В Університеті «Україна» відбулася вистава за п’єсою Анни Багряної «Над часом»

Постановка драматичної поеми відбулася в рамках проекту «ART-TIME без обмежень», який здійснює громадська організація «Вінницький регіональний центр інформації «Креатив» спільно з народним театром-студією «Сьоме небо» Вінницького національного медичного університету ім. М. Пирогова та Театром книги «Прочитання» ВОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. Метою проекту «ART-TIME без обмежень» є сприяння розвиткові інтегрованого театрального мистецтва через залучення людей з обмеженими фізичними можливостями до творчих майстерень і театральних постановок. У рамках проекту у Вінниці вже відбулися театральні та мистецькі майстер-класи, які об'єднали у єдине ціле молодь з вадами слуху, опорно-рухового апарату та зацікавлену студентську молодь, ще раз довівши, що меж у мистецтві не існує. Актори, традиційно, прийшли до Університету «Україна» не з пустими руками. Після кожної вистави вони, разом із Мариною Ревенко (режисером постановки) роблять символічний подарунок. Це годинник, фіксатор часу, який вони в реальному часі приводять у дію. Отримавши подарунок, за традицією, усі, хто переглядає спектакль і хоче поділитися своїми враженнями, пишуть відгуки і побажання. Також до уваги студентів були запропоновані нерозфарбовані театральні маски та фарби. Кожен із глядачів по завершенню вистави міг розмалювати та узяти маску з собою на згадку про яскраве театральне дійство. Після спекталю Ольга Веденєєва, начальник управління з навчально-виховної роботи Університету «Україна» (м. Київ), вручила Подяку режисерові Марії Ревенко та її колективу і висловила щире захоплення від вистави: − Я хочу від всього колективу Університету «Україна» подякувати вам за справжнє мистецтво, зі справжніми емоціями, з мурахами по шкірі, зі сльозами на очах. Ми бачимо, що перед нами люди з необмеженими можливостями. Я наголошую, з необмеженими можливостями, талановиті, світлі, яскраві! Марина Ревенко, режисер народного театру-студії «Сьоме небо», Театру книги «Прочитання», відповіла на декілька запитань. - Чому Ви обрали саме цю п’єсу? - Тому що ця п’єса про сенс буття. Про те, що не треба втрачати жодної хвилини. Треба цінувати своє життя. Бо мить – це вічність. - Від чого Ви відштовхувались, надаючи роль акторам? Чи проводилися кастинги? - Кастинги, звичайно, проводилися, але проводилися у мене в голові. Тому що в студентах, які беруть участь у спектаклі, я була впевнена. Але сама п’єса обиралася саме під тих людей, які грають у виставі, ураховувалися їхні можливості/уміння говорити, рухатися, володіти мімікою і жестами тощо. - Що було найважчим під час репетицій? - Нічого. У нас настільки згуртований колектив, що навіть якесь фізичне обмеження не стояло на заваді. - Чи плануєте Ви продемонструвати цю п’єсу в інших містах України? - Проект «ART-TIME без обмежень» триває з листопада і завершується у квітні. Ми вже їздили в місто Хмельницький, у місто Біла Церква. А сьогодні ми показуємо виставу в Києві. 29 квітня 2015 року у нас буде остання вистава з великою фотовиставкою-звітом про проект. Тому що наш проект − це не просто одна вистава, це ще низка заходів, зокрема 8 майстер-класів з різних видів мистецтв. Остання вистава буде проходити у Вінницькому національному медичному університеті, де і базується наш театр. - Чи плануєте Ви ставити інші інтегровані п’єси? Що це будуть за п’єси? - Які саме п’єси будуть, я не можу зараз сказати. Тому що дуже багато людей з обмеженими фізичними можливостями хочуть брати участь у театральних постановках. У нашого театру є сторінка в соціальних мережах, яку люди подивилися, і теж захотіли себе спробувати в цьому виді мистецтва. Ми плануємо нові п’єси. Але ми будемо планувати цей проект, мабуть, з вересня. Тому що влітку всі роз’їдуться на канікули. Але інтегровані вистави ми будемо продовжувати. Юрій Прокопенко, журналіст, поет, блогер, виконавець головної ролі Годинникаря (актор з вадами здоров’я). - Що ти відчуваєш, виходячи на сцену? - Брати участь у виставі – це неабияка подія для мене. Тому що я долаю внутрішній бар’єр і сам своїми емоціями показую, що людина може все. Розкриваю людські можливості, які безмежні. Було б тільки бажання спробувати себе. Виходячи на сцену, я відчуваю радість і повноцінність життя. А це − головне. Поліна Ревенко, донька Марини Ревенко, студентка 3-ого курсу Вінницького міжнародного університету розвитку людини «Україна», спеціальність «психологія», виконавиця ролі Секунди (актриса з вадами здоров’я). - Що ти відчуваєш, виходячи на сцену? - Передусім, це була моя мрія, зіграти в маминій постанові. Коли я тільки прочитала свої слова у п’єсі, у мене одразу народився вірш. До цього скільки я не намагалася написати вірш, у мене нічого не виходило. І з цього моменту я почала писати вірші. 10 років я мріяла про театр. І коли мені виповнилося 20 років – я на сцені! - Що було найважчим під час репетицій? - Для мене не було нічого складного! Я за один день вивчила свою роль. - Чи хотіла би ти зіграти в інших п’єсах? У яких самих? Які ролі? - Головну роль я навряд чи отримаю, бо мені важко запам’ятати багато тексту. Для мене не важливо, що це буде за роль. Головне – грати у виставі. Генріх Ільницький, студент Вінницького медичного університету, спеціальність «психологія», виконавець ролі свідомості Годинникаря. - Що ти відчуваєш, виходячи на сцену? - Виходячи на сцену, я відчуваю свободу. Тому що в житті кожній людині доводиться грати певну роль. А коли ти на сцені – ти можеш бути самим собою. На сцені я можу самовиразитися. - Розкажи про свого персонажа. Хто він? - У цій виставі я − матеріалізована свідомість Годинникаря, який роздумує про те, що з ним відбувається. Я промовляю від його імені слова кохання до дівчини-Хвилинки. - Що було найважчим під час репетицій? - Ця вистава навчає розуміти людей з особливими фізичними можливостями. І коли ти не знаєш чогось, ти цього боїшся, ти цього не розумієш. Під час першої репетиції перші кроки були звернені на те, щоб зрозуміти цю людину, припинити боятися її чи її вади та почати взаємодіяти з нею. І зараз я можу з певністю сказати, що коли починаєш розуміти таких людей – перестаєш їх боятися! - Кожен актор, виходячи на сцену, доносить до глядача певний зміст, думку. Яку думку доносиш ти? - Жити кожною миттю! Враження київських студентів Університету «Україна» про виставу: Наталія Строкань, 3 курс, спеціальність «журналістика»: - Мені дуже сподобалося, як грали студенти. Тому що це був не просто якийсь аматорський рівень. Ці люди дійсно старалися. Відчувалися всі ті емоції, які вони доносили до нас. Мені сподобалося, як грали головні герої. Я навіть у деяких моментах просльозилася. Було дуже щиро. Олеся Шемена, 3 курс, спеціальність «фізична реабілітація»: - Особисто мені сподобалося те, що в цій виставі можуть брати участь люди з обмеженими фізичними можливостями. У нашій країні з цим досить складно. Гарна гра акторів. Справді, були і мурахи, були і сльози. Анастасія Мартинюк, 2 курс, спеціальність «переклад»: - Мені сподобалося така філософська вистава. Було цікаво дивитися. Актори були дуже талановиті – це справляло неабияке враження. Найбільше мені сподобалось те, що п’єса змушує задуматися над своїм життям, вчить цінувати не просто ЧАС, а кожну СЕКУНДУ життя! Виставу прокоментувала Ніна Головченко, директор Імідж-центру Університету «Україна»: - Спектакль справляє потужне враження на глядача, тому що триває недовго, дія розгортається динамічно, і все у виставі впливає на емоцію і почуття глядача. Кольорова гама − біла, жовта, золотиста, блакитно-сіра, з блискітками і вкрапленнями червоного і чорного кольорів – формує відчуття світла і простору. Драматична історія кохання Майстра-Годинникаря (актор Юрій Прокопенко), за якого промовляє інший актор (Генріх Ільницький), бо сам майстер послуговується візком і говорити не може, і дівчини-Хвилинки (Анастасія Бондар), якій батько суворо забороняє мати справу з людьми та ще й закохуватися у них, увиразнена сучасною музикою (зокрема, мелодією «Океану Ельзи» «Така як ти»), графікою, світлом. Вкраплення комічних фрагментів сприяє легкому сприйняттю непростої ситуації – акторів з інвалідністю на сцені: то Секунда (Поліна Ревенко) вперто декілька разів через усю сцену біжить до тата Часу (Ілля Лисак) і декілька разів уперто просить його: «Тату, прости її!» То Тато-Час, аби підсилити свою значущість, старанно застилає трон старенькою газетою, стає на нього ногами і пафосно вкотре виголошує свою волю: «Не прощу!..» До речі, Секунда – таке собі опецькувате, розкішне дівча, неначе усім своїм єством промовляє до глядача: цінуйте не просто час, а кожну його секундочку! Кульмінація – момент вистави, коли Годинникар сам промовляє до Хвилинки одну єдину фразу: «Я кохаю тебе!..» Хрипкий невиразний голос змушує зал затихнути. Далі триває крещендо: Хвилинка подає Годинникареві руку, він раптом спинається на ноги і… обнімає кохану. І глядачі дійсно в цей момент переживають дуже потужну емоцію, свого роду катарсис: на їхніх очах Кохання долає межу інвалідності і часу між Дівчиною і Юнаком… Оплески, квіти не завершують цей спектакль: далі актори свою шляхетну гуманну місію через спільні заняття – записи на циферблаті великого годинника і розмальовування масок − передають глядачам. І таким чином розширюють поле толерантності і любові навколо людей з інвалідністю. З особливою любов’ю керує усим цим дійством темпераментна чарівна жінка, режисер спектаклю і мама дитини з інвалідністю, однієї з актрис спектаклю, Марина Ревенко. Оцей штрих в усьому дійстві є визначальним: не згорьованість, не образу несе у світ ця талановита і сильна жінка: вона несе світло, особливу материнську мудрість і своє життєве кредо: ми всі потребуємо ЛЮБОВІ, а люди з інвалідністю – найбільше! Тетяна Літвінова, студентський Медіа-центр Університету «Україна» Фото:

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.