Тарас Сич врятував у Дебальцево донецького. Той їде у Вінницю подякувати рідним за порятунок

- Навіть під час обстрілів Тарас Степанович вибігав з укриття, - розповідає його побратим Дмитро. – Казав, йду супчик, чи кашку помішати. Наш «бункер» був у підвалі якогось складського приміщення. В одній половині лежали мішки з міндобривами, а іншу ми облаштували для себе. При виході з підвалу праворуч стояв котел, в якому постійно щось варилося.  У повара був позивний «Дід». Коли він повертався, ми полегшено зітхали, а він на радощах потирав руки і повторював: «Голод – не тітка…»

Міна вибухнула поруч з кухнею. Кухар в цей час був біля котла. Його тіло посікло осколками. Розшукати й ідентифікувати його вдалося більш як через місяць.

- Сам я не бачив, як це сталося, - продовжує пан Дмитро. – У той час знаходився в Артемівську. БМП зламалася і мене відправили  на базу ремонтувати  машину. Перед від’їздом обійнялися із Степановичем. Пам’ятаю, він сказав: «Може, сину, воно й на краще, що їдеш подалі від цього котла. Не від мого, кухонного, а від Дебальцевського. Ти ж серед нас наймолодший. У тебе ще все життя попереду, а тут бачиш, що завертілося!..» Дмитрові на той час було тільки 22, молодшого від нього в батальйоні не було нікого.

Після від’їзду механіка з Дебальцевого бойовики «перерізали» дорогу життя. Так бійці назвали трасу на Артемівськ. З оточення виходили групами. На той час, у лютому 2015-го, Дебальцево стало найгарячішою точку в АТО. Тих, кому вдавалося вирватися з пекла, насамперед запитували про близьких побратимів. Так само зробив Дмитро, коли зустрів одного із своїх.

- Запитав, чи всі живі? - розповідає Дмитро. - Він каже: «Ні!» - «Хто?» - «Тарас» У нас було двоє з таким ім’ям. Кажу: «Який Тарас?»  Відповідає: «Дід», наш повар». Я тоді плакав, як мала дитина…

На лінію оборони у шість кілометрів поставили 37 бійців

- Тарас Степанович не тримав у руках зброю, навіть у критичні моменти не торкався її, - згадує співрозмовник. – Він був пацифістом, Про це всі знали ще з Майдану. В батальйоні процентів 70 були «майданів ці». Коли формувалася «Київська Русь», він сказав хлопцям: «Ви ж знаєте, що стріляти не буду. Але куховарити можу. Якщо мої здібності знадобляться, готовий їхати з вами,…» Так Тарас Степанович опинився у батальйоні. Захистив він мене не зброєю. Молодого, зеленого врятував морально. Якби не він, не знаю, чи залишився б живий.

В АТО Дмитро потрапив з чернігівського навчального центру ЗСУ «Десна». Родом він з Костянтинівки Донецької області. Коли почалися події на Донбасі, на той час уже рік відслужив строкову службу. В той час його підрозділ на Донбас не відправляли. Він попросився, щоб перевели в «Київську Русь». Знав, що цей батальйон після підготовкив «Десні» вирушить у зону бойових дій.  Заяву молодого бійця командування задовольнило.

З вінничанином Сичем познайомився ще в «Десні». Каже, на таку колоритну постать не міг не звернути увагу. Так сталося, що вони щоразу все більше часу відводили на спілкування. Поєднувало спільне захоплення подорожувати. Згадували, хто і де бував до війни.

- На війні у мене стався нервовий зрив, - розповідає Дмитро. – Загибель хлопців викликала неоднозначну реакцію. Коли бачиш, що боєць загинув через, вибачте, дурний наказ тих, хто сидить десь у штабі і звідти керує не по ситуації, а так, як йому здається правильно, і через це гинуть побратими, то сприймати це спокійно не було сил. Я зривався! Інколи переставав себе контролювати.

Їх опорний пункт знаходився біля добре знаного Дебальцевського «хреста». Це місце, де пересікаються дороги, що ведуть у російський Ростов, Донецьк та Луганськ.  Неподалік звідси у напрямку Вуглегірська базувався пункт «Київської Русі». У ньому знаходилося 37 бійців, включаючи кухаря. З техніки – дві БМП і один танк. Каже, ось цими силами командування «згори» доручило їм тримати оборону на ділянці у шість кілометрів.

Місиво з людської крові, правди і брехні

- Оборона Дебальцево – це такий кошмар, в якому правду треба збирати у кожного, хто вийшов живий, і навіть тоді не все можна буде дізнатися, - розповідає боєць. – Це місиво з людської крові, правди і брехні. Це сила волі одних і розпач інших. Думаю, що про багато-чого з тих подій ми ніколи так і не дізнаємося.

Психіка молодого механіка-водія почала давати збої, як зіпсований двигун у «беемпешці». Дмитро каже, що до його психологічного стану на той час нікому не було діла. Першим це помітив батальйонний кухар. Якби не Тарас Степанович, не знає, чим усе б закінчилося. Він був єдиний, кому молодий солдат довірився,  відкрив душу.

- Тарас Степанович у два рази старший від мене, - продовжує Дмитро. – Називав мене сином. Знав, що я одружений. Що дома, крім батьків, на мене чекає дружина. Він казав: «Дивися на мене. Думаєш, у мене замість серця – камінь? Чи я не розумію, що робиться? Ситуацію не зміниш ні ти, ні я. Зміни ставлення до неї. Пам’ятаєш, як ми в «Десні» згадували про свої подорожі. Ти був у Вінниці? Ні? Обіцяй, що після війни це буде перше місто, куди приїдеш до мене з дружиною. Можеш ще й батьків взяти. Повір, місто сподобається усім вам. От я де тільки не бував, а кращого міста, як Вінниця, не зустрічав. Ні, трохи не так. Красивіші міста, звичайно, є. Але найбільш комфортно я почуваюся тільки на березі Бугу, який протікає через наше місто. Тут так любо, як малій дитині у маминій колисці.

Тарасові надзвичайно запали в душу спогади про Таллін. Говорив, що після війни дуже хотілося б ще раз навідатися у це чарівне для нього місто. За його словами, там багато чудових людей. Раптом він замовк на хвилину і каже: «А давай разом махнемо у Таллін!». Дмитро зізнається, що тепер планує побувати у цьому прибалтійському місті. Побувати у тих місцях, про які чув від Тараса Степановича.

 Старший побратим рятував мене словом.  Як тільки з’являлася можливість, йшов до нього. Щоб не сидіти без діла, просив яку-небудь роботу. Він відповідав, що сам справиться з чищенням картоплі, моркви, чи цибулі. «Якщо хочеш поговорити, будь ласка, залишайся на кухні, а робота це мій клопіт». Дмитро каже, що кухар йшов відпочивати пізніше за всіх, а прокидався раніше від усіх. Харчі для бійців готував три рази на день. Один. Для 37-ми чоловіків.

- Мені найбільше смакував борщ Тараса Степановича, - згадує боєць. – Всі харчі були смачні. Завжди готував із запасом. Кожного запитував, чи не хоче добавки. Не забував про тих, кому вчасно не вдавалося прийти на обід. Для таких на дні казана завжди був запас. Всі наїдки були, як домашні, а не такі, як солдатська баланда. Він залишися у моїй пам’яті світлою, чистою Людиною. Саме його підтримка повернула у мені віру в життя. Про це хочу розповісти доньці, рідним Тараса Степановича, разом з ними вклонитися на могилі його світлій пам’яті.

Нині колишній боєць «Київської Русі» Дмитро навчається в Києві в одному з вищих навчальних закладів, здобуває фах політолога.

Я  чула про близького побратима батька, але не знала , хто він

Донька Тараса Сича пані Осенія під час розмови з журналістом «20 хвилин» повідомила, що чула про те, що з батьком на фронті найчастіше спілкувався молодий хлопець.

- Мені розповідали бійці батальйону, що у батька був близький товариш, молодий солдат, - каже пані Осенія. – Не раз хотілося знайти цю людину, поговорити з нею. Дізнатися хоча б про що думав батько на війні, про що мріяв. Найменша інформація була б цікава. Для мене і рідних кожен спогад про нього дуже дорогий. Тому з радістю зустрінемося з Дмитром, коли приїде у Вінницю.

За словами пані Осенії, на 50-у річницю з дня народження батька планується відкриття меморіальної дошки. У такий спосіб дирекція Вінницької загальноосвітньої школи №11 має намір увіковічнити пам'ять свого колишнього випускника, учасника Революції Гідності, чи не єдиної в АТО людини, яка захищала рідну землю без зброї у руках. 30 березня у Тараса Сича був би золотий, 50-річний ювілей.

Нагадаємо, Тарас Сич, який служив у батальйоні «Київська Русь», загинув під Дебальцево 13 лютого 2015-го. Похований на Алеї Слави на центральному кладовищі у Вінниці.  У червні минулого року у Центральному парку культури у Вінниці на його честь провели фестиваль польової кухні.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.