До 23-річчя Незалежності: Вінниця в окупації 1918р.

17 січня на спільному засіданні Вінницької Ради та ревкому, яке відбулось у Білому залі міської управи під головуванням більшовика Андрія Іванова, було офіційно проголошено встановлення у Вінниці радянської влади, а також обрано новий склад виконавчого комітету Вінницької Ради робітничих і солдатських депутатів (голова Ради – Є. Едельштейн). Після цього вінницьке більшовицьке керівництво 23 січня повторило сценарій розгону Установчих зборів у Петрограді: розпустило міську думу та заарештувало членів міської управи. 

Того ж дня нова влада, що розмістилася в реквізованому будинку окружного суду, прийняла рішення вилучити всі цінності з банку, а також примусити мешканців міста здати золоті речі. Винні в невиконанні цього наказу підлягали суворому покаранню. Для зміцнення своїх позицій та боротьби з непокірними створювався загін т. зв. «червоної гвардії», а на підприємствах запроваджувався «робітничий» контроль. Ще раніше (19 січня) на заможне населення міста було накладене грошове стягнення в розмірі 75 тисяч крб.

З метою інформування населення про мету і суть своєї політики більшовицьке керівництво Вінницької Ради робітничих і солдатських депутатів 21 січня 1918 р. вирішило видавати свій друкований орган. Ним стала газета «Набат», перший номер якої побачив світ 26 січня. Очолював газету редакційний комітет у складі О. П. Раскатова та Л. С. Слуцького (Ератова).

Загалом, нетривала більшовицька влада у Вінниці в січні-лютому 1918 р. ознаменувалася такими наслідками: «Захоплення частини будинку окружного суду, втручання в діяльність міського самоврядування, позбавлення волі членів міської управи, притягнення їх до суду самочинного революційного трибуналу, притягнення до цього ж суду інших осіб, вилучення у населення зброї та розкрадання її, обкладення населення незаконним збором у сумі 75000 крб, звільнення з міської в’язниці 59 ув’язнених, розграбування казенного майна (зброя, снаряди, предмети обмундирування та ін.) та капіталів» (з доповіді прокурора Вінницького окружного суду в найбільш важливих справах).

9 лютого 1918 р. в Бересті (Бресті) між урядом УНР та державами Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія) було підписано мирний договір. За умовами цього договору Німеччина та Австро-Угорщина зобов’язувалися в обмін на продовольство та сировину надати допомогу українському уряду в боротьбі з російськими та місцевими більшовиками. Таким чином, за участю німецьких та австро-угорських військ територія України в лютому-березні 1918 р. була майже повністю очищена від більшовицької влади. Щодо Вінниці, то більшовицька верхівка (М. Тарногродський, В. Красноленський та голова міської ради Журавльов) разом із червоногвардійським загоном поспішно залишили місто ще 13 лютого (до приходу австро-угорських частин), евакуювавшись до Полтави. Після їхнього відходу вже 15 лютого у Вінниці відновило свою роботу міське самоврядування. Міська дума почала на своєму засіданні розглядати суто мирні питання: про покарання неплатників податку, затвердження штату міських службовців, включення церковно-парафіяльних шкіл до числа міських, про асигнування 900 крб. комісії з охорони міста, коштів на підтримку лікарень. Того ж числа Вінницька дума заявила про своє приєднання до Комітету союзу міст Північної України.

Зрозуміло, що на заваді здійсненню багатьох соціальних проектів та нормальному функціонуванню міського життя стояли політична нестабільність у країні та загальна господарська розруха. Ситуація погіршувалася і дефіцитом міського бюджету за минулий рік, який складав 700 тисяч крб. У цих умовах дума 14 квітня 1918 р. порушує клопотання перед центральним урядом про короткотермінову позику на поточні витрати в розмірі 1 млн. крб, а також про видачу допомоги на покриття дефіциту бюджету на суму в 500 тисяч крб.
Додаткові труднощі для міської влади створювала також присутність у Вінниці окупаційних військ. Зазначимо, що Вінниця була окупована 514 польовим угорським корпусом, частинами 2-ї Східної австро-угорської армії та деякими іншими. 8 березня вінницький комісар оповістив населення, що австро-угорські війська були запрошені з метою очищення України від більшовиків та наведення порядку. При цьому гарантувалися недоторканність громадян УНР та недопущення щодо них насильницьких дій. У свою чергу австро-угорське командування запевнило населення окупованих територій у невтручанні у внутрішні справи українців та у незастосуванні санкцій до осіб, які добровільно здадуть зброю. Проте на практиці стосунки австро-угорців та місцевого населення були далеко не безхмарними. До того ж, вони погіршились введенням у дію закону про воєнно-польові суди, що було явним порушенням мирного договору з боку австро-угорського командування. Особливе обурення серед вінницької громадськості викликав наказ австрійського військового коменданта, в якому, серед іншого, встановлювалася смертна кара за «будь-яке порушення спокою і порядку», псування громадських складів, магазинів, телеграфних і телефонних дротів тощо. За цим наказом встановлювалася також система обов’язкових доносів на осіб, які «вороже ставляться до австро-угорського війська, що перебуває на землях України». Цим самим грубо порушувалися закони та суверенітет України, а також елементарні права громадянина. Наслідком такої позиції австро-угорського командування стала резолюція міської думи від 13(26) березня 1918 р. із скаргою до Ради Народних Міністрів та Центральної Ради на незаконні дії «союзників».
Останні не дуже церемонилися з місцевою владою і під час проведення численних самовільних реквізицій продовольства, сировини та готових промислових виробів. Так, за розпорядженням австро-угорського коменданта м. Вінниці полковника Горошкевича на Вінницькій взуттєвій фабриці «Ястреб» на початку квітня 1918 р. було реквізовано всі запаси шкіри та взуття. Збереглася також скарга від 11 квітня того ж року про те, що австрійці без дозволу української влади вивезли із Вінниці до Жмеринки кілька партій сала.
Подібна поведінка австрійців в Україні, на думку історика І. Нагаєвського, диктувалася примарою голодної катастрофи в Австро-Угорщині, а також значною присутністю польського персоналу в австрійській армії, який був здебільшого неприхильно настроєний до української справи.

АВТОР:

Головний спеціаліст Державного архіву
Вінницької області, кандидат історичних наук, член Національної спілки журналістів України Костянтин Завальнюк

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.