«ДахаБраха»: «Африка - єдиний континент, де ми ще не співали»

16 листопада вінничани насолоджувалися магічною музикою найпопулярнішого у світі українського етно-гурту «ДахаБраха». Після вражаючого концерту Марко Галаневич у ексклюзивному інтерв’ю RIA розказав, чому після паризьких терактів гурт не боїться виступати у Франції, і як американці пізнають свої проблеми, дивлячись український фільм "Земля" Олександра Довженка.

Разом з найвідомішим у світі українським етно-гуртом «ДахаБраха» 16 листопада у театрі імені Садовського вінничани подорожували у світ стародавньої української пісні і дивовижної world music - медитативної краси, яка відкриває двері у багатющий емоційний вимір, де зустрічаєш пращурів, яких ніколи не бачив, чуєш спів лісу і всіх його мешканців, а вже за мить насолоджуєшся драйвовим багатоголоссям барабанів, віолончелі, гавайського окулеле, губної гармошки та інших унікальних інструментів.

Під час концерту, який нагадував нескінченну надпотужну емоцію, вінничани дивувалися, раділи, журилися, сміялися, мріяли, дослухалися до голосу серця і власних, таких різних, відчуттів. Свій концерт «ДахаБраха» розділили на два відділення: у першому - презентували українські пісні, зібрані у різних регіонах України, що увійдуть до нового альбому «Дорога», а у другому - порадували своїми найпопулярнішими хітами.

Відео дня

v class="embed-responsive embed-responsive-16by9">

Єдиного чоловіка у жіночій компанії «ДахаБраха» Марка Галаневича RIA розпитала про пісні, які гурт зібрав на Вінниччині, враження від недавнього виступу на найпопулярнішому британському шоу каналу BBC і його новий електронний проект.

- Марко, розкажіть про свою бабусю, завдяки якій у новому альбомі «ДахаБраха» будуть пісні з Вінниччини.

- Моїй бабусі - Олександрі Коваль - 86 років. Все життя вона пропрацювала у рідному селі Крушинівка Бершадського району Вінницької області, виростила чотирьох дітей, серед них - мою маму. Бабуся завжди співала пісні і зараз продовжує це робити. Коли ми вже записали пісні, які вона мені наспівувала, я спеціально включив їй запис. Вона послухала, сказала свою думку - і одразу нові пісні пригадала (посміхається).

- У нас на Вінниччині всі пісні такі сумні? Адже у першій, яку ви презентували на концерті, чумак журиться, що воли пропив, а у другій - батько б’є дочку, бо не хоче пускати гуляти…

- Ні, не всі такі. Є різні пісні - теж про горілку (посміхається), але набагато веселіші. Хоча, звісно, робити висновки про всю Вінниччину лише на прикладі пісень моєї бабусі - неправильно. Це величезний пласт традиційної культури, яку потрібно детально вивчати, як це колись робили наші дівчата. Щоправда, зараз їздити у етнографічні експедиції їм вже не вдається - востаннє вони їздили сім років тому. Весь цей час ми працюємо з матеріалом, який ще тоді був зібраний ними та їхніми колегами й викладачами. А зараз кудись надовго виїхати змоги дійсно немає - наш графік розписаний на рік вперед. Зі всіх континентів ми поки що не грали лише в Африці. А наступного року поїдемо і в Бразилію, і в Аргентину, і в Чилі, і знову на місяць у Австралію. Слава Богу, що стільки поїздок! Хоча, звичайно, активні гастролі вносять певні труднощі у життя - ми мало буваємо зі своїми родинами. Не так, як усі: зранку розійшлися по роботах, ввечері зустрілися вдома. Ми якщо їдемо, то надовго - в Америці, наприклад, були півтора місяці. Дасть Бог, після всеукраїнського туру у Францію ще поїдемо.

- Не страшно їхати у Францію після недавніх шокуючих терактів?

- Не у страху справа. Тут хочеться бути коректним. Адже виступати у країні, у якій кілька днів тому був величезний траур - це випробування, навіть не знаєш, як себе поводити. Коли сталися теракти в Парижі, ми одразу висловили свої співчуття Франції, де маємо дуже багато друзів, де виступали величезну кількість разів. Для нас це дуже дружня країна за атмосферою. Тому всі ці проблеми з аватарками, коли у Facebook почали писати, чого це раптом всі підтримують Францію, коли маємо власне горе, мене дуже розгнівили. Навіщо мірятися трагедіями і горем?! Це абсолютно цивілізовані кроки: ми підтримуємо їх, вони підтримують нас. Принаймні, так відбувається з нашими друзями, а всі ці пусті протистояння - на руку, зрозуміло кому.

-На концертах французи такі ж відкриті, як американці?

- Так, відкриті й імпульсивні французи нам теж траплялися (посміхається). Власне, зі всіх країн, де ми були, стриманими в емоціях були лише корейці. Але там зовсім інша історія трапилася: на виступ ми приїхали без костюмів.

- Безумовно. Як ми тільки починали, був досить великий пласт критики від справжніх фольклористів, етномузикологів, які записують народні пісні, щоб зберегти автентичний фольклор у первозданному, як їм здається, вигляді. Хоча, звичайно, всі дохристиянські тексти, яким більше тисячі років, вже записані не у первозданному вигляді, тому що кожна людина, співаючи пісню, уже щось у ній змінює. Одна й та ж пісня в одному селі так співається, а в другому - вже інакше. Ми до цього ставимося спокійно, вважаємо, що експерименти з фольклором мають право на існування, хоча, звісно, дуже важливо збирати і архівувати матеріал для майбутніх поколінь. Але для нас важливо з етнічної музики далі робити творчість, арт, мистецтво. Ми хочемо ставити ці пісні у нестандартні рамки й умови, таким чином, даючи їм нове дихання, нове життя.

- Ваш новий альбом «Дорога» ви планували презентувати під час туру Україною. З чим пов’язана затримка виходу диску?

- Ми дійсно дуже хотіли зробити альбом до туру, але поки що нас не влаштовує звучання. Ми писали пісні у прекрасній студії, з прекрасним звукорежисером…

- Знову з Юрієм Хусточкою (перший бас-гітарист гурту «Океан Ельзи», - прим. авт.)?

- Цього разу, на жаль, ні. Юра вже досить давно живе з дружиною-француженкою - до речі, у Парижі! - має двох діток. У нас була чудова співпраця, але на відстані її продовжувати не можемо. Наш новий звукорежисер - теж чудовий, але студійне звучання, яке отримали, нам не подобається. Можливо, нам взагалі прийдеться записувати альбом з живого концерту. Адже студія - це не живий звук, йому не дістає тих почуттів, імпульсів та енергії, які ми даємо на концертах.

- Назва альбому «Дорога». Ви багато подорожуєте, чим зазвичай займаєтеся в дорозі?

- Хтось читає, дивиться фільми, а найкраще в дорозі - все-таки просто відключитися, зберігати сили. Коли такі тури, як от зараз, коли кожен день переїзд і новий концерт - це досить непросто, а горло, як то кажуть, «не казьонне» (посміхається).

- Для нас це було випробування і виклик, тому що «Земля» - це геніальний фільм, визнаний у всьому світі. Це, мабуть, найкращий фільм, знятий в Україні українським режисером про Україну. Була складність, що він дуже сильно заполітизований - це, відверто кажучи, агітка, але геніально знята, у якій по-справжньому представлена українська душа, українське село, оте суспільство. Тому ми довго сиділи й вивчали фільм - передивилися його більше 50 разів! Все думали, що можемо використати з того, що у нас уже є, а де доведеться знайти атмосферу, звучання драматизму. Зрештою, нам здається, що проект вийшов вдалим. Іноземці його чудово сприймають! «Землю» ми презентували на Берлінале у Німеччині, у Данії, Румунії, США. Америка зараз ще просить - після показу на фестивалі люди були у захваті! Ми переживали, що американцям буде важко зрозуміти всі підтексти, в’їхати у всю ту прозу життя, колгоспні теми, та після показу вони всі встали, були величезні овації. Більше того - американці навіть почали порівнювати, мовляв, у них щось схоже: що великі корпорації на фермерів теж так наїжджають. Але я кажу: так, друзі, схоже, але зовсім не те (посміхається). Тому що американські фермери зараз працюють на землі, а наші фермери вже згноєні в Сибіру…

- Нещодавно разом зі світовими зірками ви виступили на найпопулярнішому британському шоу каналу BBC «Later... with Jools Holland». Що там вас вразило найбільше?

- Масштаб і професіоналізм. Ми тоді їздили Америкою, був конвеєр, як от зараз, і тут новина - треба з’їздити у Британію. Ну, думаємо, добре: BBC - то BBC. Ми дуже погано розбираємося у музичній індустрії, тому для нас це шоу, за великим рахунком, нічого не значило. А, виявилося, що це найбажаніше шоу для будь-якого британського музиканта, і не тільки британського. Вони мріють туди потрапити, адже це своєрідний місток на рівень вище. Ми цього абсолютно не усвідомлювали, поки туди не потрапили. Вже на місці нерви були такі, нас так трусило, ніби ми взагалі перший раз вийшли на сцену (посміхається). Величезний простір, шість гуртів, один за одним виступають, все настільки чітко зроблено - це така махіна з людським обличчям! Ці зірки, з якими нам довелося виступати, ця піднесена атмосфера - ми дійсно переживали, адже треба було гарно представити свою країну, «не ударить в грязь лицом». Про відповідальність за країну ми ніколи не забуваємо, тому, принаймні, прапор з нами завжди - на усіх гастролях.

- З Девідом Гілмором вдалося поспілкуватися?

- То був не той режим, щоб спілкуватися. Хоча його музиканти підходили, дуже дякували, казали, що все супер. А згодом, бачте, і «Бумбокс» з Гілмором щось спільне робив. Справжні музиканти - абсолютно відкриті, без пафосу і без понтів, у них відчувається харизма.

- З нового - це гавайська гітара окулеле і латиноамериканський ударний інструмент кахон, який нам привезли друзі з Нью-Йорку. Всі знають, що ми цим цікавимось, тому друзі часто щось дарують, підказують, де що незвичне бачили. Так, наприклад, нам підказали, що у київському магазині етнічних сувенірів є австралійський діджеріду. Різноманітних інструментів у нас близько тридцяти, але не всі є змога возити із собою. Більшість зберігається на нашій репетиційній базі у театрі «Дах». І якщо колись ми використовували багато шкіряних барабанів, то зараз перейшли на пластикові. Зі шкірою занадто багато проблем: змінюється погода, вологість, все просідає, а потім звук уже зовсім не той. З пластиком тепер легше - завжди звучить, як треба.

- На ваших концертах завжди так багато діток, як сьогодні було у Вінниці?

- Так. «ДахаБраха» - один з небагатьох гуртів, на який разом ходять батьки і діти. І не важливо, скільки років дітям - один-два чи 30-40 (посміхається). Що різні покоління можуть слухати нашу музику - це нас дуже радує. А особисто мені було надзвичайно приємно після концерту познайомитися із моїм маленьким тезкою, мама якого розказала, що вирішила назвати свого сина Марком саме після виступу нашого гурту.

- У вашої дочки теж незвичне ім’я - Лукія. Чому вирішили саме так назвати доню?

- Так ми собі з дружиною обрали, плюс - вона якраз народилася на свято Лукії. А потім покійний дідусь розказав, що надзвичайно щасливий, що ми обрали саме це ім’я - виявилося, що Лукією звали його рідну сестру.

- Дочка теж до музики тягнеться?

- Лукії зараз шість років, вона вже пішла у школу і впевнена, що буде художницею, хоча паралельно займається у дитячому музичному колективі «Дай Боже». До Дня Миколая, на Івана Купала та інші свята вони роблять надзвичайно круті концерти-вистави - я би радив вам якось це побачити! Дуже гарно! У них прекрасна викладач Ольга Мельник, яка зорганізувала систему роботи так, як це колись було під час ігор на вулиці: коли старші діти допомагають меншим, менші тягнуться до дорослих - все дуже правильно. Тож я надзвичайно радий, що дочка туди ходить.

- У виставах театру «Дах» ви продовжуєте грати?

- Уже ні. Тому що, по-перше, неможливо співставити графік з гастролями «ДахаБраха», а, по-друге, у «Даху» зараз вже мало вистав грається. У Влада Троїцького є інші проекти та нелади зі здоров’ям - він постійно лікується. Зараз він ставить виставу у Прибалтиці, плюс «ГогольFest» та всі інші проекти забирають дуже багато часу, тому у Влада немає можливості утримувати театр у тому режимі, як було раніше. Вже роки три тому, як йому це стало важко робити, тому театр переформатувався: робляться конкретні вистави під конкретні проекти.

- Не сумуєте за акторством?

- Ні, я нормально до цього ставлюся. Якщо це зараз не відбувається, значить - так треба. Це нормальний хід життя. Треба радіти тому, що в тебе є зараз. Тим паче, у мене є ще один субпроект з електронною музикою, де я граю з братом і ще двома цікавими музикантами. Цей проект називається «OY Sound System». «Ой» - тому що це початок більшості наших пісень. У цьому проекті ми теж експериментуємо з різними етнічними традиціями, але робимо більш таке сучасне, клубне, андеграундне звучання. Почали працювати півтора року тому, але всього три концерти дали - на жаль, за браком часу більше не виходить, що мені навіть незручно перед моїми колегами. «ДахаБраха» - безумовно для мене пріоритет, але цей проект також дуже перспективний і цікавий.

Дякуємо за організацію інтерв’ю компанії «ВІННИЦЯКОНЦЕРТ».

Фото Юрія Білошкурського.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.