той же час трішки насторожувало, що він мав кожнісінький день вилазити з труни. Зрештою цю роль мені так і довелося зіграти. А коли ми знімали фільм «Любовь в Калининграде», мені якраз дали роль Смерті у мюзиклі «Елізабет». У Дрездені я прийшов у стареньку дерев’яну церкву, запитав батюшку, чи правильно, що я граю Смерть, а на початку мюзиклу виходжу і всім кажу: «Мені все одно, кого брати, чи молодих, чи малих, чи похилого віку. Я все одно вас всіх заберу. Тому що нас всіх чекає одне - тільки смерть». А батюшка каже: «Сину мій, не бійся, йди. Тобі Бог дав роботу, йди і якісно працюй. Люди повинні знати, що таке смерть. Вона не така красива, як ти. Але йди і грай, може, їм не так страшно буде». Тоді цими словами він мене дуже заспокоїв. А щодо смерті - боятися її дійсно не варто, рано чи пізно з нею зустрінеться кожен із нас. Кінець у всіх один.

- Останнім часом дуже популярно дізнаватися історію свого роду. Ви знаєте, якими були ваші предки?

- Я намагався це дізнатися. Прізвище «Винник» походить з винників/броварників/гречкосіїв, а у Львівській області навіть є районний центр Винники. Ще років десять тому, коли їхав на авто з Німеччини, я спеціально туди заїжджав і навіть фотку на пам'ять зробив. Що ж до детальної історії нашого роду, то я якось попросив маму згадати всі прізвища наших дідусів і бабусь. Мати мені назвала Винників і Чеверноженків. Так що рід у нас - щирий український. Не знаю, це добре чи погано, але це є я. Так Бог мені дав, і свою рідню та прізвище я дуже люблю.

- Ваші вінницькі шанувальники теж дуже люблять. Адже Винник-Вінниця - трішечки схоже.

- Насправді мене часто запитують про відношення до Вінниці і часто хочуть записати «Вінником», тому що місто відоме, все-таки обласний центр, тож у багатьох одразу такі асоціації виникають.

- Під час цього туру ви презентували новий хіт «Нецілована». Розкажіть історію написання цієї пісні.

- Цю пісню я написав у кінці 2004 року. Не всі знають, але моїм найпершим альбомом ще у 2005 році був саме україномовний диск. Він не потрапив на терени, адже так сталося, що спочатку популярними стали мої російськомовні пісні, хоча на той час у мене їх було не так багато. Що стосується «Нецілованої», то я мріяв малювати, але ніколи в житті цього не вмів. Взагалі! Коли пробував малювати, я себе ненавидів, тому що мені це ніколи не вдавалося. Цього таланту в мене поки що немає. Кажу «поки що», адже часто Бог відкриває талант навіть у 60 і людина раптово починає малювати. Напевно, з цієї нереалізованої мрії малювати і з’явилася пісня «Нецілована». Можливо, цю «неціловану» я колись і намалюю, а поки що мені судилося цей малюнок показати у пісні.

- Ваша власна Муза - жінка, до якої звертаєтеся у піснях, це конкретна людина чи узагальнений образ жіноцтва?

- Я - щира людина і не можу щось вигадувати. Пісні я пишу на емоціях, чи то власних, чи то побачених у житті. Мене вражає все: і щасливі випадки, і навіть сварки. Я - дуже вразлива людина, мене особливо можна вразити людською відвертістю, що навіть не посоромлюсь цього слова - до сліз від щастя. Все це я намагаюся розказати людям у піснях - про свої враження, про людське життя. Я вже багато разів розповідав історію, як колись їхав по набережній у Києві. Тоді я довгий час не приїздив в Україну з Німеччини, навіть був період, шість років не міг поїхати на батьківщину. І от тоді, проїжджаючи у авто по Києву, на набережній я побачив 40 пар у весільних вбраннях. Так і хотілося крикнути з машини: «Здравствуй, невеста!» - вони ж такі красиві! А потім усвідомив: та це ж пісня! Прямо в авто я записав слова, навіть музика одразу прийшла. А потім поїхав у студію в Берлін - і вже була готова пісня «Здравствуй, невеста!». В мене майже всі пісні, на 99 %, були написані і дописані за кордоном. Можливо, так судилося долею, що мені потрібно було так надовго виїхати у Європу, щоб повернутись до рідних людей і стати на сцену.

- Ви жодного разу не шкодували, що все покинули у Німеччині, де були зіркою всесвітньовідомих мюзиклів?

- Жодного! Я, навпаки, вдячний долі за все, що маю зараз. Мені Господь Бог дав такого у житті побачити, про що людина може лише міряти. Пам’ятаю, у 2006 році ми якось сиділи в ресторані з Альоною Вінницькою і з її чоловіком Сергієм Большим. Альона тоді сказала: «Олег, ты знаешь, артисты постоянно выдумывают, ищут пиар, историю… А ты сидишь, рассказываешь о себе - это какая-то история Золушки!» Я кажу: «Так, Альона, ось тобі реальна історія Попелюшки». Я поїхав у Європу, грав найбільші ролі і знаю, що всього цього можна досягнути. Можна! Просто так сталося, що я - єдиний українець, який там був у цій сфері. І зараз мені немає за чим шкодувати. Я вдячний за все, що маю тепер.

- Але ваша шалена популярність інколи має і мінуси. Зокрема, багатьох вразила історія, як шанувальниця у Харкові вашому охоронцю навіть вухо кусала…

- О-о-о, він ніколи цього не забуде (сміється)! А як мені було це зі сцени споглядати?! Я співаю і тут бачу, як нашому найменшому охоронцю «пощастило» - як за нього вчепилися шість пар жіночих рук, як він, бідний, тримається і кричить хлопцям: «Помогите!» А потім бачу ці губи, жіночі зуби, які його за вухо кусають…

- До вас особисто шанувальниці коректно ставляться?

- Буває всяке. І «візьміть мене заміж», і не тільки… У Німеччині одна дитину випрошувала. Є всяке, але справляємося. Я ж не можу наліво-направо. Якби так зробив, то, мабуть, вся Україна вже була блакитноока (сміється). І не тільки Україна.

- У нашому минулому інтерв’ю ви розповідали, що багато що любите робити своїми руками. Зокрема, позаторік самотужки відреставрували антикварні меблі. Зараз над чим працюєте поза сценою?

- Я люблю працювати з деревом, сам його запах люблю. Але зараз часу ні на що не вистачає, та й продюсер мене весь час відмовляє від ризику. Бо коли беру в руки інструмент, щоб не поранитись, мені треба одягати такі рукавиці, як для устриць - з кольчуги. В мене був випадок, коли я прямо перед концертом травмувався, тож продюсер турбується, щоб це не повторилося. Тоді о другій ночі мені захотілося сиру, я взяв білий керамічний ніж, почав різати і ненароком повністю відвалив собі мочку на мізинному пальці. А наступного дня концерт… Ми знімаємо пластир, підіймаю палець вверх - і знову кров фонтаном. Насилу зупинили, поки перев’язали. Мороку мали чималу. Так що, як людина-професіонал, зараз до порад продюсера я прислухаюся і намагаюся бути більш обережним.

- Яку зараз маєте творчу мрію?

- Про що ще можна мріяти, якщо у принципі в мене все є? Хоча і за кордоном в мене все було, що я був певен, що мрія вже здійснилася. Кожнісінький день в тебе дві тисячі глядачів, вісім шоу на тиждень, тобі не потрібно ні за що перейматися - все продумано за тебе, тільки виходь на сцену і красиво роби свою справу. У Європі я думав, що вже все вдалося, але коли у 2003 році раптово почав писати пісні, відчув, що все-таки ще щось інше буде. Зрозумів: якщо тобі у 30 років дається перша пісня, значить - це не просто так. Сьогодні у мене все є. Єдине, що ще хотів би - побудувати свою хату. І однозначно в Україні! Щоб не довелося після когось перебудовувати, все хочу на свіжій земельці збудувати з нуля, щоб було місце, де б я міг провести решту життя. Хотілось би насолоджуватись у своїй хаті спокоєм і споглядати, як ростуть мої улюблені верби. Верба - моє улюблене дерево. Кажуть, вербі не місце на подвір’ї, тому мрію, щоб біля будинку було озеро і верби. Цю картинку я реально бачу, навіть відчуваю той запах верби… Але поки що треба працювати, їздити до людей, а потім, дасть Бог, колись побудую і цю свою мрію.

Дякуємо за організацію інтерв’ю компанії «ВІННИЦЯКОНЦЕРТ».

Фото Юрія Білошкурського.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.